Спочатку:
На сторінку книги
Весілля відбулося в Містрі, столиці Морейського деспотату. Костянтин почувався наче в якомусь сні. Він не міг пояснити собі, що саме він відчував. Якісь змішані почуття наповнювали його.
З одного боку він ще тримав у своїй пам’яті образ зрадливої Індаро, котра, як він до недавно ще вірив кохає лише його одного так сам як і він її. Перед очима ще виринали з закутків пам’яті її великі темно-карі очі, густі чорні брови, трохи орлиний ніс. Ще відчувалися дотики її пальців на тілі і запах чорного як вороняче крило волосся.
А з іншого – він бачив перед собою іншу, кращу у всіх планах, справжню пані. Ту, яка зможе стати його супутницею. Ту, котра буде розуміти його. Котра вміє бути жінкою для свого чоловіка. Рівною йому. І при тому може залишатися такою простою, щирою.
Перше помалу спадало. Образ Індаро поволі запливав за горизонт і губився десь там, далеко в рожевих мріях. Вона не змогла, не зуміла, не захотіла бути вірною – то чого він має тримати ілюзію? Для чого мучити себе старими образами?
Феодора не Індаро. Вона вміє приймати його і як чоловіка і як людину і як друга. Вона вміє не лише розпалювати його бажання. Вона ще й дарує йому бесіду. Розмову, якої у нього ніколи не було. І при тому залишатися такою ж скромною як і була в перший день їхнього знайомства. Вона не була занадто гаряча і не була занадто холодна. Завжди якраз такою як треба.
Молода дружина була найкращим співрозмовником і порадником своєму благовірному. Недаремно Маддалена-Феодора так багато читала, так багато вчилася, живучи в свого дядька. Іноді виглядало, що це її а не брата старий Карло готував стати наступницею після своєї смерті.
Втім, нічого б дивно в тому не було, якби так і сталося. Адже, офіційно Карло був бездітним. І якби не рідний брат Маддалени – (також) Карло, то офіційно б корона Епіру перейшла до неї. Хоча у дядька і був незаконно роджений син Мемноне.
