Раді Вас бачити!

Коджіро сидів в автівці, поринувши у важкі роздуми. Те, що він побачив сьогодні, одночасно заспокоювало й відверто лякало. Те, що він не божевільний і не страждає на галюцинації — це, безумовно, добре. Але те, що привиди дійсно існують, і він їх бачить... від цього морозом сипало поза шкірою.

«І цей Богдан... звідки він знає, що треба робити? Як відправляти привидів туди... хммм... куди він їх відправив? Треба буде в нього розпитати».

Ця стратегія здавалася куди кращою, ніж постійно вдавати, ніби ти нічого не помічаєш. А що, як до нього знову причепиться якийсь привид? Чи щось ще гірше?

Думки обірвав сигнал виклику. На екрані висвітилося: «Аяко».

— Ти де? — почув він занепокоєний голос дівчини. — Казав, що вискочиш до магазину, а тебе немає вже кілька годин!

— Вибач. Несподівано знайшов чудовий матеріал для статті, — недовго думаючи, збрехав Коджіро.

— Дякувати Богові... А я вже вирішила, що в тебе знову видіння. Подумала, щось сталося.

— Ні-ні, все гаразд, — заспокоїв її журналіст.

— Я, до речі, дещо знайшла. Одне старе фото в енциклопедії.

— Цікаво, але не думаю...

— На ньому твій дід! Разом із... зараз... — почувся шелест паперових сторінок. — Ось, із кітосі.

— Це хто? Про що ти? — Коджіро уяви не мав, про що мова.

— «Загальний термін для народних заклинателів, цілителів та екзорцистів, які проводили ритуали вигнання злих духів за допомогою молитов та замовлянь», — зачитала Аяко. — Вони бачили те, чого не бачили інші. Це вважалося даром, і це була велика честь — стати кітосі. Тож я впевнена, що ти теж щось таке можеш! І скоріш за все — тільки не лякайся — у тебе взагалі не галюцинації.

— Я це вже зрозумів, — тихо відповів Коджіро.

— Як? Звідки?!

— Це не телефонна розмова. Приїду додому — розкажу...

— Ах, так... додому... — голос Аяко раптом згаснув. — Тут... коротше... нас виселяють. У нас тиждень, щоб знайти нове помешкання.

Коджіро втомлено зітхнув, притиснувши долоню до чола.

— Зрозуміло... Щось вигадаємо... — у цей момент він помітив, як із дверей клубу вийшли Юна з Богданом і покрокували до машини. — Все, мені треба йти. Скоро буду. Цілую.

Він вимкнув смартфон.

Юна, яка з якихось причин виглядала білою від люті, сіла за кермо, гримнувши дверима. Богдан із винуватим і трохи побитим виглядом обережно вмостився поруч, міцно стискаючи в руках невелику сумку.

— Юно... мені трохи соромно, але... — Коджіро відштовхнувся від спинки сидіння. — Чи не могли б ми з Аяко... ну, деякий час пожити в будинку твого батька? Нас виселяють, і я сумніваюся, що за тиждень ми знайдемо квартиру за нашими статками.

Журналісту було справді ніяково таке просити, але більше в цьому місті їм звернутися було ні до кого.

— А знаєш... чому б і ні? — з полегшенням відповіла Юна, заводячи двигун. — Але є нюанс. Треба буде доглядати за дитиною.

— У тебе є дитина?! — щиро здивувався Коджіро. — Як? Тобто... коли? Я й не знав!

— Та я й сама не знала, — хмикнула лейтенантка. — Ось нещодавно з'явилася. Егоїстична й притрушена дитина! — Юна кивнула в бік Богдана, який на диво мовчки витріщався у вікно.

— А-а-а, ця «дитина»... — здогадався Коджіро. — Ну, це все одно краще, ніж баба Франсівна.

— Тільки бажано заїхати якнайшвидше. Бо мені треба регулярно з'являтися у відділку, щоб не викликати підозр. А Богдана небезпечно залишати самого , точно щось утне.

— Я взагалі-то й сам можу про себе подбати, — нарешті пробурчав мисливець.

— Мовчи... — Юна підняла вказівний палець угору, навіть не повертаючи голови.

— Я наберу Аяко, хай збирає речі, — зрадів Коджіро. Майна у них було небагато: одяг, ноутбук та пара комплектів постелі.

— Чудово. От сьогодні вас і перевеземо

******

Ганс знову дав маху. Цей клятий серафім та поліцейська виявились більше міцними горішками, ніж він гадав. Їх навіть не надурила його подоба Олексій, яку він прийняв, аби заплутати сліди та слідкувати за поліцейською та розслідуванням. Він не міг так повернутись до Тараса Вовка і доповісти про невдачу. Хоч сам бос і цінував його талант приймати подобу інших людей, але краще не випробовувати долю.

Ганс зайшов до відділу у подобі Олексія та шукав серед особистих справ інформацію про лейтенантку. Вдома її немає,він все обшукав, хоч якусь зачепку, але вона має десь переховуватись. А там де вона. Там і серафим.

Серафим. Все що вони знают про нього здебільшого чутки та не перевірена інформація. Одна з версій: це мисливець, який мститься перевертням та вовкулакам за щось , або когось. Грехів у них вистачало.

Інша версія, була занадто неправдібна. Покараний янгол, який мав вбити та очистити світ від істот темряви, щоб отримати прощення та повернутись додому

«Казки. Але сцуко, він занадто живучий. Занадто багато знає»— розмірковував Ганс гортаючи досьє лейтенантки.

Нічого. Він роздратовано жбурнув її досьє у сторону.

«Хоча.... У неї є тітка. Можливо вона , щось знає » — у Ганса з'явилась ідея. Він знайшов папірець з адресою тітки і задоволено посміхнувся демонструючи свої гострі зуби ..

Ганс вийшов із відділку, сів за кермо й поїхав за адресою тітки лейтенантки.

Година була вже пізня, людей на вулицях ставало все менше. Ті рідкісні перехожі, яких він помічав через лобове скло, квапливо поверталися після роботи додому, побоюючись, що з темряви підворіть вискочать якісь вилупки й пограбують їх. Інші ж, навпаки, йшли спускати останні копійки в нічні клуби та казино.

Майже все місто й весь основний бізнес Нічгорода належали Вовку. А ті, хто формально йому не належав, все одно справно платили данину.

Існувало лише кілька місць, які залишалися власністю інших синдикатів. Але й вони віддавали частку прибутку, щоб спокійно працювати. Наприклад, клуб «Червоний Світанок», повз який зараз проїжджав Ганс, належав якудзі, а керував ним Тора. Цього вилупка Ганс терпіти не міг і з величезним задоволенням розірвав би йому горлянку та випотрошив, але це означало б пряму війну з якудзою. А імперія Вовка трималася на двох стовпах — «страху» та «стабільності». Війна похитнула б цю стабільність, тому доводилося терпіти Тору, який, хоч і займав нейтралітет, свою частку платив вчасно.

Нарешті Ганс зупинився біля потрібного приватного будинку. Вийшовши з автівки, він підійшов до масивних дверей і гучно постукав.

За хвилину двері трохи прочинилися — їх утримував лише міцний дверний ланцюжок.

— Чого вам? — спитала огрядна пенсіонерка з бігуді на голові, недовірливо розглядаючи його через шпарину. Ганс завбачливо залишався в поліцейській формі та подобі Олексія.

— Доброго вечора. Мені терміново потрібна лейтенант Юна. У мене важлива інформація по справі, — якомога ввічливіше й стурбованіше мовив Ганс. — Я гадав, вона вдома, але її немає.

— Ну то чекайте, поки прийде на роботу. Там із нею й поговорите.

— Я, звісно, перепрошую... Але вона може бути в смертельній небезпеці, — Ганс дістав фоторобот Богдана й простягнув його Роуз. — Ми дізналися, що цей чоловік — небезпечний психопат і наркоман.

Роуз завмерла, вдивляючись у портрет. На її зморшкуватому обличчі чітко прочиталися переляк і вагання.

«Вона точно його бачила», — промайнуло в голові Ганса.

— Я... я зателефоную їй, — тремтячим голосом відповіла Роуз. — Запитаю...

— Не можна! — перебив її Ганс. — Якщо цей псих зараз поруч із нею, вона не зможе відповісти відкрито й це спровокує його. Просто скажіть адресу, де вона може бути, а ми самі все перевіримо.

Роуз завагалася ще на секунду, а потім коротко кивнула:

— Добре... Будинок дванадцять на вулиці Гранд.

— Щиро дякую, — широко посміхнувся Ганс, на мить оголивши надто гострі для звичайної людини зуби.

*****

Речей у Аяко з Коджіро й справді виявилося небагато. Кілька сумок, в одній з яких торохтіли книжки, дві подушки та ковдра. Ну й найцінніше — ноутбук, який Аяко дбайливо притискала до грудей.

Францівна сиділа на лавочці біля під'їзду зі своїми подругами й із задоволеним виразом тріумфу спостерігала за виселенням сусідів.

— Нарешті... Буде тепер тиша й спокій, — каркала Францівна.

— Дивись, а цей точно наркоман, — одна з бабок кивнула в бік Богдана, який, солодко позіхаючи, спирався на капот автівки.

— А білявка та? Глянь, який виріз на футболці! Фу, вивалила свої цицьки... Повія є повія! — шепотіла інша.

— Як то кажуть: «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти», — авторитетно підсумувала Францівна.

Юна, звісно ж, чула це отруйне бубоніння, але спочатку вдавала, ніби їй байдуже. А аж раптом їй захотілося трохи провчити цих «поважних» пенсіонерок.

— То що, Богдане? Завтра зранку я привезу тебе в цю звільнену квартиру? — навмисно гучно звернулася Юна до мисливця. — Сподіваюся, вашому рок-гурту тут буде зручніше, ніж на попередній квартирі? Я вже домовилася про оренду на рік наперед!

Богдан спочатку витріщився на лейтенантку, не розуміючи, яка муха її вкусила. Але коли Юна виразно косила оком на лавочку, до нього миттєво дійшов її задум.

— Та звісно! — гучно підхопив мисливець, — Акустика тут просто бомба, яка вибухне на весь двір. Можна херачити рок із басами день і ніч... Без зупинки!

— Ну, зовсім без зупинки не треба, — «заперечила» лейтенантка, закидаючи останню сумку в багажник. — Треба ж і відпочивати. Я в суботу прийду з дівчатами, влаштуємо оргію на цілі два дні. Тільки залиште нам трохи того вашого магічного диво-порошку!

— Та тут на місяць глухого кайфу вистачить! — Богдан знущально поплескав по своїй сумці.

Францівна та її «колеги» сиділи з відкритими ротами, втягнувши голови в плечі й ковтаючи повітря, мов риби на суші.

І тільки коли машина Юни рушила з місця й зникла за поворотом, одна з бабок налякано й із розпачем витріщилася на Францівну:

— Ти що наробила, шавка ти стара?!

*****

Перш ніж вирватися за місто, Юна за звичкою накрутила кілька зайвих петель вузькими вуличками — про всяк випадок, якщо хтось замислив за ними простежити. На задньому сидінні панувала зніяковіла мовчанка: Аяко почувалася ніде дітися, а Коджіро вже вкотре розсипався в подяках за притулок у батьківському будинку. Від цієї його щирості лейтенантці ставало аж ніяково.

Думки перервав різкий виклик. На екрані смартфона висвітилося: «Тітка Роуз».

— Так, — відгукнулася Юна, виводячи авто на пряму.

— До мене тут приходив твій колега з роботи, — одразу, без привітань, заговорила тітка. — Шукає тебе всюди, питав, де ти. Ще й патякає, ніби ти з якимись маніяками знаєшся!

— Ні з ким я не знаюся, — відрізала лейтенантка, міцніше стиснувши кермо. — Що за колега?

— Дивний якийсь.

— Ти ж не бовкнула йому, де ми?! — стурбовано перебила Юна.

— Та за кого ти мене маєш?! — трохи ображено пирхнула Роуз. — Я дала йому адресу магазину жіночої білизни!

Юна полегшено зітхнула, відчуваючи, як спадає напруга в грудях.

— Тітко... Вам краще виїхати з міста. Негайно.

— Я й сама це зрозуміла. Вже в аеропорту, — відповіла тітка, і в її голосі вперше прорізалася тривога. — Дитино, не знаю, у що ти вляпалася... але будь обережна.

— Дякую, тітко Роуз. — Юна вимкнула смартфон.

«Люди Вовка, — промайнуло в голові. — Напевно, спочатку обнишпорили квартиру, а коли не знайшли мене там, поїхали до тітки, чию адресу відкопали у відділку».

Вона зиркнула на Богдана. Той із абсолютно байдужим виразом обличчя грав у тетріс на старому кнопковому телефоні.

— І що ти придбав у Тора? — Юна кивнула на напхану сумку в його руках.

— Необхідні речі, щоб вистежити Хамелеона, — відповів Богдан, не відриваючись від гри. — Він може знати про Вовка щось корисне. І бажано знайти Хамелеона раніше, ніж він натрапить на нас.

Юна лише тихо хмикнула. Чорт забирай, але за всією цією дурістю та хуліганством ховався справді тямущий мисливець, який чудово знає свою справу. Хоча вона й уяви не мала, як саме Богдан збирається його шукати.

— До речі, — Богдан розстебнув сумку й дістав важку картонну коробку. — Це тобі.

— У мене є набої.

— ...Але не срібні, — мовив він, простягаючи коробку.

Юна взяла патрони й мимохідь зазирнула всередину сумки.

— Той журнал із голими дівчатами теж допоможе? — піддерегла вона.

— Звісно. Допоможе мені зняти напругу, — буденним тоном відповів Богдан.

— Навіщо я взагалі запитала... — закотила очі Юна й знову зосередилася на дорозі.

Приїхавши до будинку, Юна одразу провела Коджіро та Аяко до вільної кімнати, попутно показуючи, що де знаходиться.

Богдан тим часом умостився на дивані у вітальні й увімкнув телевізор. На екрані якась вулична журналістка брала інтерв'ю в дівчат про гроші.

— Щоб мене утримувати, чоловік має заробляти мінімум двісті тисяч, — заявляла перша.

— Не менше трьохсот тисяч, — погодилася друга.

— Докторську ковбасу вам у сраку, це що за ціни такі?! — щиро обурився Богдан.

— Сорок тисяч... — мовила третя.

— Ну, ця хоч ближча до планети Земля, — прокоментував мисливець.

— ...доларів, — договорила дівчина.

— Та ти себе бачила?! Мамонт і той менший був і не такий волохатий біля носа! — Богдан роздратовано вимкнув телевізор.

Він підвів очі й зиркнув на Юну, яка щось пояснювала Коджіро. Погляд Богдана затримався на її сідницях.

«Гарні. Пружні. Навіть через ці джинси помітно...»

Хлопець почав нишпорити по кишенях, вигрібаючи всі гроші. Нарахував п'ятдесят сім гривень. Він ще раз кинув сумний погляд на сідниці Юни, зітхнув, ображено запхав гроші назад у кишеню й втупився в стіну.

Лейтенантка підійшла до дивана.

— Твоя буде на другому поверсі. Навпроти моєї, — мовила вона.

— Що?

— Кімната, — втомлено пояснила Юна. — Там зручніше, ніж тут на дивані. І, до речі... роздягайся.

— Що?! — Богдан нічого не розумів, але фантазія вже намалювала хтиві картинки, і між ніг у штанях одразу налилося важкістю. — Прямо тут?

— Так, — кивнула Юна. — Це вже давно треба було зробити.

Голосно ковтнувши слину, Богдан скинув плащ, футболку, розстібнув штани й спустив їх майже до колін...

— Ти що робиш?! Нащо ти штани зняв?! — у Юни очі розширилися. — Рани твої треба перев'язати! Бинти замінити!

Богдан гарячково підняв штани назад, але вони на мить уперлися в його стоячий член, який чітко випирав через труси.

Він сів на диван, закинувши ногу на ногу, прагнучи прикритися й намагаючись не дивитися на Юну.

Лейтенантка сіла поруч і почала ножицями знімати з нього старі бинти. Її рука завмерла, вона не витримала й розреготалася.

— Вибач! Я розумію, що тобі зараз ніяково, але це реально було смішно!

Богдан глянув на усміхнену Юну й теж посміхнувся.