Раді Вас бачити!

Місто остаточно поглинула непроглядна темрява. Лише поодинокі адміністративні будівлі мерехтіли вогнями аварійних генераторів.

Юна та Богдан повільно пробиралися порожніми дорогами. Лейтенантка повністю вимкнула фари, щоб зайвий раз не привертати уваги до машини. Інших автівок на вулицях практично не було: перелякані люди зачинилися у квартирах, не розуміючи, який саме кошмар обрушився на їхні голови. Лише зрідка тишу розривали дикі людські крики та моторошне, низьке гарчання в темряві.

— У тебе є бодай якесь уявлення, куди нам їхати? — тихо, майже шепотом запитала Юна, не зводячи очей із темної дороги.

— Навряд чи варто шукати Вовка його маєтку. Він разом зі зграєю, десь у місті — Богдан напружено вдивлявся у чорні провулки. — Але спочатку треба перевірити, як там Тора.

Юна стримано, ледь помітно посміхнулася. Скільки б Богдан не відпирався, а Тора давно став для нього справжнім другом — нехай і вельми специфічним. Вона плавним рухом крутанула кермо, спрямовуючи автомобіль у бік клубу якудзи.

— Гальмуй! — різко кинув Богдан. — Пригнись!

Юна не стала сперечатися, її рефлекси спрацювали миттєво. Вона вдарила по гальмах і разом із серафимом сховалася за приладовою панеллю.

Тим часом Богдан витягнув із своєї сумки невеликий скляний пухирець. Відкривши його, він рясно змастив рідиною власну шию та одяг — так, ніби користувався якимось різким парфумом. Салон за секунду заповнив настільки єдкий, токсичний сморід, що в Юни відразу защипало в носі й на очах виступили сльози.

— Щоб вони не відчували нашого запаху, — коротко пояснив Богдан і простягнув пухирець їй.

Юна з огидою покосилася на пляшечку, але все ж невпевнено розтерла смердючу рідину по шкірі та комірі куртки.

— Що це за хімічна зброя? — ледь стримуючи блювотний рефлекс, прошипіла вона.

— Сеча африканського слона в розпал сезону спарювання, — цілком серйозно відповів серафим.

— Ти ж знущаєшся? — Юна просто не вірила власним вухам.

— Не цього разу. Тихо, — Богдан обережно, міліметр за міліметром, виглянув у напіввідчинене вікно.

На протилежному боці вулиці з темряви вигулькнули постаті двох вовкулак. Вони жадібно водили носами повітрям, принюхуючись до кожного подиху вітру, й повільно наближалися до їхньої автівки.

Богдан чудово розумів: вони з Юною могли б вбити цих потвор. Але зайвий шум міг привернути увагу всієї зграї, а розтрачувати сили зараз, сутичкою з Вовком, було б фатальною помилкою.

Як на зло, ці вовкулаки наче й не збиралися йти далі. Вони жадібно водили носами, винюхуючи щось довкола та повільно наближаючись до машини.

— Богдане, а ти взагалі впевнений, що цей запах нас замаскує? — ледь чутно, стиснувши зуби, запитала Юна. — А не приверне до нас ще більше уваги?

— Раніше... ніби допомагало, — невпевнено заперечив Богдан, а потім тихіше додав: — Або ж вони просто раніше оминали цей сморід стороною. Корочше, я не до кінця певен...

— Богдане, бляха! Я зараз уся смерджу слонячою сечею, а ти кажеш, що не певен, чи це спрацює?! — Юна аж почервоніла від люті.

Не чекаючи на відповідь, вона перевірила пістолет зі срібними набоями, обережно штовхнула дверцята й тихо вислизнула назовні.

— Ти куди?! — випалив серафим, судомно хапаючись за меч.

Юна обійшла капот, опустилася на асфальт поруч із передніми дверцятами й, залишивши їх ледь прочиненими, перетворилася на беззахисну жертву.

— Допоможіть... Хто-небудь! — жалібно, зриваючись на плач, запричитала вона. — Здається... здається, я вивихнула ногу і... і здається, упісялась від страху...

«Отакої, їбанута...» — промайнуло в голові у Богдана, поки він спостерігав, як вовкулаки синхронно обходять автівку, беручи Юну в кільце й наближаючись із відкритими пащами.

Серафим безшумно відчинив водійські двері з іншого боку, плануючи зайти монстру зі спини. На напівзігнутих він рушив за.потворою.

Тим часом один із вовкулаків зробив різкий стрибок у бік Юни. Але поліцейська не розгубилася: вона миттєво схопилася за край важких дверцят і з усього розмаху штовхнула їх назустріч хижакові. Потвора з розгону врізалася мордою в метал. Не гаючи ні секунди, Юна впритул всадила в череп тварини срібну кулю.

Одночасно з цим Богдан блискавично скоротив дистанцію з другим вовкулакою. Його меч пройшов наскрізь, пробиваючи серце потвори. Звір важко осів на асфальт, а його мертве тіло просто на очах почало зворотну трансформацію, знову набуваючи людської подоби.

Юна швидко підвелася на ноги й заскочила назад до салону.

— Сподіваюся, цей постріл не привів усю стаю, — напружено озираючись, кинув Богдан, падаючи на пасажирське сидіння.

— Навіть якщо привів — ми не можемо гаяти час, — скомандувала Юна, втискаючи педаль газу.

До клубу Тори вони дісталися без нових переслідувань і бійок. Проте біля самого входу на бруківці вже валялося з десяток ростерзаних та оголених тіл

Коли вони важко відчинили двері й увійшли досередини, їх одразу зустріли озброєні бійці охорони, спрямувавши на них дула автоматів.

— Свої! — вигукнув Богдан, піднімаючи руки.

Охоронці підозріло нахмурилися.

— Ну, «свої» це голосно сказано. У плані, що ми не вовкулаки,— уточнив серафим.

— Богданчику, любчику... Прийшов перевірити, чи не перетравлюється твій дружбан Тора в шлунку якоїсь потвори? — пролунав знайомий спокійний голос із глибини залу.

Богдан хотів було відзначитися якось їдкою реплікою, але раптом різко замовк, звівши очі на Тору.

Якудза виходив з темряви у неймовірних, футуристичних обладунках самурайського типу. Чорну композитну броню густо обвивали срібні гравірування у вигляді хижого тигра, а деталі гармонійно поєднували класику з новітніми кібернетичними імплантами.

— Слонячий член у дупу миші! Я теж такий обладунок хочу, — приголомшено й заздрісно вимовив Богдан, роззявивши рота.

— О ні, друже. Це ексклюзив. Ти навіть за кілька наступних реінкарнацій не зможеш відробити його вартість, — хмикнув Тора. До них із другого ярусу спустилася Но. Вона була в легкій, гнучкій шкіряній броні останнього покоління, а в руках упевнено тримала модифіковану важку снайперську гвинтівку.— Ну що? Бажаєте дізнатися, де Вовк?

*****

Юна уважно вдивлялася в екран монітора, де розвідувальний дрон фіксував жахливу бійню: істота, що поєднувала в собі риси людини та гігантського звіра, з легкістю трощила поліцейський гелікоптер і розривала силовиків на шматки.

— Він геть не схожий на інших вовкулак. І набагато більший за них, — Юна тривожно перевела погляд на Богдана, який також не зводив очей із запису. — Ти взагалі впевнений, що зможеш його вбити?

— Інших двох зміг. Ну, цей просто трохи більший, — спокійно відповів серафим, роздивляючись рухи Лікаона на екрані, наче досвідчений тактик. — Доведеться просто трохи більше попрацювати.

— До речі, ти вкрай рідко користуєшся своїми... справжніми здібностями. Ти ж умієш літати і, напевно, маєш ще купу всяких фокусів, — зацікавлено зауважила Юна.

— Людське тіло надто крихке. Якщо задовго використовувати справжню силу, воно просто не витримає такого навантаження, — пояснив Богдан. — Тому доводиться мінімізувати застосування серафимської енергії. Мені зовсім не усміхається помирати й починати все заново. Як мінімум, спочатку треба знищити Першопричинного. Якщо ж він убиє мене зараз, мені доведеться чекати нової реінкарнації, знову рости, качати м'язи, витрачати роки на пошуки... А якщо він після цього знову заляже на дно, на його вистежування можуть піти ще століття.

— Треба виманити Лікаона на відкриту місцину. І тоді Но просто пристрелить його, — несподівано запропонував план Тора.

— Першопричинний — це трохи... інша ліга, — скептично хитнув головою Богдан.

Тора дістав із кишені важкі снайперські набої з чистим сріблом і кинув їх на стіл.

— Якщо в нього такі ж слабкості, як і в його зграї, чому б не спробувати найпростіший варіант? — якудза зняв захисні окуляри й розім'яв втомлені очі. — Якщо пощастить — усе закінчиться швидко. Якщо ні — тоді Богданчик пустить у хід свої божественні фокуси, а Но прикриватиме його від решти вовкулак.

— Ну, взагалі-то план непоганий, — зваживши всі «за» і «проти», погодився Богдан.

— Я дам вам міцний броньований фургон. Поганяєте по місту, влаштуєте гарний шухер — Лікаон миттєво зверне на вас увагу, — Тора тицьнув пальцем у тактичну карту на екрані. — Заманіть його ось сюди.

— А він узагалі поведеться на таку очевидну пастку? Раптом зрозуміє задум і проігнорує? — у Юни все ще залишалися сумніви.

— Знаючи Тараса Вовка — точніше, тепер уже Лікаона — він чудово зрозуміє, що це пастка, — Тора впевнено піднявся з крісла, надів масивний футуристичний шолом у самурайському стилі й узяв зі стійки свою катану. — Але він усе одно прийме виклик. Бо зробити інакше , не дозволить його гордість.