Спочатку:
На сторінку книги
Ден пропустити такої нагоди не міг. Він знав, що Артур ніяк не відреагував на Анжелині повідомлення. Більше того, він, як завжди, кудись зник в середу просто посеред перерви. І до кінця тижня його так і не бачили. Тож він запросив дівчину на побачення. І вони вже майже тиждень як почали зустрічатися.
І тут у кожного був свій розрахунок. Анжела Денисові справді подобалася. Він вже давно хотів з нею поговорити. Але все ніяк не доходив до того моменту. І от він настав. Тому хлопець з чистою совістю танцював з нею на дискотеці і проводив додому.
А от Анжела дивилася на цей процес трохи з іншого боку. Вона була ображена на Артура за таку його відмову. В тому, що хлопець зник в середу вона вбачала його втечу і боягузливе небажання сказати правду в очі, що вона йому не подобається.
І ніхто, окрім Ярослави Ігорівни, не знав справжню причину відсутності Артура. Тільки вона знала всю правду, куди він так поспішно зник. Бо ж саме до неї прийшов блідий як стіна Артур і сказав, що його діда забирають до лікарні з гострим приступом і йому конче потрібно піти додому. На цей раз «залізна мадам» не просто відпустила його а дозволила не приходити до понеділка. Вона знала – хлопець не бреше. І десь глибоко в душі навіть їй самій захотілося пустити сльозу. Адже, поза всім в цьому хлопцеві вона бачила не просто чергового лоботряса а молоду, хоча ще далеко не повністю готову до життя, людину.
І от сьогодні Денис на крилах перших симпатій зібрався зустрітися з Анжелою. Він має її чекати на зупинці аби потім разом прогулятися до міста і назад пішкарусом, на власних двох. Але для двох молодих людей то зовсім не проблема. Зате там, в центрі можна буде і посидіти в якомусь кафе і відвідати якусь там виставку. Скільки там того, якихось два кілометри дорогою.
Денис прийшов на потрібне місце трохи раніше вказаного часу. Так хвилин на п'ятнадцять-двадцять. Ну ж не личить же йому запізнюватися. Він же хлопець, як не як. Тож перші двадцять хвилин пройшли ще якось не помітно. Але що раз далі – то все більше його починав брати неспокій а кожен раз, коли він дивився на годинник то хапало не слабеньке таке роздратування. Так минали хвилини. Спочатку п'ятнадцять. Потім двадцять. Далі пів години. А там сорок хвилин. І година.
Нарешті, коли розбитий, розчарований, ображений сам на себе і на все навколо нещасний кавалер зібрався уже йти додому – на горизонті замаячила постать Анжели. Першим було бажання все виказати в очі. Однак, Денис не міг так поступити. Адже він вихований хлопець а не якийсь там гультяй. Тому він просто насупив боби і мовчки проковтнув таку образу.
Анжела щось весело залепетала йому про якійсь не передбачувані обставити, заливаючи вуха. А він радий, що не треба повертатися додому з розбитим настроєм сприймав все за святу правду і лише мовчки сопів, клянучи себе за те, що не послухав Богдана і не пішов разом з ним.
