Зрада. Страшна це річ – зрада. Вона в сотню разів страшніша за укус василіска. Вона руйнує. Вона знищує. Вона змушує страждати. І все заради чого? Просто так. Через свою наївність і довірливість.
Що може бути гірше аніж дізнатися, що людина, якій ти довіряв – тебе зрадила, знищила той невидимий міст котрий був між вами, зруйнувала вашу ідилію чистоти і вірності, облила нечистотами вашу тиху гавань романтики. Ось що таке зрада.
Іван все це знав не зі слів. Віну же отримав колись цей неприємний досвід. Тому тепер бажав відгородити від такого свого меншого брата. «Йому слід зосередитися на справах а не тратити свій час на безглузді речі. – думав імператор. – Бути правителем це не благодать а важка ноша. Хай звикає. Рано чи пізно він отримає якусь владу. А в наш час це рівноцінно вирокові».
Вчора він, порадившись з Амфімієм, вирішив відправити на чолі війська зібраного для допомоги братові, Костянтина. Нехай розвіється. Сенатор рішуче підказував своєму цареві, що саме такий шлях і буде дієвою допомогою. Причому обом братам відразу.
Старий лис мав свої рахунки щодо цього. У нього теж росла дочка. І будь-яка випадкова зустріч з молодим принцом десь могла би зіграти гарним дарунком долі для неї. Навіть, якщо Костянтин і ніколи не буде правити – це все одно краще аніж будь-які родичання з якимось із вимираючих родів колишньої аристократії.
А ще, можливо, але це не точно, війна в Мореї принесе якісь свої дивіденди. Може вдасться захопити якусь територію. Може Візантія ще зможе обрости новими союзниками. А чому ні? А там десь заодно і зійде зірка принца.
Але перед тим треба було «розчистити дорогу». Аби біля нього не крутилася ніяка зваба. Саме про це і думав старий Амфімій, коли так добросердечно радив своєму імператорові відправити брата подалі від двору. А точніше від його коханої.
«Головне вивести подалі принца. – думав Амфімій. – А з дівкою я вже якось дам ради. Легеньким порухом монети або виторгуваною грамотою я зможу переконати її батька поплисти якнайдалі звідси. Ну якщо вже ніяк не захоче – то нещасні випадки завжди оправдовували себе».
