Раді Вас бачити!

Ідучи додому і роздумуючи, Індаро навіть уяви не мала з яким серцем поїхав від неї Костянтин. Дівчина навіть не здогадувалася, що їдучи дорогою він плакав ще гірше аніж вона. І заспокоювати себе не мав чим.

Він прекрасно знав куди їде для чого. Тому з іще більшим жалем прощався. Бо усвідомлював, що бачити її вже не буде. І взагалі, навряд чи він сюди повернеться найближчим часом.

Там, на Пелоппонесі, розгоралася справжня війна за територію. Протистояння між деспотами Епіру і Мореї, обіцяло вилитися в справжню жорстоку боротьбу. Крім того, свою руку ще докладати і османи. Тож нічого легкого тут не передбачалося. Знаючи це, з важким серцем покидав Костянтин свою кохану. Він хоч і принц але також смертний. І хто знає, чи якась сліпа стріла не зачепить його десь там, на полі бою.

Страшно. Коли тобі лише двадцять один і ти сповнений сили й енергії, цвітеш від кохання і радієш життю. А тут на тобі – в один день усе різко змінюється. І ти більше не можеш тішитися всім тим, як і раніше.

Костянтин усе це розумів. Він не був боягузом. Але все ж. Він також людина. Він також має свої слабкості. Слабкості, котрі ніхто не хоче бачити. Батько помер. Мама в монастирі. Брат по вуха в політиці. Він навіть не має з ким поговорити.

Може зробити як свого часу Дмитро – плюнути на все і втекти геть, перечекати якийсь час аби потім, після смерті батька, повернутися і знову отримати свої права, наче нічого й не сталося? Ні, так він поступити не може. Це нижче його честі. Він так поступити не може адже він Палеолог-Драгаш.

О, якби він хотів ще хоча би на мить затриматися там, біля старого дерева. Де вони з Індаро так часто зустрічалися. Але ні, він мусить їхати. Мусить йти вперед. І якщо пощастить, він повернеться і тоді знову все стане на свої місця. Все буде як і раніше. Ізнову буде світити весняне сонце в їхніх душах. Знову вони будуть зустрічатися в старому саду біля розлогого дерева аж поки брат дозволить їм побратися. І тоді все буде так, як вони і мріяли.