Раді Вас бачити!

Тарас Вовк стояв на краю даху найвищої будівлі міста. Знизу доносився багатоголосий хаос: відчайдушні крики жаху, звіряче гарчання вовкулак і тріскзброї. Ця какофонія була для нього солодкою музикою — симфонією крові, якої він не чув уже багато століть і за якою так дико скучив.

Десь неподалік, розсікаючи повітря лопатями, гуркотів важкий поліцейський гелікоптер.

— Стадо овець, що вирішило назвати себе господарями світу... Жалюгідні. Зовсім втратили страх, — губи Вовка скривилися в огидній усмішці. — Що ж, я нагадаю вам темні часи, коли ви тремтіли від однієї згадки наших імен.

Він зневажливо дивився зверху вниз на охоплений панікою Нічгород.

Тієї ж секунди гелікоптер виринув із темряви, зависнувши навпроти. Сліпучий промінь пошукового прожектора жорстко вдарив йому в обличчя, вихоплюючи постать із пітьми.

— Тарас Вовк! Покладіть руки за голову й станьте на коліна! Ви заарештовані! — загримів через гучномовець голос із кабіни.

Вовк неквапливо затягнувся цигаркою, випустив дим у нічне повітря і викинув недопалок у прірву.

І тоді почалося перетворення.

Його дорогий, ідеально скроєний костюм раптом затремтів і почав тріщати по швах під тиском колосальних м'язів, що стрімко наростали. Людська шкіра вкривалася густим, смоляно-чорним, мов сама ніч, хутром. Кисті рук із хрускотом витягнулися, перетворюючись на жахливі хижі лапи з кігтями, здатними шматувати броньовану сталь.

Він вищирився, демонструючи ряди довгих, гострих, як бритва, ікластих зубів. Одяг остаточно розірвало на шматки, а постать витягнулася майже до трьох метрів. Це був гібрид первісного жаху і нестримної ярості — страшна проміжна форма між людиною та монстром, що застигла на межі двох світів.

Вовк видав низький, вібраційний рев, від якого в кабіні гелікоптера затремтіло скло.

Потужним, пружинистим стрибком він злетів у повітря, перетнувши простір між дахом і машиною за долі секунди. Одним рухом гігантської лапи він пропалюючи простір розсік метал кабіни разом із пілотом, перетворивши гелікоптер на палаючу кулю.

Машина, втративши керування, з глухим вибухом врізалася у сусідній висотний будинок, осипаючи вулицю тисячами уламків скла.

На дах приземлився вже зовсім не той кримінальний авторитет, якого звикло бачити все місто.

— Я — Лікаон, — уперше за багато століть він вимовив він своє справжнє ім'я, і від цього низького, утробного голосу здригнулося саме небо. — Вклоніться... або здохніть.

Впинаючись гострими кігтями просто в цегляну кладку, він стрімко спустився стіною вниз, на темні вулиці Нічгорода. Біля входу в будинок уже шикувалися кілька поліцейських автівок — очевидно, штурмова група планувала заблокувати Вовка знизу, дублюючи патруль із повітря.

Навіть не намагаючись вести переговори, силовики одразу відкрили вогонь на ураження. Проте їхні кулі просто тупо рикошетили від його грубої, захищеної щільним хутром шкури, не завдаючи жодної шкоди.

Лікаон повільно, зневажливо крокував уперед, демонструючи всю марноту їхньої зброї. Чим ближче він підходив, тим переляканішими ставали обличчя людей. Побачивши неминучу загибель, кілька патрульних кинулися тікати. Але з темних провулків вже вистрибували інші вовкулаки, з диким звірячим гарчанням розриваючи плоть бідолах на криваві шматки.

Лікаон миттєво схопив за шию першого-ліпшого правоохоронця, з легкістю відгриз йому голову й жбурнув бездиханне тіло просто в обличчя його товаришам. Серед поліцейських панував повний розгардіяш: дехто від жаху випустив зброю, а один із копів просто обісцявся, дивлячись на закривавлене тулубця колеги.

Не збавляючи ходи, Лікаон ухопився гігантськими лапами за капот патрульної автівки й легко, наче пір'їнку, перекинув її в бік тих, хто намагався втекти. Машина з усього розмаху придавила втікачів до асфальту, зграя вовкулаків налетіла за секунду, вгризаючись зубами у плоть затиснутих людей.

Лише крихітному розвідувальному дрону, що завис під самим карнизом, вдалося зафіксувати цю бойню і, безшумно змахнувши гвинтами, втекти у нічне небо.

А Лікаон, як справжній Король Нічгорода, повільно крокував кривавою вулицею, віддаючи своїй нестримній зграї накази гучною, первісною мовою хижаків.

*****

— Твою ж бляха... — Тора з похмурим заціпенінням спостерігав на моніторі, як зграя вовкулак шматує поліцейських, що намагалися заарештувати Вовка.

Його закладу вдалося відбити першу хвилю атаки. На відміну від решти синдикатів, а тим більше безтурботних містян , Торі пощастило завести знайомство з Богданом, тож він виявився єдиним у всьому Нічгороді, хто підготувався до подібного апокаліпсиса.

Коли п'яний серафим розм’якшувався за барною стійкою, вивалюючи історії про перевертнів та древніх монстрів, він навряд чи розраховував, що хтось сприйме його п'яне бурмотіння всерйоз. Але Тора мав безпомилкове чуття на брехню — він на інстинктивному рівні відчував фальш. А Богдан не брехав. Його розповіді лягали в пазл занадто струнко, детально пояснюючи навіть те, звідки у звичайного з вигляду бізнесмена Тараса Вовка така сила та абсолютна, безкарна влада над містом.

Проте повірити в це сліпо було все одно важко. Тоді довелося піти на небезпечну авантюру — вистежити й скрутити одну з дрібних «шісток» Вовка. Цей хлопець із початкового погляду здавався звичайною дохлою тріскою, але на ділі виявився настільки сильним, що Торі довелося вколоти йому цілу дозу потужного армійського транквілізатора, аби просто вгамувати бранця.

Бажаючи остаточно перевірити божевільні слова Богдана, якудза тоді вперше витягнув масивний срібний ніж і втнув його у плоть в'язня.

Тора ледь не наклав у штани від жаху, коли на його очах зв'язана людина почала перетворюватись на дикого, лютого вовкулаку. Потвора миттєво шаленіла, ледь не розриваючи міцні сталеві ланцюги. Торі довелося діяти та монстра тим самим срібним лезом, із розмаху пробиваючи йому черепну коробку.

Після тієї ночі ставлення Тори до п'яного серафимаькорінним чином змінилося. Відтоді він ловив кожне слово Богдана, байдуже до того, скільки пива той уже влив у себе, і дбайливо перекидав на диктофон його п'яні одкровення. А бездонна, безкоштовна випивка за рахунок закладу стала найдешешою та найефективнішою інвестицією в безпеку і легкого отримання інформації.

Згодом Тора й сам почав пропускати чарчину-другу за компанію з Богданом. Цей дивний хлопець із часом навіть імпонував йому. Попри повністю прогниле, лицемірне людство, серафим чомусь завзято та безкорисливо намагався захистити цей світ від пекельних потвор, не вимагаючи натомість ні подяки, ні розуміння.

Розповідаючи про себе, Богдан ділився і спогадами про власні давні реінкарнації. Тоді Тора вже остаточно відкинув будь-які сумніви щодо правдивості його історій.

Якудза чудово розумів: скільки вовка не годуй, він усе одно в ліс дивиться. Рано чи пізно Тарас Вовк та його зграя мали випустити кігті на повну — це було лише питанням часу. Тож Тора готувався ґрунтовно. Холодна зброя — з чистого срібла чи з домішками того ж срібла, тисячі срібних набоїв, інженерне укріплення клубу та жорсткі, виснажливі тренування для його людей. Спочатку вони, звісно, крутили пальцем біля скроні, гадаючи, що бос перенюхав зайвого або просто коїть дурню, змушуючи їх відпрацьовувати техніки бою проти якихось міфічних монстрів. Але тепер, спостерігаючи за кривавою бійнею на вулицях, чимало з них подумки дякували Торі за ці дивні накази та тренування.

Поповнюючи власні склади, якудза паралельно забезпечував спорядженням і Богдана — причому за символічну плату. Насправді екіпірування, яке він віддавав серафиму, коштувало шалених грошей, а не ті кілька сотень гривень, якими той розраховувався. Проте Торі банально не хотілося, щоб його улюблений співрозмовник безславно загинув у перші ж хвилини великої війни.

Якудза підвівся з крісла й підійшов до масивної скляної капсули, де за броньованим склом стояли чорні обладунки в традиційному самурайському стилі. Литу броню густо й витончено покривали срібні гравірування у вигляді тигра — вінця його військової інженерії, де бездоганна самурайська класика поєднувалася з новітнім кібернетичним апгрейдом.

Тора повільно провів пальцем по холодній поверхні скла, а на його губах заграла передчуваюча посмішка:

— Ну що ж... Час провести тест-драйв.