Спочатку:
На сторінку книги
Царський кабінет являв собою величезну кімнату оздоблену ще за тих часів, коли імперія іще могла собі дозволити такі дорогі витрати. Величезне вікно давало додаткове світло і зменшувало потребу у свічках, котрі і без того вигорали повсюдно. Поблизу вікна стояв великий стіл, за котрим правитель міг розкласти карти, писати листи, перечитувати щось. Стіл був з позолоченням, дубовий. На ньому завжди стояв підсвічник. Бо імператор іноді засиджувався допізна. Біля стола стояло два крісла з високими різьбленими спинками.
Зі стіни, що позаду столу, з центру мозаїки дивилася якась свята. А може навіть і сама богоматір з обличчям, дуже схожим на котрусь з імператриць. Така мода, зображати святих з обличчям царських урядовців або когось з членів родини, повелася в імперії давно. Ніхто вже й не пам’ятає від коли саме.
Імператор Іван якраз сидів у своєму кабінеті. Він переглядав різні записи, карти. Щось перечитував. Щось занотовував. Він вже від самого ранку був на ногах. Ставши імператором Іван зробився ще соліднішим аніж був, ще дипломатичнішим. Він днями і ночами думав лише про одне – як знайти вихід з ситуації, що склалася.
Війна в Мореї була необхідна і він це розумів. Але війна це також навантаження на казну, котрої і так нема. Тому він і метався з вогню і в полум’я. Має ж бути якийсь вихід. Ну просто мусить. Крім того, треба когось, хто зможе очолити там всі війська.
Іван воїном не був. Він був дипломатом, керівником, правителем, законодавцем. Всім чим завгодно. Але не військовим. Для цього у нього є брат. І хоча він побоювався за ще так молодого Костянтина але віддавав належне його молодому військовому талантові. Як би там не було але в цій справі Костянтин знається краще аніж він. Тай всі решта брати.
Два дні тому його брат – Феодор прислав листа з проханням про допомогу. Звісно, що ні про яку реальну силу не йшла мова. Це було радше формальність, котрої дотримувалися брати між собою в статусі васал-сюзерен. Не більше. Басилевс позитивно відповів своєму деспотові і пообіцяв зробити все можливе від себе.
Тепер він сидів у своєму кріслі і роздумував над тим, яким чином має представити все це Костянтинові. Адже, той може навідріз відмовитися їхати.
«Бідний мій менший брат! – думав Іван. – Він іще такий молодий. Такий далекий від обману цього світі. Такий наївний. Такий романтик. Словом, дурник. Він ще вірить у якісь там ідеали рицарства і хоче бути осторонь політики. Але так не буває. Якщо ти принц, то рано чи пізно це тебе зачепить. Хочеш ти того чи ні.
Ще й до того знайшов собі якусь дівку. Не знає ані хто вона ані що собою представляє ані хто її родичі і що вони собою являють і чи не є ворогами корони часом. А та його, бачу, добре обкручує. А що поясниш молодому! Шкода його!»
Втім, справа була не лише в самому братові. Іван мав і свої таємниці. Але по це імператор боявся навіть думати. Зараз він більше ніж просто чоловік. Ніж людина зі своїми немочами, болями, амбіціями, бажаннями, потягами. Він – помазаник божий. Це найвищий ступінь священства і влади. Тому він не може більше думати про себе. Зате може впливати на інших. Може їм допомогти уникнути того болючого моменту, котрий пережив сам. І він, як добрий батько і пастир своїх людей, це зробить. Заради братового майбутнього. Заради добра.
