Спочатку:
На сторінку книги
А між тим життя тривало. І поки Артура не було, в класі мали місце деякі події. Справа в тому, що вдома після того провального вечора між Денисом і його батьками відбулася розмова. Хлопець і сам десь на підсвідомому рівні розумів, що й до чого. А окреслена батьками картина лише піднімала на верх те, що він волів би не говорити в голос.
І лише зараз, коли він побачив як Анжела іде за руку з новим хлопцем, Ден повністю усвідомив татові слова. Хлопець лише зараз зрозумів, чому Артур, котрого всі вони вважали затурканим і недалеким в таких справах, у всій час поступив саме так як і він – не реагував. Лише зараз Артур в очах Дена став справжнім дорослим чоловіком. І за те, що вони всі до цього часу підсміхалися з нього поза очі, Денисові стало соромно.
Він ще раз глянув у вікно і впізнав у новому кавалерові Анжели Колю, свого однокласника. «От лицемір. – подумав Ден. – Ще вчора клявся мені, що «ніколи в житті» а нині вже попід руку марширують тут просто на виду. І оце-от непорозуміння в штанах себе називало моїм другом! Ну що ж… – і зупинився». А хіба він не так само поступив по відношенню до Артура? Хіба то не було лицемірністю? Адже він з тією ж самою метою це робив, що й Коля зараз. Їхня дружба вже давно тріщала по швах. І от, настав заключний акт цієї фальшивої п’єси.
Раніше Денис би відразу ж махнув агресивно виясняти відносини. Він би точно Колі помнув фасад. Але сьогодні ні. Хлопець востаннє глянув униз і пішов від вікна, сів на крісло і почав готуватися до початку занять, попутно поглядаючи одним оком що буде далі.
А далі відбулося те, що і мало відбутися. До них на заміну прийшла Ярослава Ігорівна і почала інтенсивно нагрівати атмосферу, творячи такі безчинства як опитування і щедре розсівання оцінок. Щоправда, останні не всім подобалися.
– Ну а що ви собі думали! – холодним голосом вела Ярослава Ігорівна. – Геть чисто знахабніли! Половина неуків. Нічого не вчите. Думаєте, що раз ви вже на виході – то на все, як ви там кажете, «можна забити», так!? Що ж, продовжимо. Неук Микола!
Це якраз був той самий Коля. Хлопець встав і почав щось там бурмотіти під ніс.
– Голосно юначе, голосно! – строго сказала Ярослава Ігорівна. – Ну!
Далі у Колі не пішло. Може тому, що збили творчий політ його думки. А може тому, що він просто не знав нічого. Так чи інакше Колька почав затухати.
– Ага, мовчимо, дорогенький! Ну а чого мовчимо? Бо не знаємо! – почала зачитувати свій вирок пані Ярослава. – А чого не знаємо? Та ясно чого – нема на то часу! Він тут кавалєрки бавиться мені просто під вікнами. То, шановний, спочатку треба предмет вивчити. А вже тоді будеш за ручку ходити! Сідай. Два!
«А так могло бути зі мною!» – подумав Ден і тяжко зітхнув.
