Спочатку:
На сторінку книги
Ранок був похмурим. На горизонті висіли хмари. А синоптики обіцяли дощ. І навіть легенький сніг. Але не падало нічого. Тільки настрій був не важний. Так, наче щось стримувало.
Артур встав, одягнувся, поїв і пішов до роботи. Нині вихідний. Завтра, завтра теж. Втім, як що й ні – то він не піде. Ніякого навчання, лише просиджування годин і розмови ні про що, котрих можна і уникнути.
Хлопець встиг перевірити повідомлення. Але не знайшов того, на котре так чекав. Воно певно ще й не скоро буде. Втім, нема чого дивуватися. Треба сприймати все нормально. А йому самому треба більше взятися за голову. Добре каже Лев – на носі тести а він тут розривається між книжкою і лопатою. Не можна так. Коли за все зберешся одразу – то в кінцевому результаті нічого не зробиш. Втім, ще побачимо чи це так!
Тепло. Початок весни. Артур не любив березень. Хоч мав би чи не найбільше. Адже за два тижні у нього день народження. Просто на саме весняне рівнодення. Це ж треба так. Втім, Артур не надавав цьому значення. І навіть тому, що колись сказала про нього стара ворожка, котра йшла кудись в своє якесь паломництво і зайшла до них перепочити. Стара глянула на дитину і сказала:
– Йой, яка файна дитина. З сего хлопчини будут люди! Але смерть коло нього сє крутит.
Такі слова старої виглядали дивними. Олена тоді ще подумала, що стара так собі бубонить, бо звикла людям голову морочити. Вона нічого не сказала а лише дала їй трохи грошей на дорогу, свіжих булочок і сиру. А баба тим часом продовжила:
– Три дни він буде на межи! Але не бійсє, нє – я’му поможу!
Більше тої баби би ніхто не бачив. І ані в них ані в сусідніх селах ніхто не знав такої. Зрештою, мало там що може наговорити якась стара пройдисвітка. А Олег з Оленою були люди надто розсудливі аби вірити в різні забобони.
Лише покійний Трохим Артурович крутив носом. Не подобалося йому сказане бабою. Знав Трохим, що такі як вона словами не розкидаються. І якимось холодком повіяло тоді йому.
Але час пройшов, Артур підріс, про все забулося.
Лише нині собі хлопець згадав як дідо розповідав йому тут історію і наказував тихо аби він слідкував за собою.
– Ну та мало що. – говорив дід. – Береженого і бог береже, синку! Ти краще пильнуйся! Хто його знає до чого сказала вона то. Може і ні до чого. А може попереджала про щось. Он, тато твій злегковажив таким словом – і бачиш яка біда його настигла. Не будь таким – прислухайся до слів. Ти в мене хлопець тямущий. Сам все зрозумієш коли і що.
