Спочатку:
На сторінку книги
– Я відпливаю в Морею. – тихо сказав Костянтин.
Його очі блукали. Він не хотів дивитися на неї. Так, наче боявся зустрітися поглядом. Боявся чогось. Щось приховував. Він ніколи не був таким збентеженим. За весь час, скільки вони зналися, він ніколи не був таким нервозним. Так, наче його щось гризло.
Індаро мовчала. А що вона мала сказати. Вона вже все зрозуміла – це кінець. Тільки чому конче так обманювати. Адже вона все одно не буде бігти до палацу аби перевірити де він там є чи нема. То навіщо придумувати? Для чого прощатися з брехнею? Невже не можна сказати правду в очі. Та й ще цей блукаючий погляд. Так, наче злодій на ринку, котрого упіймали на гарячому і хочуть відрізати руку за крадіжку.
– Я відпливаю завтра на світанку. – повторив принц.
– Ти мене лишаєш? – нарешті не витримала Індаро. – Чому не сказати правду? Невже такий хоробрий лише тоді, коли залицявся. А тепер вже все.
Вона пильно глянула на нього. Його очі блищали. Видно було що він стримується аби розплакатися. Певно братик дізнався і наказав розійтися.
– Ти не зрозуміла. Я їду на війну. Брат відправляє мене на чолі війська. Я … – і він затнувся. Щось наче стиснуло горло. – Я не знаю коли повернуся. І не дивися на мене так. Індаро, я мушу їхати. Але коли я повернуся, то ми обов’язково доведемо свою справу до кінця. Брат дасть благословення на наше одруження. Саме тому …
Далі вона вже не чула про що він там говорив. Індаро була наче в тумані. Голова погано думала. Вона лише обняла його руками за шию і поклала свою голову йому на груди. Ще мить і він поїде геть. Ось вона – мить розлуки.
