Спочатку:
На сторінку книги
На дворі було прохолодно. Непривітний, морозний вітер гнав по небі густі, темні хмари. Кораблі уже старалися не виходити в море. Це були останні дні, коли ще хтось міг кудись відпливти або навпаки прийти в порт.
Індаро покидала Константинополь з важкими думками. З одного боку вона все вже сприйняла як є. І те, що Костянтин не повернеться до неї більше ніколи не було чимось таким надто колючим. Все скінчено. І навіть, якщо він там і не загине, то вже напевне ставши якимось князем чи навіть цілим деспотом, не буде згадувати про неї.
З іншого боку вона ніяк не могла забути. Не могла. Або може не хотіла. Вона до останнього чекала на диво. На те, що все в одну хвилину різко зміниться, повернеться назад як і було до. І знову буде рай. Її рай. Той час блаженства, коли вона не думала, що буде далі а просто насолоджувалася миттю.
Але див у світі не буває. Це лише вигадки релігійних менеджерів, котрі намагаються привести до своїх компаній якомога більше нових клієнтів/послідовників. І не більше.
Натомість є суха реальність. І ця реальність була невтішною. Індаро була вагітна. Вона знала про це ще тоді два місяці тому, коли вони прощалися. Але не встигла сказати. А може просто змовчала. Адже, все і так було вирішено. То навіщо ще слів.
Тай що би то змінило, якби й сказала? Хіба Костянтин би поступив якось інакше? Може би він відмовився їхати? Або захотів взяти її з собою? А там? Що було б там? Ні, вона не пустилася би з ним на край світу. Їй потрібен надійний захист. Їй потрібен цілком передбачуваний чоловік, який би працював і заробляв копійку для дому. Котрий буде сидіти в хаті. Вона це зрозуміла лише зараз. Але байдуже на все, вона їде геть. Покидає це місто аби почати все з чистого листа. Аби забути свою помилку і стати іншою, порядною жінкою. Якою тут вона вже стати не зможе.
Хвилі били о борт корабля, що покидав гавань. Все, що колись було рідним залишалося там, на березі. Все, таке звичне, таке своє – тепер залишиться лише в закутках спогадів. І не більше.
