Раді Вас бачити!

Тарас Вовк ступив із підніжки свого масивного позашляховика на потрісканий асфальт порту «Тиха Пристань». За ним по п'ятах слідували четверо мовчазних бритоголових амбалів. Патрульне авто поліції, що стояло неподалік, миттєво завело двигун і копів наче вітром здуло, вони навіть не ризикнули кинути погляд у бік кримінального боса.

Вовк увійшов у напівтемний ангар. Посеред порожнього приміщення на хисткому стільці сидів побитий, закривавлений чоловік, міцно прив'язаний мотузками до дерев'яної спинки стільця.Це був особистий тілоохоронець його доньки.

Наче між іншим, Вовк зняв дорогий піджак, акуратно кинув його на руки підручному та закотив рукави білосніжної сорочки. Діставши сигару, він повільно клацнув запальничкою, розкурив та підійшов до бранця.

— Твоєю єдиною роботою було берегти мою доньку, — спокійно мовив Вовк. — Як так вийшло, що вона лежить у морзі, а ти сидиш переді мною і дихаєш?

Без попередження Вовк із розмаху вліпив йому важкий хук. Наповал. Чоловік разом зі стільцем з гуркотом гепнувся на забризканий мастилом бетон. Вовк мовчки затягнувся, поки амбали піднімали скривавлене тіло й ставили вертикально.

— Я чекаю на відповідь, — Вовк нахилився й випустив їдкий сигарний дим прямо в розбите обличчя охоронця.

— Я... я не знаю! — захлинаючись соплями й кров'ю, занорив той. — Вона сказала, що йде в дамську кімнату... А сама через вікно змилася! Якби я знав, що вона знову зірветься на це кляте полювання...

— Лайно! — Вовк із відразою вліпив йому ще один удар у дихалку. — Паскуда! Безмізкиий шматок м'яса! Моя донька валялася у смітті, як випотрошена свиня!

Він методично й безжально валив ударами охоронця, поки той не заходився кашлем, блюючи темно-бордовою юшкою. Бранець чудово розумів: живим із цього ангара він уже не вийде, втрачати нічого.

— Та наче ти її любив... — прохрипів він, дивлячись на Вовка крізь запливлі очі. — Тобі ж завжди було похуй на неї і на те, з ким вона швендяє! Навіть якби вона десь здохла від передозування...

Вовк залізною хваткою впився йому в волосся, закидаючи голову бранця назад, і подився на нього сухими, мертвими очима:

— Правильно. Мені похуй на цю малолітню шльондру. Але вона не здохла від передозу. Її завалили. Завалили як бездомну, скажену суку. І це — питання мого авторитету та моєї честі. Кожен, хто до цього причетний понесе відповідальність.

На останніх словах його правиця потворно розпухла, шкіра лопнула, випускаючи густу чорну шерсть, а пальці перетворилися на хижі, бритвено-гострі пазурі. Одночасним, блискавичним рухом знизу вгору він розітнув шию охоронця. Голова з хрустом відірвалася від хребта й, з фонтаном крові, покотилася по бетону під ноги підручним.

— Приберіть це сміття, — звичним, буденним тоном наказ Вовк, беручи з рук охоронця свій піджак і обтрушуючи пилинку з лацкана. — І перерийте весь Нічгород.

У дверях ангара з'явився Ганс,один із двох довірених «нишпорок», яких Вовк кинув вчора на пошуки вбивці доньки. Чоловік мимовільно закляк на порозі, спостерігаючи, як шестеро бійців утрамбовують знеголовлене тіло в щільний сміттєвий мішок, а відірвану голову кидають слідом, наче зіпсований кавун.

— Слухаю, — коротко кинув Вовк, застібаючи ґудзики дорогого піджака.

— Ми... я... намацав слід, — Ганс зглотнув слину й простягнув аркуш цупкого паперу, важко приховуючи тремтіння у пальцях. — Цей серафим, хитрий вилупок. Уже встиг завалити одного з наших. Ось... за описом склали портрет.

Вовк вихопив малюнок і неквапливо вдивився в риси обличчя.

— Шмаркач, — процідив він із глибокою зневагою. — Наче якого тільки-но відтягнули від маминої цицьки. Візьмеш додаткових людей і перериєш кожен будинок, кожен підвал у цьому місті. Притягни його до мене, або принеси мені його голову.

Ганс гарячково кивнув, дав умовний знак чотирьом озброєним амбалам і швидким кроком вивів їх з ангара, радий змитися подалі від боса.

Вовк ще якийсь час стояв непорушно, викурюючи сигару не зводячи очей із портрета серафима.

— Рушили, — нарешті кинув він решті охорони й покрокував до виходу.

******

Богдан неквапливо оглядав підвал. Їжа на полицях, як він і розраховував, виявилася з давнім терміном придатності. Втім, армійські сухпайки та консерви з недоторканого запасу, скоріш за все, все ще були цілком їстівними.

— Жити можна, — пробурмотів хлопець і, відкрутивши кришку на пластиковій пляшці, зробив кілька обережних ковтків води.

Його увагу привернула рамка на одній із полиць. Зі знімка дивився кремезний чоловік у військовій формі, який обіймав смішливе дівчатко років десяти. «Очевидно, ця сама поліцейська та її батько», — здогадався Богдан. Поруч стопою лежало кілька зачитаних книжок, до яких мисливець навіть не торкнувся, і припадала пилом якась настільна гра, схожа на «Монополію».

Він підійшов до одного з ліжок і замер, наче гіпнотизуючи поглядом пружинний матрац та акуратно заправлену ковдру. Врешті невпевнено сів на край. Хлопець уже й забув, коли востаннє спав на справжньому ліжку.

— Ну, хоч якийсь плюс у цій ситуації, — видихнув Богдан і важко опустився на спину, дивлячись задумливим поглядом у стелю.

Звісно, він міг спробувати втекти ще тоді, у коридорі, до того, як за ним зачинилися ці сталеві двері. Кілька точних прийомів — і він легко поклав би ту поліцейську на лопатки. Та й зараз, коли руки вільні і відмичка напоготові, відкрити замок було лише питанням часу.

Але треба було тверезо дивитися правді в очі. Тілу потрібен був спокій, а ранам — час, щоб бодай трохи затягнутися. Тікати наосліп через Нічгород, коли тебе одночасно шукають і зграя ікластих виродків Вовка, і поліція — це чисте самогубство.

До того ж наразі в нього не було чіткого плану дій. А діяти без плану це означало гарантовано опинитися в морзі. Поки що варто перепочити й зализати рани. А далі він обов'язково щось вигадає.

Богдан навіть задрімав, але миттєво прокинувся від сухого клацання замка. Він прудко сів на ліжкові й заклав руки за спину, накинувши кайданки так, щоб створити ілюзію, ніби досі закутий.

Поліцейська зайшла до підвалу, тримаючи в одній руці два пакета, а в іншій — піднятий пістолет.

— Там і сиди, — мовила вона, поклавши пакет на старий стіл. — Усередині їжа та вода. Вистачить на якийсь час. А це... твій туалет.

Вона дістала з другого пакету дитячий горщик.

— Та ти знущаєшся, блін! — процідив крізь зуби Богдан. — Це взагалі... викрадення людини!

— Це затримання підозрюваного у нестандартній ситуації, — спокійно парирувала Юна.

— Я не збираюся туди ходити! Іди ти нах... !

— То ходи під себе. Звісно, смердітимеш деякий час, потім подразнення, гниття шкіри... Ну, ти зрозумів. Я не можу постійно чергувати тут і випускати тебе до вбиральні.

— Кончена... І чого я поліз тебе рятувати? — пробурмотів Богдан, після чого косо глянув униз, на свій пах, і тихо кривляючись додав: — Це ти винен: «Диви, яка краля... диви, яка краля...»

— Ти з ким там розмовляєш? — здивовано підняла брову Юна.

— Забудь, — різко відрізав Богдан.

— Забуду, — стримано відповіла поліцейська. — Кайданки тільки віддай.

Богдан завмер і голосно ковтнув слину.

— То підійди й сама зніми.

— Я, по-твоєму, схожа на дурепу? Такі як ти відкривають такі кайданки за хвилину, якщо залишити їх насамоті з відмичкою. Чи ти гадав, я не помічу сховку у твоєму ремені? — Юна простягнула вільну руку. — Кидай їх сюди. Повільно.

«Уважна, дівка...» — подумки відзначив Богдан. Він обережно прибрав руки з-за спини, скинув накинуті дужки й кинув кайданки Юні. Вона спритно спіймала їх, ні на секунду не відводячи від нього погляду й ствола.

— До речі, я тебе теж урятувала від смерті, коли ти стікав кров'ю. Тож не думай, ніби я тобі щось винна, — Юна відступила до виходу й додала: — І навіть не намагайся відчинити двері. Я підперла їх із тієї сторони. Тож якщо й розкриєш замок , то усе одно не вийдеш.

З цими словами вона вийшла й міцно зачинила за собою важкі двері.

Богдан недовірливо витріщався на пакет із їжею. Нарешті підвівшись, він обережно підійшов до столу і повільно й насторожено, наче всередині була вибухівка.

Хлопець обережно зазирнув усередину. Свіжий хліб, пухкі булочки, якась копчена ковбаса, помідори, банани, яблука, пляшка молока, вода й навіть одна плитка шоколаду. До речі, далеко не найдешевші продукти, Богдан такі дозволяв собі вкрай рідко, і то лише коли в кишенях водилися гроші.

Він перевів погляд на дитячий горщик, що стояв у кутку.

— Мене цим не підкупити, — гордо заявив він порожнечі.

Не гаючи часу, хлопець вихопив з пакета булочку, відтяпав одразу добрий шматок, зірвав кришку з пляшки молока й зробив кілька жадібних ковтків. А потім, прожувавши, підійшов до дверей і гучно вигукнув:

— Хоч би журнал якийсь із голими дівками купила! Було б хоч на що подрочити!

— Ідіот притрушений... — долинула згори тиха, але виразна відповідь Юни.

— Отже, звукоізоляція тут нікудишня, — тихо пробурмотів собі під ніс Богдан.