Спочатку:
На сторінку книги
Принц вийшов на терасу. Він глянув на місто. Старе, занепадаюче місто. Що йому до того? Він хоче жити. Хоче кохати. Хоче мати сім’ю, дружину, дітей. Хоче прокидатися з бажанням вставати аби зустріти свій новий день в клопотах, які пошле йому небо. Хоче мріяти. Чого ще йому треба?
Може варто було послухатися Дмитра, коли той кликав його з собою до Угорщини. Щоправда, він вже звідти вернувся. Але все ж. Там, в чужій землі він би міг бути вільним від усіх палацових інтриг і ритуалів. Напевне ще не час.
Костянтин пригадував собі один випадок, коли він малим іще таємно пішов на ринок. Там було людно і він перше побачив людей, котрих ніколи не бачив в палаці. Всі щось кричали, розмахували руками, торгувалися, ревли віслюки і воли, блеяли кози і вівці. Словом, гамір був страшенний. І цьому гаморі ніхто навіть уваги не звернув на десятирічного малого. Всім було байдуже до дитини. Навіть пристойно одягненої. І тільки старий монах, який як казали спустився згори, проповідував на площі і голосно викрикував якісь фрази. Тільки він один пильно стержив за хлопцем. Костянтин пригадує собі, як в кінці він голосно крикнув, вказуючи своїм сухим кістлявим пальцем на нього: «ось останній зі свого роду! Не корону він одягне на голову а вінець терновий! І коли він це зробить – впаде велике колись місто під ноги варварів!»
Хлопець налякався і втік. Він боявся, що про це дізнається батько Мануїл і покарає малого втікача. Але про цю пригоду не дізнався ніхто. І лише він один ніс в собі те пророцтво довгі роки.
А може то зовсім не пророцтво? Може то старий схизматик зійшов з розуму? Добре владика Йосиф сказав, що не треба слухати різних старців. Мало що вони там можуть напророкувати. Братові лише тридцять чотири роки. Він повний сили й енергії. Крім того, у нього рано чи пізно теж будуть нащадки. Прямі нащадки. А ще є два старші брати: Андронік і Теодор, котрі можуть стати претендентами на престол.
Ні, він не одягне корону. Ніколи. Цього просто не станеться. От і все.
