Спочатку:
На сторінку книги
Корабель направлявся до Франції. Там у Нікодема є родичі, котрі давно пропонують йому покинути Візантію і приєднатися до них. Що йому тут? Тут він вже не має нікого. Лише кількох старих, добрих друзів. А там родина, багато знайомих.
Крім того, одного дня до нього завітав сам Амфімій. Цей старий пес, всюди нишпорив. Всюди щось шукав чим би поживитися. А він це вмів. І навіть тепер, коли все приходило в упадок – він міг собі ще дещо тай позволити.
Отож, цей не вельми чистий на руку і совість чоловік раптом став таким люб’язним з ним. І чого б це? Нікодем відразу розумів звідки дуже вітер. Тому багато не торгувався. І на запропоновані Амфімієм умови пристав. Хоча дещо таки накинув зверху для солідності. Так аби поторгуватися для вигляду.
Амфімій, побачивши, що справа пішла, навіть став дещо відвертим. Він рідко коли говорив прямо. Але тут він не бачив ніяких пересторог для себе. Тим паче, що справа уже вирішена.
– Не буду грати дурня. – сказав він торговцеві. – Твоя дочка заважає мені і моїм амбіціям. Думаю, ти все і сам зрозумів. Ваше зникнення звідси буде цілком природнім. Не буде ніяких підозр. Нікому й в голову не прийде допитуватися – чому це вони поїхали геть? І ми уникнемо не потрібних непорозумінь. Ти розумний чоловік, Нікодеме, то ж сам бачиш як усе вибудовується.
Тепер, покидаючи свій дім, Нікодем згадував цю розмову. Він був лютий на свою дочку, котра своєю необдуманістю втягнула їх в таке. А з іншого боку – він був вдячний долі за такий вчасний «копняк», бо хто знає як там далі воно буде.
Так, покидати місце де ти провів більшу частину свого свідомого життя, де прожив можливо кращі роки і йти бозна-куди у невідомість – це відірвати від себе частину своєї власної історії, частину свого я. Але нічого не поробиш. У цьому хаосі, котрий лютує довкола у цьому продажному місті – далі жити і чекати моменту, коли тебе несправедливо обвинуватять в казна-чому, майно відберуть а твоїх дітей виженуть на вулицю.
