Спочатку:
На сторінку книги
Та не лише Меті збиралася відвідати Артура завтра. До нього також планували навідатися Денис з Богданом. Хлопці собі подумали, що зайти на кілька хвилин до друга пасувало би. Навіть якщо це буде зроблено із запізненням.
– Бо так виходить, що ми справді всі на нього забили. – сказав Ден. – Аж якось не приємно. Після років дружби.
Тим більше, що вони обидва будуть не далеко бо планують піти до лісу прогулятися. От і зайдуть.
– З нами ще хоче Наталя йти. – сказав Ден.
– Та вже. Нехай. – відказав Богдан а сам в думках вже помаленьку каявся, що згодився.
Він не хотів лишніх вух, очей а головне язика. Бо Наталя неодмінно потім розкаже всім про все. Питання тут навіть не в тому, що вона розкаже, бо їм ховати нема чого. Але сам факт не подобався хлопцеві. Ну а для чого тріпати язиком? Кому треба то все знати? А головне – для чого? Але сперечатися Богдан не став. Хай собі йде.
Спочатку вони планували взяти в котрогось з батьків машину. Але потім передумали. Пішком буде краще. І менше лишніх клопотів і простіше.
– Отже, виходимо зранку. – сказав Денис. – Спочатку в ліс. А вже потім, як будемо вертатися, зайдемо до Артура. Я писав йому, що ми хочемо зайти. Він казав, щоб після обіду. Бо зранку має багато роботи. А потім обіцяв трохи з нами посидіти.
На тому і погодилися. Вечором ніхто з трьох нікуди не йшов гуляти, хоч погода позволяла. Кожен займався своїм аби на завтра бути готовим.
Вечір неділі видався погожим. Високо з неба одинокий місяць освітлював землю. Було прохолодно ще. Щипав морозець. Назавтра погода обіцяла бути гарною.
