Раді Вас бачити!

— Мені потрібна моя сумка з речами, — сідаючи на переднє сидіння, повідомив Богдан. — Там є потрібні мені інструменти.

— Обійдешся, — Юна повернула ключ у замку запалювання, і машина рушила з місця.

— Там речі, необхідні для того, щоб його знайти, — Богдан акуратно загорнув зламаний олівець із залишками отруйної крові в хустку й сховав до кишені жилета.

— GPS? Ти встиг вліпити йому жучок? Щось дуже сумніваюся, — насмішкувато кинула Юна. — У мене є інша ідея. Але для цього треба заїхати до мене на роботу. А тобі туди точно не можна.

— Ну то я почекаю. Десь... Ну, наприклад, у барі, — невимушено запропонував Богдан.

— Звісно. Почекаєш... — Юна навіть не сумнівалася, що його «чекання» триватиме рівно стільки, скільки треба, аби зробити пару ковтків бренді й накивати п’ятами. Тому вона змінила план, і вирішила поїхати не в відділок, в до декого іншого.

Вона коротко подивилася на мисливця, простягла руку й, ухопивши за край його завеликої футболки, трохи підняла її.

— Ой, прямо тут і прямо зараз? Все ж не встояла перед моєю харизмою?

— Я дивлюся, чи не почалася знову кровотеча, — сухо відповіла Юна, опускаючи тканину назад.

— А... ну добре. Бо якось не хотілося ображати тебе відмовою. Я ж куди не попадя не вставляю свій... — Богдан на ходу намагався вигадати якусь епічну й брутальну назву для свого чоловічого «інструмента».

— Не напружуйся. Мені в житті вистачило одного ідіота, другий такий досвід мені не потрібен.

— До речі, а що та жирна корова казала про твого колишнього? — поцікавився Богдан, перебиваючи власну думку.

— Не жирна корова, а тітка Роуз, — не відриваючи очей від дороги, поправила Юна.

— Та яка різниця... Так що там за колишній?

— Моє особисте життя — це не твоє діло, — спокійно відрізала лейтенантка.

— Цікаво просто, — Богдан знизав плечима й роздратовано відвернувся до вікна.

Юна трохи розмірковувала, міцно тримаючи кермо, а потім видала ідею, хоча й сама сумнівалася в її успіху:

— Це так не працює, Богдане. Давай по-чесному: я відповідаю на твоє одне питання, а ти — на моє. Ну й так далі. Почергово.

— Згода, — раптово, без жодних суперечок погодився Богдан.

—Його звали Карл. Він егоїстичний, самозакоханий нарцис. Пам'ятав лише те, що стосувалося його. Ми навіть деякий час жили разом, але врешті він мене вибісив, і ми розійшлися. До речі, на тобі його речі. Він їх так і не забрав, — коротко відчеканила Юна. — Тепер моя черга. Як давно ти цим займаєшся? І як так швидко визначив, що той Олексій — це... назвемо його Хамелеоном?

— З підліткового віку. Точно не скажу, бо це було дуже давно. Але я добре пам'ятаю першого перевертня: тварюка більше двох метрів заввишки, голова бика, копита, роги півметрові... Його звали Астерій. А те, що Олексій не людина — це просто спостережливість і логічне мислення, засноване на досвіді.

— Стоп, — нахмурилася Юна, на мить скинувши швидкість. — Тобто ти не був на сто відсотків упевнений, що він перевертень?!

— Та що я тобі, сцяний екстрасенс?!

— Просто капець — тяжко видохнула лейтенант.

— Чому поліція? Ти б могла бути непоганою порноакторкою й заробляти значно більше грошей, — невимушено запитав Богдан, розглядаючи сірі вулиці за вікном.

На мить Юні катастрофічно захотілося врізати йому в ніс. Але вона вчасно зупинила руку на кермі: скоріше за все, цей бовдур навіть не зрозуміє, за що саме отримав би. Такий провокативний, вульгарний стиль розмови для нього був абсолютно природним. До того ж нагода витягнути з Богдана бодай якісь факти про його минуле вартувала того, щоб проковтнути образу.

Вона стрималася й, зачекавши секунду, відповіла:

— Мій батько. Він був військовим, потім пішов служити в поліцію. Мабуть, саме від нього в мене з'явилося це дурне бажання. Мені щиро хотілося щось зробити з цим містом... Зробити його бодай трохи кращим, — Юна коротко глянула на пасажира. — Тепер моя черга. Ти казав, що ти «не зовсім мисливець». То хто ти такий насправді?

Богдан глухо кашлянув, навмисно витримуючи довгу, театральну паузу.

— Я... янгол Божий.

— Так і знала, що ти почнеш брехати. Не хочеш відповідати — так і скажи, — відрізала Юна, плавно пригальмовуючи. Вона викрутила кермо й запаркувала авто біля обшарпаної п'ятиповерхівки. — Тим більше, що ми вже приїхали.

*****

Коджіро зачинився у темноводній ванній кімнаті, проявляючи та уважно розглядаючи фотографії з місця злочину. Він вдивлявся в кожну дрібницю, шукаючи те, чого не мала б зафіксувати жодна камера. І на одному з знімків біля самої стіни справді помітив слабку, ледь помітну чорну димку. Необізнана людина легко списала б це на дефект плівки чи дефлективне освітлення. Але Коджіро чітко знав, що саме стояло на тому місці.

До його величезного полегшення, Аяко була вдома. Вона вже повернулася з бібліотеки й розклала на столі купу стосів езотеричних книг, фольклорних збірок та енциклопедій.

Коджіро, звісно, дуже сумнівався, що вся ця література бодай чимось їм допоможе. Раціональна частина його розуму вперто воліла вірити, що це лише прогресуючий психологічний розлад, а не реальні зустрічі з потойбіччям. Сівши на стілець, хлопець зловив себе на протиріччі: з одного боку, він відчайдушно прагнув, аби це була хвороба, яку можна вилікувати пігулками, а з іншого — у пам'яті виринали химерні застереження та «інструкції» бабусі.

— Принаймні, коли Аяко поруч, у мене немає цих... видінь, — стиха пробурмотів собі під ніс Коджіро. — «Можливо, тому що з нею я почуваюся в безпеці й психіка стабілізується?..»

Він повільно вийшов з ванної до вітальні. Аяко була повністю поглинута читанням чергового важкого фоліанта.

— Сусіди кажуть, ти знову посварилася з Франсівною? — обережно запитав він.

Аяко трохи опустила голову, ховаючи погляд, але все ж відповіла:

— Вона сама винна. І не треба мене звинувачувати.

— Ні, я не звинувачую, — м'яко мовив Коджіро. — Просто Франсівна у дуже хороших стосунках із власником квартири. І...

— ...І я все розумію! Нас можуть виселити! — гаряче перебила Аяко й навмисно додала гучніше, підвищуючи голос до дверного отвору: — Але, Коджіро, у всього є межа! Стояти під дверима, підслуховувати, чим займаються сусіди, а потім ще й вчити їх жити — це вже повний перебор!

Дівчина навмисно карбувала кожне слово, розраховуючи, що запекла сусідка гріє вуха за стіною просто зараз.

За хвилину в коридорі гучно й вимогливо задзвонив дверний дзвінок.

— Ну ось... починається, — втомлено зітхнув Коджіро.

Він попрямував до передпокою та відчинив масивні двері, очікуючи побачити розлючену пенсіонерку. Проте на порозі стояла зовсім інша людина.

— Юна?.. — здивовано випалив хлопець.

— Привіт, Коджіро, — стримано привіталася лейтенантка.

— Неочікуваний візит... Е-е-мм. Проходь, — здивовано мовив Коджіро, відступаючи вглиб передпокою.

Юна коротко озирнулася на сходову площадку:

— Богдане, заходь.

Слідом за лейтенанткою до квартири пройшов високий, блідий хлопець із брутальними шрамами, що перетинали перенісся та щоку, й химерними езотеричними татуюваннями, що визирали з-під рукавів.

Юна одразу перейшла до справи:

— Мені потрібна твоя допомога. Треба, щоб ти хакнув кілька міських камер спостереження.

Аяко, яка досі сиділа над книжками у вітальні, здивовано звела голову, відриваючись від фоліанта.

— Я не можу... Тобто можу. Але це ж незаконно, — пробурмотів Коджіро, побоюючись і незрозумілого супутника Юни, і самого факту такого прохання від копа.

— На нього не звертай уваги, — відмахнулася Юна. — Я залишуся перед тобою в боргу.

— Ти те саме казала й минулого разу, — зауважив він

— Мені правда дуже треба! — наполягала лейтенантка, ступивши крок уперед. — Я розслідую надзвичайно важливу справу.

— Настільки важливу, що ти вирішила піти на кримінал? Юно, я журналіст і фотограф, а не хакер, — нагадав Коджіро.

— Але ж ти вмієш це робити...

— Вмію. І враховуючи, що все це стосується Тараса Вовка, ми могли б допомогти один одному.

— Звідки ти... знаєш?! — щиро здивувалася Юна, нахмурившись.

— Я готую про це великий матеріал. І... — Коджіро дістав із шухляди біля дверей роздрукований аркуш зі фотороботом. — І головний підозрюваний дуже схожий на нього.

Він вказав пальцем на Богдана.

Мисливець лише криво посміхнувся, зробив крок уперед і легким, влучним щиглем клацнув по склу окулярів Коджіро.

— Тобі здалося

— Богдане! — нахмурилася Юна, перехопивши його руку. — Сядь десь... посидь. Ми з Коджіро поговоримо.

— Та я що? Я нічого, — мисливець байдуже знизав плечима й сів у вільне крісло поруч із Аяко. Він кинув погляд на стос важких книг, розкладених на столі: — Цікава колекція.

— Це по роботі. Треба доповідь написати на цю тему, — сухо відповіла Аяко, відгороджуючись від розмови. Вона точно не мала жодного бажання ділитися з похмурим незнайомцем їхніми з Коджіро приватними бідами.

Юна та Коджіро пройшли на кухню й зачинили за собою двері.

Богдан, як не намагався, не міг розчути, про що вони там шепочуться. Втім, йому було й байдуже. Хлопець вважав усе це марнуванням дорогоцінного часу. Замість того щоб шукати Хамелеона старими, перевіреними мисливськими методами, вони витрачали сили на вмовляння цього чотириокого

Аяко з усіх сил намагалася ігнорувати важкий, уважний погляд Богдана, який мовчки спостерігав за тим, як вона виписує щось у записник.

— Майже всі книги ні про що... — тихо, майже про себе мовив мисливець, швидко пробігши очима по назвах на палітурках.

— Якщо ви в цьому не розумієтеся, то, будь ласка, утримайтеся від коментарів, — роздратовано, але з підкресленою ввічливістю відрізала Аяко.

— Хм, — лише посміхнувся Богдан і відвернувся.

За кілька хвилин Коджіро та Юна повернулися до вітальні. Хлопець узяв із робочого столу ноутбук і сів на диван, розкладаючи його на колінах. Судячи з його напруженого виразу обличчя, лейтенантці все ж вдалося підібрати правильні аргументи й переконати його допомогти.

Богдан геть нічого не тямив у комп'ютерах. Єдиним гаджетом, яким він коли-небудь користувався, був старий кнопочний телефон. Та й той служив йому здебільшого замість годинника й календаря... ну, або щоб розважитися тетрисом у довгі години очікування. Дзвонити йому було нікуди, та й бажаючих набрати його номер у цьому світі не існувало.

— Все.Кажи пароль, — тихо мовив Коджіро.

— Я краще сама введу, — Юна мимоволі кинула швидкий, підозрілий погляд на Богдана й нахилилася до клавіатури.

— Ой, які ми, бляха, недовірливі, — хмикнув мисливець із крісла.

— Готово. У мене є доступ до трансляції та архіву цих вуличних камер, — повідомив Коджіро, пробігаючи пальцями по тачпаду. — Який часовий проміжок тебе цікавить?

— Приблизно після десятої ранку, — Юна уважно втупилася в монітор, вишукуючи потрібний ракурс. За кілька секунд вона вказала пальцем у куток екрана: — Ось він! Олексій!

На моніторі з'явився сірий силует їхнього Хамелеона. Він помітно шкутильгав й неприродно згинаючись, наближалася до припаркованої на узбіччі чорної автівки.

Коджіро нахмурився, уважно вдивляючись у сірий екран ноутбука. На мить йому здалося, що на кистях чоловіка була зовсім не людська шкіра, а тонка, дрібна луска.

— Ти б могла зробити це й у відділку, — зауважив журналіст, не відриваючись від відео.

— Не могла, — відрізала Юна. — Справа занадто важлива, а у нас там щур. І, можливо, навіть не один. Чим менше людей знають, чим я займаюся — тим краще.

Вона швидко занотувала номери автівки на клапті паперу й додала:

— Ти можеш відстежити за допомогою інших камер, куди саме він поїхав?

— Можна спробувати, — важко зітхнув Коджіро. — Але на це піде трохи часу. Треба зафіксувати, де він повернув, і знайти сусідні камери.

Богдан, який досі сидів у кріслі, лише закотив очі:

— Якби я дістався своєї сумки, то не було б усього цього нудного геморою в сраці, — мисливець знову провів похмурим поглядом по книжках Аяко і не витримав — Ота товста книга, «Квайдан: історії та дослідження дивних речей», та ще «Дослідження світів йокай» — це діло. А решта — мотлох.

Аяко здивовано глянула на хлопця, наче сумнівалася, що той узагалі вміє читати. Проте, коли Богдан відвернувся, вона все ж крадькома відклала ці дві названі книжки вбік.

— Є, знайшов, — мовив Коджіро, вказуючи на зупинку біля обшарпаної будівлі. — Готель «Оргія на Місяці».

Богдану здалося, що в нього аж вуха сіпнулися від такої пікантної назви.

— Навіть не сподівайся, — Юна миттєво помітила, як у мисливця заблищали очі. — Я на сто відсотків упевнена, що це якийсь обісраний готель для злочинців та хвойд.

— Ну а раптом усе не так, як ти гадаєш? — зі слабкою надією хмикнув Богдан.

— Дякую, Коджіро. Буду винна, — Юна коротко кивнула господарю й махнула Богдану рукою, даючи зрозуміти, що їм час іти.

— Нема за що, — пробурмотів Коджіро, спостерігаючи, як дивні гості залишають їхнє помешкання.

Зачекавши за дверима буквально хвилину, журналіст гарячково схопив з полиці свій фотоапарат, накинув куртку й швидким кроком попрямував до виходу.

— Я до магазину! — кинув він Аяко вже з коридору.