Спочатку:
На сторінку книги
Осінь плакала довгими, затяжними дощами, котрі як казав дід Трохим, як заводилися - "то вже ж з на тиждень". Все, що колись нагадувало літо, тепло, радість – все зникло. Його змили оті дощі.
– Отак воно і в нашому житті, Артурчику! – говорила баба Дарина. – Час проминає і залишає лише спогади від того, що колись було. І нічого з того, що колись було нам дорогим – не буде вічно з нами. Як би ми того не хотіли. Все проходить. І все минає. Людина ніколи не має зациклюватися на чомусь в своєму житті.
Вона права. Нічого не має вічного. Нічого нема постійного, стабільного, чітко окресленого. Все відносне. Все до пори. А далі приходить щось інше, нове, чуже. Залишаються лише згадки. Добрі чи погані. От і все.
Так як від баби Мокрини, котру похоронили минулого року. Бац і не нема баби Мокрини. Так, наче й не було ніколи такої. Тепер в її хаті вже живуть інші люди. Роблять ремонт, облаштовують все під свій смак. І це колись пройде. І вони зістаріють, помруть і залишать після себе лише такі ж самі спогади як і баба Мокрина.
Страшно собі уявити, що колись ти все це залишиш. Що люди, котрі тобі дорогі тебе зрадять. Що все, що зараз для тебе має цінність – обвітріє і стане чужим. І все, все що чого ти зараз так хочеш, до чого прагнеш, що так любиш – буде колись лише спогадом.
Усвідомлення, що ти дорослий – це не про красу, не про силу, не про пристрасть. Це усвідомлення того, що колись все це мине. Ось це і робить тебе дорослим, відмінним від дитини, котра цього не усвідомлює.
Артур починав розуміти це. І йому моментами ставало страшно. Він був ще так прив’язаний до того всього, що його оточувало. А бабуся йому часто говорила:
– Ти маєш бути завжди готовим відпустити те, що йде. Так має бути. Ти не маєш застрягати в цьому коловороті. Ніколи не женися ні за ким і ні за чим. Воно все нічого не вартує. Сам побачиш.
Так, бабуся права. Не сотвори собі кумира. Ось вона – головна заповідь успіху людини. І він це має тримати в пам'яті аж до смерті, що би не ставалося. Адже, в цьому сила. Не стати рабом якихось бажань, амбіцій, гордоті. Не зазнатися, що «от я мовляв такий увесь тут розумний». Бо це теж губить.
