Спочатку:
На сторінку книги
День минав повільно. Так, наче кожну хвилину хто невидимий стримував своїм владним перстом і вони заледве змінювалися одна за одною. Так буває, коли людина чекає чогось а того все нема і нема. Час ніби навмисне не спішить тоді.
Артур хотів аби день закінчився. Він і сам не знав чому але йому було якось так погано на душі. Хлопець розчісував коней. Це трохи заспокоювало. Робота взагалі заспокоює людину. Вона заставляє відволіктися від свого стану і зосередитися на функції, яку виконуєш. А це в свою чергу змушує мозок попрацювати трохи по-іншому.
Раптом його накрило, наче якась велетенська хвиля поглинула його і заставила повністю погрузитися в неї. Артур відклав чесало і взявся за блокнот, котрий випадково взяв з собою. Слова лягали самі на папір. Він навіть не встигав їх читати, поки писав. Звісно, десь була пропущена буква, десь кома. Але суть вже була занотована. На аркуші був готовий вірш. Артур прочитав його і жахнувся. Це був н любовний шепіт. Не якась дешева ванільна романтика. Це був холодний, майже могильних подих розчарованого в житті чоловіка, котрий більше не бачить ні в чому сенсу. А в голові вже малювалася мелодія до нього. Сама. Наче її хтось туди вставив. І виглядала вона ще суворішою аніж самі слова.
Артур залишив роботу і метнувся до хати. Там, поки нікого не було, встиг кілька разів награти собі мелодію і записати її на диктофон.
Він робив це наче в якомусь трансі. Так, наче би хтось заставляв його це робити і сам керував його тілом що за чим а він, Артур, був лише слухняним інструментом його, когось іншого. в цей момент він не відучував ані болю ані страху ані суму. Абсолютно нічого. Все, що відбувалося, було якимось чужим. Але водночас так бажаним. Це був момент блаженства. Мить, яку він не зможе ніколи ані описати ані відчути отак-от просто. Це було щось більше ніж просто натхнення.
Артур поклав все як було і повернувся до роботи. Але відчуття чогось прекрасного, чогось більшого не покидали його ще довго. Те, що відчував Артур, не відчував ані Денис коли вів татову машина ані Богдан коли привів до себе того сумнозвісного вечора Аню. Ні, це було зовсім інше. Це наповнювало хлопця силою, енергією, бажанням жити, а найголовніше спокоєм.
