Раді Вас бачити!

Якось Артур в розмові з Денисом сказав, що не хоче поступати так як всі. Що хоче зустріти дівчину, котра буде для нього (і він для неї) другом, союзником, порадником, підтримкою. А не просто куском м’яса. На що Ден розсміявся в очі Артурові і сказав:

– Дурень ти, Артуре! Ну і хто тепер таке шукає!? Ти живеш глухим середньовіччям! Ти ще скажи, що віриш в ідеальну сім’ю і таке інше.

Артур був глибоко обурений. А разом з тим і не менше ображений. Всі його ідеї, його рамки, його сприйняття звели нанівець. Так, ніби він говорив щось абсурдне. І справа була зовсім не в Денисові. Він тут був зовсім ні причому а лише озвучив те, про що інші волі змовчати.

Артур замовк. Він більше не хотів продовжувати цю бесіду. Не було сенсу. Все було і так наперед зрозуміло. Ден був правий – Артур не від світу цього. І йому нема тут що робити.

– Ти не ображайся на мене. – сказав Ден. – Я тобі просто сказав те, що бачу. Я не хочу, як ти, обманювати себе різними ілюзіями. Я дивлюся реально на світ. А він гнилий. І я гнилий. І всі ми так чи інакше гниємо в середині. Просто ти ще опираєшся. А дехто – ні. От і вся різниця.

Так, він опирається. Він не хоче, не може не опиратися. Він просто не знає інакше.

Артур зітхнув. Ну що тут скажеш. Є як є. Кожен бачить те, що він хоче бачити. І кожен шукає те, що йому найближче до душі (якщо така взагалі є в наявності). Його завжди вдома вчили так. І не просто вчили, як на уроці математики, а пояснювали що до чого і чому саме так а не інакше. Ось чому він має свою думку. Думку, котра відділяє його від усіх довкола. Це і добре і жорстоко водночас. Бо хлопець розуміє, що він сам-один серед своїх-чужих знайомих.