Спочатку:
На сторінку книги
Костянтин уже від’їхав, помахавши на прощання рукою. Лише тоді Індаро прийшла до себе. В руках у неї був невеликий кулон округлої форми з надписом на одній стороні і якимось малюнком на другій. Кулон був золотий на золотім ланцюжку. Річ дорога. І навіть не в ціні справа. Таку річ не дарують кому-небудь і не просто так. Тим більше, що там був надпис, який свідчив, що це іменна річ принца Костянтина.
Над горизонтом згущалися холодні, густі хмари. Вони повністю вкрили небо, так що сонця уже не було видно зовсім. Подув прохолодний вітер, торкнувшись вологої щоки дівчини. Навіть природа хотіла плакати.
Індаро стояла як і стояла десять хвилин тому і ніяк не могла оговтатися. Ще якихось десять хвилин тому вона обіймала його, торкалася його камзола. Ще якихось десять хвилин тому вона чула його лагідний голос. Якихось десять хвилин тому. Тих кілька хвилин, які ще тримаються в її пам’яті.
Вона наче пробудилася від сну. Перед нею знову поставала холодна реальність. Життя продовжується. Але вже без нього. Без коханого. Без його тепла. Він залишиться тут, біля старого розлогого дерева в цьому запущеному саду і можливо ще буде приходити до неї спогадом у снах.
Індаро стояла. Вона чекала. Чекала, що зараз він ще повернеться, скаже, що це все неправда. Що їй це лише наснилося. І все буде як і раніше. Вона чекала чуда. Але чудес не буває. Те, що відбулося уже не зміниш.
Це був не сон. Це було насправді. І тепер їй це треба, визнати, прийняти і жити далі, хоче вона того чи ні. Таке життя. І ніхто нічого не може в ньому змінити. Втрати в ньому – це невід’ємна річ. Так само як і те незвідане нове, котре чекає кожну людину десь за поворотом. Тому, треба лише зрозуміти це і стане легше.
