Спочатку:
На сторінку книги
Десь там, позаду залишався пелопоннеський берег. Далі починалося нове, незвідане завтра. Десь там, в котромусь із замків сидить Костянтин і читає свої улюблені стратегії. Або може розважається з черговою пасією. Хто знає. Вона цього вже ніколи не буде знати. Втім, їй цього і не треба.
Індаро дивилася в далеч, як зникали останні силуети берега. Вона не відчувала нічого. Ані смутку. Ані болю. Ані бажання повернутися. Ні. А навіщо? Вона пливе назустріч новому. Що їй тепер до минулого.
Час минув і вона залишила всі спогади, всі почуття до нього там, під тим самим деревом, під яким вони зустрічалися. Тепер вона інша. Вона не буде думати про минуле, бо його більше нема. Так само як і не думає про минуле її колишній коханий. І тільки кулон подарований в день прощання на згадку висів на шиї і ще якось нагадував своєю присутністю про принца.
– Це дорога річ. – сказала сестра, коли побачила його вперше. – Заховай. Якщо буде сильно треба грошей – за нього дадуть гарну суму. Головне аби тато не бачив. бо накаже викинути. А він золотий. Шкода буде.
Старий Нікодем бачив. Але не сказав нічого. Що йому до того. Хай носить. Поки що. А там, коли прибудуть, видно буде. Навіщо дурно заводити сварки через дрібниці.
Індаро стояла на палубі насолоджувалася ранковим повітрям після ночі, проведеної в тісній і задушливій каюті. Було не так холодно, як вчора. Віяв легенький вітер. Корабель гойдався на хвилях, несучи своїх пасажирів. Далеко на сході, з-за горизонту почало підніматися сонце. день обіцяв бути теплим.
Індаро знову поринула в свої думки. Вона ще ніколи не була так далеко від дому. Все життя, до тепер, вона жила біля моря і бачила як кораблі заходять в гавань і виходять з неї. Але уявлення не мала що відбувається ними дальше. Весь її світ обмежувався стінами міста і роботою.
– Досі думаєш про нього? – голос Антоніни порушив тишу. – Якщо хочеш, я можу …
– Ні, не думаю. – різко відповіла Індаро. – Мені є про що думати і без того.
– Розумно. Бо мама хвилюється аби ти чого собі не витворила.
– Я може була не дуже уважна. Але я не дурна. – спокійно відповіла Індаро. – Навіщо таке думати? Хіба там, куди ми пливемо все так аж погано?
В ній говорила розважливість. А може вона хотіла щось скрити? Хоча ні, скривати вона не хотіла нічого. Вона казала правду. І це було найгірше.
