Раді Вас бачити!

В Марсель вони дісталися без пригод. І це було прекрасно. Звідси Нікодем повіз все своє сімейство в Арль. Там на них вже давно чекали. В Арлі жив його рідний брат – Кіро з дружиною Луїзою і дорослими дітьми.

Столітня війна не зачепила сильно ці землі. Тому торг йшов не погано. Звісно, що не так як раніше. Але жалітися на щось було гріх. Тай ніхто і не думав про це. Кіро був оптимістичним чоловіком. Він ніколи ні на що не жалівся взагалі. А лише старався взяти щось корисного з любої ситуації.

Кіро був старшим від Нікодема на чотири роки. Невисокого зросту, широкоплечий, з красивою сивою бородою, хитрим поглядом і виглядом блаженного. Він ще в юності покинув отчий дім і після довгих поневірянь світом пришвартувався тут. І вже багато років веде сімейне, повне клопотів і радості життя. Кіро давно змінив свої релігійні погляди. А інакше без того ніяк. Тож тепер він поважний господар серед своїх. Тай багато хто знає з кращої сторони Кіро Суконника.

Приїзд брата розбудив у ньому деякі спогади про рідний дім. Чоловік був радий приїздові. Він давно хотів бачити брата. він скучив за чимось рідним. За чимось, що могло бодай на мить ще хоча б раз воскресити в ньому ті щасливі спогади дитинства і юності, котрі він провів з рідними.

– Давно то було. Давно! – говорив Кіро. – Я вже й не думав тебе бачити, брате! І ти добре зробив, що прибув сюди. Знайдеться для тебе кусень хліба. Не переживай. Я теж спочатку боявся всього. Думав, що пропаду тут, на чужині. Але ж ні. Як бачиш, я живий-здоровий, ні на що не скаржусь. Всюди однакого, Нікодеме. Всюди однаково. Іноді навіть серед чужих є краще аніж між своїми, котрі готові тебе закопати живцем з заздрості.

Хіба він не був правий? На жаль, правий. І вони обидва це знали. Що тут казати.

– Я не буду тебе ні про що розпитувати. Хіба що сам захочеш розказати. – вів далі Кіро. – Ясна річ, що не просто так ти зробив свій вибір. Нині ти мій гість. А решта зайве.

Вони ще довго отак сиділи і говорили за столом після вечері. Згадували молодість. Про щось сперечалися. Сміялися і плакали, згадуючи старих друзів. І так аж майже до самого перед ранку. Аж поки втомлені всім тим не порозходилися до своїх ліжок аби забутися в солодкому сні.