Раді Вас бачити!

Юна увімкнула поліцейський ліхтарик, намагаючись розгледіти бодай щось у непроглядній темряві.

— Хитрий виродок... — Богдан прислухався до кожного шелесту.

— Можемо спробувати дійти до генераторів та увімкнути світло, — запропонувала лейтенантка.

Раптом Богдан почув легкі, швидкі кроки — схожі на пересування якогось великого плазуна. Вони стихли просто в приміщенні, де перебували Юна й Богдан.

— Він тут! — вигукнув Богдан і в той же мить відчув, як щось слизьке й довге схопило його за ногу та з силою потягнуло в темряву. Серафим утратив рівновагу й упав, виронивши меч: — Ах ти ж сцуко, бля-я-я-я-я-я!

Юна лише встигла побачити, як Богдана щось рвануло вглиб сховища, за старі ящики. Вона швидко підняла меч серафима й засунула його собі за ремінь. Направляючи промінь ліхтаря та пістолет убік загрози, поліцейська попрямувала туди, де зник Богдан.

Хлопця за ящиками не виявилося. Десь далі почувся гуркіт бійки, брязкіт розбитого скла та тріск дерев'яних предметів. Щось важке з глухим звуком упало на землю.

— Стій, чмоня! Ану віддай! — пролунав розлючений голос Богдана, а потім знову вал сміття й важкі ящики посипалися на підлогу.

Хтось швидко наближався до неї. Юна направила світло та пістолет у бік руху.

— Це я, це я! — промінь ліхтарика впав на Богдана. — Він втік.

— У який бік? — запитала Юна.

— Я не помітив. Він надто швидко рухався. Йдемо швидше, поки він знову не напав!

— Добре, йдемо до генераторів. Але треба бути обережними. Можливо, він готує ще одну засідку, — погодилася Юна.

Вона простягнула руку до меча, збираючись віддати його серафиму, але Богдан уже рванув уперед.

— Цікаво, що вони тут узагалі робили? — тихо запитала Юна, крокуючи за ним і тримаючи пістолет напоготові.

— Хтозна, що в голові у цього старого вовкулаки, — знизав плечима Богдан, озираючись на Юну.

Вони йшли крізь коридор та старі склади. На щастя, Хамелеон не намагався завдати нового удару.

— Можливо, він уже втік і можна трохи розслабитися, — промовив Богдан.

— Краще бути напоготові. Він планував нас убити і навряд чи так легко здасться, — не погодилася Юна, міцно тримаючи зброю.

Вони звернули за ріг. Якщо пам'ять не зраджувала Юні, до генераторної зали залишалося ще кілька метрів.

«Але звідки Богдан знає, де генератори? Невже так добре вивчив мапу?» — раптом виникла думка в Юни.

Лейтенантка опустила ліхтарик трохи нижче, збираючись освітити дорогу під ногами, і випадково глянула на штани Богдана.

— Сідниці не доробив... — вимовила Юна й без вагань вистрелила Богдану прямо в спину.

— Ах ти ж с-с-с-стерво! — довгий, роздвоєний, слизький язик миттєво вистрелив із рота фальшивого «Богдана», схопивши її за руку й не даючи прицілитися знову.

Хамелеон різко рванув дівчину на себе, міцно стискаючи зап'ястя. Юна вискнула від різкого болю, виронивши пістолет і ліхтарик на холодну підлогу.

Трохи відскочивши назад, вона вихопила з-за ременя меч Богдана, намагаючись розгледіти Хамелеона в напівтемряві.

У відповідь пролунав лише єхидний смішок, а за мить блискавичний удар язика перевертня по ліхтарику занурив приміщення в цілковиту пітьму. Юна миттєво притислася спиною до стіни — бодай щоб потвора не напала з тилу.

Раптом почувся звук, схожий на важкий помах величезних крил, а за ним — гуркіт та розлючене шипіння.

— Знову втік... — старенький кнопковий телефон Богдана тьмяно освітив невеликий радіус навколо нього.

Юна негайно спрямувала на нього меч:

— Звідки я знаю, що ти не Хамелеон? — недовірливо запитала дівчина.

Хлопець замислився.

— Є один спосіб. Він не може копіювати геніталії. Тож... — Богдан удавано кашлянув у кулак: — Ти покажеш мені свою, а я тобі — свій...

Юна полегшено видихнула й простягнула меч Богдану рукояткою вперед. Він узяв зброю, але з неприхованою надією в голосі все ж додав:

— Я тобі взагалі-то не вірю. Показуй!

— Рухаємося далі, Богдане, тут уже недалеко, — Юна підняла з підлоги свій пістолет лівою рукою; травмоване праве зап'ястя все ще боліло.

— Ну, може, хоч груди покажеш? — надія в голосі Богдана майже згасла.

Хлопець підхопив свій плащ, який намагався поцупити Хамелеон, і рушив слідом за Юною.

— Як ти взагалі дізналася, що то був не я? — поцікавився він, освітлюючи їм шлях.

— У нього... він занадто розумно розмовляв, — збрехала Юна, приховуючи деталь про сідниці. — Тримай свій телефон рівно! Майже нічого не видно.

— Ну, як світить! — виправдовувався Богдан. — Він же не для цього призначений.

— А який у тебе взагалі номер? — запитала Юна, крокуючи темним коридором.

— Його немає. Він просто знати час та дату, — пояснив Богдан. — Та й немає у тих, хто хотів би мені подзвонити. Тож немає сенсу в номері.

Вони зупинилися біля важких залізних дверей.

— Їх раніше тут не було... — Юна штовхнула двері плечем.

Вони зайшли до приміщення, яке більше нагадувало похмурий кабінет лікарні: дивні металеві крісла з міцними кайданами на підлокітниках, якась медична апаратура з тонкими прозорими шлангами... Юна бачила щось подібне в пунктах забору крові.

— Що тут, чорт забирай, відбувалося?

Богдан підійшов до морозильника з прозорими скляними дверцятами, у якому акуратними стопками лежали пакети з кров'ю. У сусідньому холодильнику висіли шматки сирого м'яса, заморожені серця та людські очі.

Юна миттєво прикрила рота долонею. До горла підступила гостра нудота — до такого видовища вона точно не була готова...

Поборовши огиду й затиснувши нудоту десь у горлі, Юна дістала смартфон. Сухий клік камери кілька разів розітнув тишу, коли вона робила знімки та записувала відео.

— Гадаєш, це допоможе тобі заарештувати Вовка? — сухо хмикнув Богдан.

— Побачимо, — відрізала Юна, ховаючи телефон назад до кишені.

Богдан лише хитнув головою, мовчки даючи зрозуміти: «Дитячі ілюзії». Проте сперечатися не став.

— Навіщо їм це? — запитала Юна, коли вони нарешті вийшли з того моторошного кабінету назад у коридор.

Серафим мовчав, розсікаючи темряву слабким променем телефона.

— Скажи мені. Я мушу знати...

— Не мусиш, — жорстко обірвав Богдан. — Знаєш вислів: «Менше знаєш — краще спиш»? Оце якраз той випадок.

— Тому тобі й сняться жахіття? — тихіше, ніж хотілося б, мовила лейтенантка.

— Я, бляха, бачив і гірше. Але якщо тобі вже так кортить... Мабуть, ти й сама здогадалася: вовкулаки та перевертні — не верхівка харчового ланцюга. Вони лише мисливці та охорона. Постачають ресурси та... їжу, — Богдан ледь помітно кивнув назад, у бік дверей із морозильниками. — Для потреб інших.

Від цих слів уздовж хребта Юни пробіг гострий крижаний мороз.

— Я за всі ці роки... століття... так і не зміг вистежити цих Першопричинних. Вони засіли надто глибоко в темряві й смикають за мотузки звідти. Лише Вовк діє у всіх на виду, бо мусить контролювати постачання. Йому довірили керувати всім тут, у світі людей, бо старий і його зграя вміють маскуватися й не викликають підозр. Навіщо лякати отару, яку ведуть на забій?

Порівняння було огидним, але Юна чітко збагнула: саме так Першопричинні й сприймають людство — як звичайний людський ресурс для власного прогодовування.

— Тож коли твій арешт Вовка піде коту під хвіст, я його просто пущу на шматки, — впевнено продовжив Богдан. — Без свого головного годувальника Першопричинні самі повилазять із гнійних ям... І тоді я винищу їх усіх. Поверну втрачені сили й відправлюся додому. Ось і увесь розклад.

Важкий, залізобетонний гуркіт дверей змусив їх обох замерзнути на місці.

— Знову ця ящурка... — Богдан гарячково замиготів тьмяним свтлом телефона, намагаючись вихопити з темряви силует. Проте зшвидкий, кігтистий, цокаючий звук пересування наче лунав звідусіль одразу, стискаючись навколо них кривавою зашморгом.

— Стеля! — вискнула Юна, вказуючи зброєю вгору.

Промінь від телефона ковзнув по стельових балкам і вихопив з пітьми суцільний жах. Згори на них дивилося щось потворне: видовжена, хижа морда ящірки із викривленими, хворобливо-людськими рисами обличчя. Тіло — утричі довше за людське, вкрите білою мокрою лускою, з мотаючим важким хвостом і пащею, з якої капав слиз та ряди гострих, як голки, зубів.

Богдан натиснув на спуск «Магнума». Гримнув постріл, але Хамелеон зісковзнув по бетонній балочці, і куля лише вибила сніп іскор зі стелі. Другий постріл — і знову мимо: потвора миттєво шмигнула вниз, розчинившись за рядами високих стелажів.

У цій формі Хамелеон перетворився на ідеального нічного вбивцю.

Богдан навіть не встиг повернути ствол, як важкий, мов залізна арматура, удар хвоста підтяв його ноги. Серафим із гуркотом гепнувся на підлогу.

Юна, притискаючись спиною до коробок, вела пістолетом по пітьмі. Пекучий, нестерпний біль у плечі вибив із її грудей крик. Вона відчула, як велетенські пазурі з хрустом роздирають тканину кітеля разом із м’ясом. Хамелеон завдав удару з темряви й миттєво зник, перш ніж вона встигла бодай натиснути на спуск.

Богдан тільки-но піднявся, як черговий випад тварюки залишив три глибокі криваві борозни на його ребрах. Не звертаючи уваги на рану, серафим вистрілив наумаць на звук. У відповідь із пітьми пролунав лише мерзенний, єхидний смішок.

Наступна атака була блискавичною. Хамелеон пластично припав до підлоги й на шаленій швидкості прослизнув повз Юну, розсікаючи пазурами її стегно. Дівчина скрикнула, схопилася за ногу й осіла, ледь утримуючи рівновагу.

— Я не бачу його... Я не можу прицілитися! — голос лейтенантки тремтів від больового шоку та напруги.

Раптом із глибини коридору пролунав огидний, булькаючий звук.

— Обережно! — Богдан в один стрибок опинився біля Юни, притиснув її до себе й накрив своїм важким плащем. — Ах ти ж бля-а-а-ть!

Простір навколо вибухнув їдким шипінням. Богдан різко відштовхнув Юну, гарячково скидаючи з себе плащ, а потім із тріском розірвав на грудях футболку, аби не знімати її через голову. Тканина на очах плавилася від пекучої кислоти, а на шкірі спини серафима вже червоніли опіки.

— Він нас просто повільно вб'є ... — мозок Юни гарячково шукав вихід.

Вона вихопила з закривавлених пальців Богдана його «Магнум».

— Твій потужніший! Ховайся й готуйся тікати!

Промінь екранчика на мить вихопив великі металеві балони з рідким азотом — ті самі, якими заморожували органи.

— Ти ж не встигнеш, ідіотка! — Богдан, збагнувши її задум, ошаліло глянув на її стікаючу кров'ю ногу.

Але Юна вже натиснула на спуск. Двічі.

Вона лише встигла міцно заплющити очі та закрити обличчя ліктями, готуючись зустріти осколки й крижане пекло.

Гримонув пекельний вибух. Ударна хвиля підхопила її, мов пір'їнку, і жбурнула крізь простір склада. Вона мала б зламати хребет об бетонну стіну чи залізні стелажі, але її політ розтягнувся у дивному, невагомому затишші.

Крізь дикий, передсмертний крик Хамелеона та тріск плоті, що миттєво перетворювалася на лід, Юна почула глухий, важкий помах... крил.

Дівчина розплющила очі. Вона розуміла, що Богдан міцно тримає її в повітрі, але не могла відірвати погляду від гіпнотизуючих очей, які розкривалися просто на чорних перах його розгорнутого крила.