Раді Вас бачити!

Юна вкотре вдивлялася у фоторобот підозрюваного. Степан підтвердив: схожість майже стовідсоткова. І хоча господар бару був переконаний, що цей похмурий хлопець — холоднокровний убивця, лейтенантка не поспішала вішати ярлики. У цій справі було занадто багато «білих плям».

Який мотив? Звідки вбивця знав, що дівчина опиниться саме в тому глухому куті? Висновки патологоанатома лише додавали головного болю: жодних слідів боротьби, жодних залишків снодійного чи хлороформу в крові. Смерть настала від двох срібних куль калібру .44 Magnum. Картина виглядала абсурдно: дівчина ніби сама прийшла у провулок, власноруч пошматувала свій одяг, а потім дозволила себе застрелити.

«Може, якийсь гіпнотизер?» — припустила Юна, ще раз вивчаючи прикметне обличчя на папері. Шрам через пів щоки, срібне розп’яття... Таку зовнішність важко сховати, але хлопець був «привидом». Жодної згадки в міських базах даних: ні кредитів, ні водійських прав, ні навіть реєстрації за місцем проживання. Повна порожнеча.

Раптом смартфон у її руці вібрував від вхідного повідомлення. Юна пробігла очима по тексту:

«Особу загиблої встановлено: Маріана Вовк. Донька Тараса Вовка».

— Та хай йому біс... — простогнала лейтенант, відчуваючи, як усередині все холоне. — Тільки цього не вистачало.

Ім’я Тараса Вовка в Нічгороді вимовляли пошепки. Голова синдикату «Вовча зграя», найсильнішого та найжорстокішого угруповання в місті. Тепер він переверне кожен камінь, щоб знайти винного. Юна чудово розуміла: у Вовка всюди свої люди, навіть у їхньому відділку. Фоторобот Богдана вже напевно лежить на столі у кримінального авторитета.

Тепер було вже неважливо, винен цей хлопець чи ні. Якщо люди синдикату знайдуть його першими, живим він із Нічгорода не вийде. Юна мала лише кілька годин, щоб випередити професійних катів «Зграї».

*****

Ніч остаточно поглинула місто. Осіння негода нагадувала про себе липкою вологістю та пронизливим холодом. Хоч дощу й не було, старий асфальт блищав так, наче його вкрили лаком, віддзеркалюючи бліде світло ліхтарів.

Богдан сидів на краю даху невисокої будівлі, байдуже підкидаючи в повітрі ювілейну металеву гривню — решту, яку він отримав з тієї самої «конфіскованої» тисячі. На протилежному боці вулиці палахкотіла неонова вивіска нічного клубу: «Гарячі Киці. Дівчата та випивка». Популярне місце для тих, хто мав гроші та не мав совісті.

До входу підкотив важкий чорний позашляховик. З салону виплив кремезний лисий чоловік років сорока з подвійним підборіддям і кулаками розміром із кувалду. Дорогий малиновий костюм кричав про багатство, а двоє похмурих охоронців за спиною — про статус. Трійця зникла за дверима клубу.

«Цікаво, за такі гроші всередину пустять? Це ж ювілейна гривня», — Богдан з іронічною посмішкою крутнув монету в пальцях і сховав її до кишені. — «Мабуть, ні. Доведеться по-старому».

Взявши розгін, хлопець перемахнув на дах клубу. Приземлення вийшло не надто витонченим: ноги ковзнули по мокрій покрівлі, і він ледь втримав рівновагу. Йти через двері на даху було безглуздо — там напевно чекали замки та камери. Богдан зачепився за край карниза, перехопився за зливну трубу і, наче тінь, спустився до вікна з відчиненою кватиркою.

Він безшумно пірнув у кімнату й лише за мить зрозумів, що тут не один. Дівчина-мулатка, застигши в одній білизні з костюмом медсестри в руках, дивилася на нього розширеними від жаху очима. Вона вже набрала повітря, щоб закричати, але Богдан у два стрибки опинився поруч. Його долоня намертво затисла їй рота, притискаючи дівчину до стіни.

— Тільки ворухнись — і я переріжу тобі горло, — прошепотів він прямо їй у вухо.

Холодне лезо меча торкнулося її шкіри. Дівчина заціпеніла.

— Одне питання. Одна відповідь — і ти живеш. Зрозуміло?

Вона дрібно й швидко закивала.

— Твій бос на прізвисько Горила. Де він? — Богдан трохи послабив хватку.

— Направо... останні двері зліва, — тремтячим голосом видихнула вона.

Хлопець кивнув. Короткий рух мечем... і лямки ліфчика лопнули, наче ниточки. Дівчина інстинктивно прикрила груди руками, а Богдан без церемоній штовхнув її у велику платяну шафу.

— Один звук і я повернуся тебе вбити, — кинув він, зачиняючи дверцята. Проте за секунду знову відкрив їх, глянувши на перелякану бранку. — І сама подумай: якщо прибіжить охорона і побачить тебе в такому вигляді... сама знаєш, які збоченці тут працюють. Буде гірше.

Він остаточно закрив шафу, підняв розрізаний ліфчик дівчини і туго обв’язав ним ручки дверей, затягнувши на мертвому вузлі. Така «в’язниця» мала втримати її хоча б на десять хвилин. Хлопець планував, що у дівчини вистачить клепки не вибігати у такому вигляді, та звати на допомогу. І вона після звільнення витратить час на те щоб одягтися.

Богдан обережно виглянув у коридор. Переконавшись, що шлях вільний, а з шафи не доноситься ні звуку, він розчинився в темряві коридору, тримаючи меч напоготові.

— Останні двері зліва. Ось вони, — прошепотів Богдан, прислухаючись.

З-за дубового полотна доносився гугнявий голос — Горила був усередині. Богдан перевірив «Магнум» і, сховавши зброю за спиною, коротко постукав. Щойно двері прочинилися, перший охоронець отримав кулю в чоло. Другий не встиг навіть торкнутися кобури, як наступний постріл відкинув його до стіни.

Горила зреагував миттєво. Перекинувши масивний стіл, він використав його як таран і кинувся в атаку. Потужний удар стільницею збив Богдана з ніг, зброя та меч вилетіли з рук, ковзнувши по паркету.

— Ти хоч знаєш, на кого преш, малявко?! — заревів Горила, чіпко схопивши хлопця за горло й піднімаючи над підлогою.

— Знаю... — прохрипів Богдан і щосили ляснув велетня долонями по вухах.

Від різкого перепаду тиску в Горили затьмарилося в очах, він випустив хлопця, закричавши від люті. Помітивши на руках Богдана специфічні татуювання, він вишкірився:

— Я тебе на шмаття роздеру, сраний Серафиме!

М’язи Горили почали роздуватися, шкіра тріщала, вкриваючись жорстким хутром, а очі спалахнули звірячою жовтизною. Перекинувши барну стійку, перевертень жбурнув Богдана в дзеркальну стіну. Дзвін розбитого скла змішався з риком. Горила заніс важку лапу, збираючись розчавити голову хлопця, але Богдан встиг підхопити гострий уламком скла й полоснув по сухожиллю на нозі звіра.

Поки Горила звив від болю, Богдан підхопив важку пляшку шампанського і двічі з розмаху вгатив нею по черепу потвори. Скло вибухнуло піною та іскрами. Хлопець рвонувся до свого меча, але звір встиг перехопити його за щиколотку і з силою вгатив об стіну.

Світ перед очима Богдана хитнувся, але адреналін виявився сильнішим за біль. Він викрутився, підхопив вакідзасі й одним точним випадом заганяв клинок між ребер Горили, залишаючи сталь у тілі. Поки монстр намагався витягти меч, Богдан підхопив револьвер і розрядив залишок барабана в голову та груди звіра.

Тіло велетня здригнулося, почавши стрімку зворотну трансформацію, і важко завалилося на підлогу. Затиснувши закривавлений бік, Богдан вирвав меч із трупа й кинувся до вікна, поки охорона не перекрила виходи.

Він повертався тією ж дорогою: через кватирку на зливну трубу, а потім — зціпивши зуби — стрибок на сусідній дах. Кожен рух відгукувався спалахом болю в ребрах. Спустившись пожежною драбиною, Богдан пошкутильгав углиб промислової зони, розчиняючись у нічному тумані.

Діставшись схованки, він забарикадував двері й повалився на стіл. Тремтячими руками зняв плащ та роздерту майку. Тіло було посічене глибокими ранами від скла, бік заливала кров. Зашивати не було чим, та й пальці не слухалися. Богдан знайшов аптечку, ковтнув жменю знеболювального і, шиплячи від опіку спирту, обробив найбільші порізи, заклеюючи їх пластирами.

Він важко опустився на матрац, відчуваючи, як стеля починає пливти перед очима.

— Треба лише трохи перепочити, — прошепотів він у порожнечу кімнати, засинаючи під захистом намальованих рун. — Зовсім трохи...

*****

— Три трупи в клубі. Два охоронці та хазяїн на прізвисько Горила, — Юна байдуже оглядала залите кров’ю та алкоголем місце злочину.

Її увагу привернули розірвані рукави на верхньому одязі Горили. Вбити такого громилу самотужки було б майже неможливо, якщо тільки вбивця не був професіоналом вищого класу... або чимось гіршим.

— Схоже, це робота твого хлопця зі шрамом. Але це вже неточно, — зауважив криміналіст, пакуючи докази.

— Тобто «неточно»? — Юна здивовано підняла брову.

Замість експерта відповів поліцейський, який допитував свідків:

— Дівчина, яка тут працює, Нула, спочатку ніби бачила когось схожого. Але щойно дізналася, що бос мертвий, одразу змінила свідчення. Тепер каже, що нікого не пам’ятає.

— Де вона?

— У кімнаті навпроти.

Юна попрямувала до свідка. Нула, двадцятирічна мулатка з розкішним кучерявим волоссям і фігурою фотомоделі, сиділа на стільці, стискаючи руки. Вона була в костюмі медсестри, мабуть, готувалася до виступу, коли все почалося.

— Отже, ви стверджуєте, що вбивця — молодий хлопець зі шрамом на обличчі? — одразу перейшла до справи Юна.

— Я нічого не стверджую, — відрізала Нула, дивлячись убік.

Лейтенант помітила великий свіжий синець на стрункій нозі дівчини. У неї з’явилося припущення.

— Послухайте, якщо він вам погрожував, ми забезпечимо захист. Вам не варто його боятися.

— Ви про це? — дівчина простежила за поглядом лейтенанта й байдуже знизала плечима. — Це не він зробив. Це стара пам’ятка від боса.

— Значить, той хлопець таки тут був, — Юна задоволено схрестила руки на грудях. Вона спіймала свідка на гачку.

— Це ви сказали, не я, — фиркнула Нула. — Знаєте... Горила був ще тим падлом. З дівчатами поводився жорстоко, як тварина. Ми всі зітхнули з полегшенням, коли він отримав по заслугах. Навіть якщо хтось із нас щось і бачив, повірте, лейтенанте, ніхто нічого не скаже.

Кивнув, Юна вийшла з кімнати. Вона розуміла, що вмовити дівчину дати правдиві свідчення зараз не вийде. Страх перед мертвим босом виявився слабшим за вдячність його вбивці.

Коли Юна вийшла з клубу, неонове світло «Гарячих Киць» здалося їй ще більш огидним. Біля її службової машини стояв довгий чорний лімвузин. Охоронець, який чатував поруч, мовчки відкрив задні двері.

— Треба поговорити, лейтенанте, — донісся з глибини салону низький, хриплий голос.

Юна сіла в машину. У Нічгороді, коли тебе кличе людина в такому лімузині, краще послухатися.

Тарас Вовк, кремезний чоловік п’ятдесяти років, був у чудовій фізичній формі. Сивина на скронях була акуратно зачесана назад гелем, так само бездоганно виглядала й доглянута борода. Його дорогий діловий костюм-трійка коштував більше, ніж річна зарплатня поліцейського. У руці він тримав важку тростину з золотим набалдашником.

— Ходять чутки, що саме ви займаєтеся справою про вбивство моєї доньки, — почав Вовк, не дивлячись на неї.

— Чутки правдиві, — спокійно відповіла Юна.

— І як просувається справа?

— У нас є підозрюваний. Це все, що я можу вам повідомити заради безпеки та прозорості слідства.

— Розумію. Але й ви зрозумійте мене. Я батько. Мою... любу донечку... вбили. Вона не заслужила на таке, — Вовк стиснув тростину так, що почувся тріск дерева, але його голос залишався крижаним. — Вбивця має відповісти.

— І він відповість, — так само спокійно запевнила Юна. — Згідно із законом.

— Я пропоную інший варіант, — Вовк дістав із кишені товстий конверт, на якому був написаний лише номер телефону. Конверт явно був набитий пачками купюр. — Коли натрапите на його слід і дізнаєтеся, де він переховується, просто зателефонуйте мені.

Вовк протягнув конверт Юні.

— Коли я його знайду, то заарештую. І, як я вже казала, він постане перед судом.

Вовк хмикнув. Його обличчя не здригнулося, але в очах майнуло здивування. Він явно не звик, що хтось у цьому місті відмовляється від його грошей.

— Якщо це все, то мені час працювати.

Дверцята лімузина відчинилися, і лейтенант вийшла на свіже осіннє повітря.

— Фух... — видихнула Юна, коли лімузин Вовка зник за рогом. Серце калатало в грудях. Тепер це були перегони. — Треба знайти цього хлопця зі шрамом і допитати його перш, ніж до нього доберуться пси Вовка.

Вона відчувала, що справа набагато складніша, ніж звичайне вбивство. Але Тарас Вовк поки що не знав одного: людину, схожу на підозрюваного, бачили біля недобудов у промисловому районі. Звісно, вірити інформації пограбованого наркомана, який, крім Богдана, бачив ще й іншопланетян — справа сумнівна. Але Юна збиралася перевірити кожну зачіпку. Бо її «поки що» довго не протримається.

*****

Богдан проспав набагато довше, ніж збирався — над містом уже жеврів сірий світанок. Його розбудив не будильник, а низький гул мотора та шурхіт шин по гравію. Хлопця нудило, кожен рух відгукувався гострим болем. Старий матрац просяк кров’ю; кровотеча вгамувалася, але він розумів: перший же різкий рух — і рани розкриються знову. Тримтячими руками він натягнув майку та закинувся ще однією порцією знеболювального.

— Просто чудово... — прохрипів Богдан, визирнувши у шпарину.

До будівлі підкотила поліцейська машина. Проте справжня тривога стиснула серце, коли поруч зупинився інший автомобіль. З нього виринули двоє м’язистих здорованів із квадратними щелепами, одягнених у важку шкіру, наче байкери. Богдан відчув цей запах навіть на відстані. Поліція була лише верхівкою айсберга. Головна проблема — перевертні Вовка.

Він швидко накинув плащ і перевірив зброю. Згрібши в сумку всі пухирці з зіллям та ритуальну чашу, він вислизнув із квартири, намагаючись не видати себе жодним звуком.

Причаївшись на другому поверсі, Богдан зазирнув крізь тріщину в бетонній стіні. Внизу, розсікаючи темряву променями ліхтариків, йшли двоє: патрульний та білява дівчина з поліцейським жетоном на куртці. Раптом з іншого боку будівлі почувся ледь вловимий шум — «байкери» почали заходити з тилу. Поліцейські навіть не здогадувалися, що вони тут уже не одні.

Хлопець на мить затримав погляд на лейтенантці.

«Нічого така. Личко файне, та й форми... як то кажуть, натурпродукт», — Богдан різко мотнув головою, відганяючи марево.

Він уже збирався рушити до запасного виходу, міцно стискаючи ручки сумки, але, пройшовши кілька метрів, зупинився. Важко зітхнув і притулився лобом до холодної бетонної балки.

— Та ну хай йому грець... — прошепотів він, ховаючи сумку за купою старих ящиків. Потім він кинув погляд на свій пах і додав зовсім тихо: — Оце так завжди... Як тільки у тебе починається повстання проти здорового глузду, так і мізки відключаються. Наче у вас там якась змова проти мене.

*****

Юна міцніше стиснула руків’я пістолета. У напівтемряві недобудови точно хтось був. Вона чітко чула кроки, але раптом вони змінилися: стали глухими й важкими, наче хтось цокав гострими кігтями по голому бетону.

Патрульний навів промінь ліхтаря на шум. Щось стрімке, на чотирьох лапах, прошмигнуло в глибину однієї з порожніх квартир.

— Мабуть, безпритульний собака, — кинув патрульний, намагаючись заспокоїти самого себе. — Сподіваюся, не скажений.

— Тихіше, — обірвала його Юна. Зверху почувся підозрілий гуркіт. — Оглянь перший поверх, я на другий.

Лейтенант піднімалася сходами, намагаючись ступати безшумно, але кожен тріск дрібного каміння під підошвою здавався їй гуркотом грому. Раптом знизу пролунали постріли, короткий різкий скрик, а потім настала мертва тиша. Юна вже хотіла кинутися на допомогу напарнику, але в цей момент міцна рука схопила її за плече і з неймовірною силою жбурнула об стіну.

Удар вибив повітря з легень, але Юна зреагувала миттєво. Не чекаючи, поки нападник наблизиться, вона вистрілила йому в груди. Здоровань, схожий на байкера, лише похитнувся. Попри рани, він продовжував іти на неї з порожнім поглядом. Юна вистрілила ще двічі, проте кулі наче тонули в його м'язах.

Коли він підійшов впритул, лейтенант різко вдарила його ногою в коліно. Поки той втрачав рівновагу, вона підхопила важкий шматок старої труби, що валявся поруч, і щосили влупила нападника по макітрі. Здоровань заревів від люті й упав на одне коліно.

— Треба було брати гроші й робити, що наказували... — він підвів на неї очі. Вони були жовтими, хижими, зовсім не людськими. Його руки почали видовжуватися, вкриваючись густою шерстю, а одяг тріщав на швах під напором м'язів, що розросталися.

Юна вгатила трубою по морді, яка вже почала витягуватися у вовчу, і кинулася тікати. Потвора, вже повністю вкрита шерстю, на чотирьох кінцівках рвонула слідом.

Короткий, ледь чутний свист змусив Юну озирнутися. Обезголовлене тіло звіра пробігло ще кілька кроків за інерцією і впало, а вовча голова покотилася прямо до ніг дівчини.

У дверному отворі стояв той самий хлопець зі шрамом, якого вона шукала. Найжахливішим було те, що на очах у Юни відрубана голова та тіло потвори знову почали набувати людської подоби.

— Ти?.. — Юна, все ще не вірячи власним очам, інстинктивно потягнулася до кайданок на ремені.

— Серйозно? — Богдан скептично підняв брову, дивлячись на її спробу заарештувати його посеред цього кошмару.

У цей момент на другий поверх заскочив ще один вовкулака. У його закривавленій пащі була відірвана рука патрульного.