Спочатку:
На сторінку книги
– Артур, тебе директор викликає! – сказав Діма, коли вони вже збиралися додому.
Цікаво чого б це? Адже, хлопець за собою не чув ніякого так би мовити «гріха». Втім, раз кличуть – треба йти. Артур залишив рюкзак в класі і пішов.
Кабінет директора знаходився на першому поверсі, як і в більшості шкіл. Тож Артурові треба було зійти сходами з другого, де був їхній клас. Нікого ніде не було. Всі вже давно пішли. Вчителів теж не було видно на коридорах.
Двері кабінету були відкриті. Чути було як Олександр Юхимович з кимось голосно говорив по телефону. Втім, Артура це мало цікавило. Він підійшов ближче, трохи постояв а потім таки з’явився на порозі і постукав у двері. Директор кивнув головою аби хлопець проходив і вказав на крісло. Отже, розмова обіцяє бути довгою.
Нарешті розмова по телефону закінчилася, директор поклав трубку і повернувся до Артура, котрий сидів.
– Отже, ти в нас співаєш!? – це було чи то запитання чи то констатація факту.
Звісно, якщо треба він і заспіває і затанцює і вірш розкаже. А ще напише і навіть намалює. Бо Артур хлопець обдарований. Питання – для чого?
– Значить так. – продовжував батько школи. – Треба виступити на одному заході. Заспівати пісню. Зробиш?
Це звучало смішно. Ну а куди ти дінешся! Оцінок же хочеш! І атестат гарний аби був. Ну от і зроби одну милість – і школа тебе ніколи не забуде.
– То як? – запитав нарешті Юхимович.
– Добре. – відповів Артур. – Щоправда, я боюся, що можу погано це зробити.
– Байдуже! – відказав чоловік. – Головне аби був. Словом, завтра тебе заберуть з уроків і все розкажуть.
Хлопець дав згоду і вийшов. Отже, завтра.
