Раді Вас бачити!

Охорони біля входу не було. Але Юна одразу помітила сліди від чобіт біля входу.

— Мінімум три пари різних чобіт, — тихо сказала поліцейська, направивши світло з ліхтарика смартфона на сліди.

— Замкнутий простір, купа коридорів та приміщень. Два виходи. Такий собі мінілабіринт Мінотавра, — сказав Богдан, відриваючи стару мапу сховища зі стіни.

— Електронний замок, — констатувала Юна, намагаючись відкрити двері.

— Можливо, десь є вентиляція. Якщо вона достатньо широка, то зможемо пролізти. Хоч і будемо як у сраці бегемота, але...

Юна голосно постукала у двері:

— Відкрийте, поліція!

— Серйозно? У тебе голова бо-бо? — Богдан тихо «крикнув» і хотів було підійти до дверей.

— Стій там... — прошипотіла Юна. — Тут прихована камера біля дверей. Тебе вони не бачили...

Юна постояла трохи біля дверей:

— Сторож вас бачив, відчиняйте! Інакше доведеться викликати СБУ, щоб перевірили ваші документи! — голосно брехала Юна.

— Підкралися, бля... Впасти — не встати, — роздратовано бубнів Богдан. — Який йолоп відкриє двері...

Почувся електронний звук відмикання замка. Серафим одразу сховався у тіні — так, щоб його не помітили. Двері відчинилися, і звідти вийшли два здоровані.

— Поліція Нічгорода. Покажіть ваші документи про оренду приміщення, — наче так і треба, вимагала Юна.

— Ти береги попутала? — прохрипів один із них. — Ти хоча б знаєш, кому належить це місце?

— От подивимось на документи й дізнаємося, — впевнено відповіла лейтенантка.

Охоронці глянули один на одного. Потім, подивившись навколо й подумавши, що Юна тут одна, впевнено зробили крок назовні, прямо до Юни.

— Без різких рухів! — Юна показала їм свій пістолет, на що ті лише хижо посміхнулися, демонструючи свої гострі зуби. — Ні кроку вперед!

Юна, відступаючи назад, направила на них пістолет, але охоронці навіть не планували зупинятися.

— Ми трахнемо тебе, а потім розірвемо на шматки, — прогарчав один.

— А потім ще раз трахнемо! — підхопив другий.

Юна вистрелила. Охоронець-вовкулака, схопившись за серце, впав на землю.

— Думаєш, це нас зупинить? — прогарчав його напарник, повільно змінюючи свої людські риси на звірині. Він очікував, що його напарник зараз підведеться, але той так і лежав на землі. Урешті охоронець-вовкулака допетрав: — Срібло? Ах ти ж сучка!

Ледь він встиг договорити, як лезо меча проштрикнуло його горло, від чого вовкулака почав захлинатися кров'ю. Богдан, витягнувши меч, наполовину відрізав йому голову, а іншим швидким ударом проштрикнув вовкулаці серце.

Вони зайшли всередину, щомиті очікуючи натрапити на нову зграю вовкулак. Проте в коридорах панувала тиша, порушувана лише слабким гулом далеких генераторів та луною їхніх власних кроків.

— Підозріло це все... — тихо мовила Юна, стискаючи зброю.

Богдан лише похмуро вдивлявся в стару, пожовклу мапу сховища, намагаючись орієнтуватися в нескінченних поворотах та темних розгалуженнях.

— Ви зробили мені величезну послугу, прийшовши сюди, — раптом пролунав спотворений хрип Хамелеона зі старих гучномовців під стелею. — Та стара відьма збрехала мені з адресою!

— Виходь і поговоримо! Можливо, ми зможемо домовитися, — гучно відповіла Юна. — Якщо, звісно, у тебе є достатньо компромату, щоб запроторити Вовка за ґрати.

— Запроторити Вовка за ґрати?! Що?! Ахахаха! Та ти геть божевільна! — знущальний регіт Хамелеона вдарив по вухах. — Жодні ґрати у світі не втримають Вовка! Ніхто й ніколи не посадить його до в'язниці! Скоріше він рознесе це місто на тріски й банкуватиме на ваших кістках!

— Ти його переоцінюєш. Хоч він і Перший, але аж ніяк не безсмертний і не всесильний, — Юна продовжувала впевнено крокувати вперед, приблизно розраховуючи напрямок до рубки керування.

— Сили в нього достатньо. Я б із радістю подивився, у яких муках ви здихатимете, коли він до вас добереться... Але я вб'ю вас раніше. Подякуйте, бо я значно милостивіший за Вовка!

Останні слова заглушив різкий тріск — і сховище миттєво поринуло в суцільну, непроглядну темряву.

*****

Коджіро пересів на переднє сидіння машини, захованої в посадці. Він пильно вдивлявся крізь темряву на дорогу, перевіряючи, чи не прямують вовкулаки до Юни та Богдана. На щастя, навколо панувала тиша й спокій. Хлопець міцно стискав у руках ніж та револьвер.

— Тут холодно й сиро... — раптом почув він сумний дитячий голос, від якого серце миттєво завмерло.

Голос лунав просто ззаду, із заднього сидіння автівки. Коджіро повільно глянув у дзеркало заднього виду. У салоні сиділа дівчинка... Точніше, привид дівчинки, років дев'яти на вигляд: бліда шкіра, темні кола під очима, біла дитяча сукенка з ведмежатами, а на шиї — чіткі чорні сліди від чужих рук.

Коджіро злегка затремтів.

— Тут так холодно й сиро... — повторила дівчинка. — Так холодно.

Коджіро на мить заплющив очі й зробив кілька глибоких вдихів. «Не дивитися. Не розмовляти. Не звертати уваги», — він знову згадував усі ці давні настанови бабусі.

«Але який тоді сенс у цих здібностях? — поставив собі запитання Коджіро. — Що зробив би дідусь?..»

— Цукерку хочу... — жалібно простогнав привид дівчинки.

Коджіро розвернувся напівобороту й глянув на неї:

— Чому ти тут? — запитав він, хоча ледь стримувався, аби з криком не вискочити з автівки.

Дівчинка повільно повернула голову до Коджіро, витріщившись на нього скляним, безжиттєвим поглядом:

— Я хотіла лише цукерку... Інші стоять, чекають... Вони не можуть піти... — відповіла вона. — У тебе є цукерка?

— Інші? — тремтячим голосом перепитав Коджіро.

— Нас тут багато, — з широкою посмішкою відповів привид.

— Ти ж розумієш, що ти... ти мертва? — тихо запитав він.

Посмішка дівчинки стала неприродно широкою та моторошною:

— Так... Він усіх нас вбив... Великий, страшний звір...

У Коджіро раптово з'явилася ідея.

— Ти покажеш, де інші? — він дістав із кишені коробку з м'ятними цукерками для свіжого подиху. — А я тобі цукерку дам.

— Там... — вона повільно вказала рукою вглиб лісу й розтанула. Її привид миттєво з'явився за десять метрів зовні, біля перших дерев.

Коджіро вийшов із машини, уважно оглянув дорогу й прислухався, чи не чути шуму наближення чужих авто. Він пам'ятав, що перебуває на варті й у разі небезпеки має негайно набрати Юну. Проте думка про те, що привид дівчинки може надати цінну інформацію, не давала спокою — нехтувати такою нагодою не варто. Тим паче професійний нюх журналіста підказував: там на нього щось чекає. Коджіро попрямував туди, куди вказувала мала.

Щоразу, коли він підходив надто близько, дівчинка зникала й знову з'являлася трохи далі в полі зору. Він пробивався за нею крізь колючі кущі та сплетіння дерев, які в темряві простягали до нього гілки, наче кістляві руки.

Нарешті він вийшов на невелику галявину. Привид дівчинки сидів навколішках у центрі, опустивши голову.

Коджіро підійшов ближче — цього разу вона не зникла.

— Я померла... Я померла... — дівчинка гірко заридала, вдивляючись у темну землю, і повністю розчинилася в повітрі.

У той самий момент Коджіро відчув на собі погляди. Не один і не два — десятки холодних, потойбічних очей уп'ялися в нього з пітьми. Хлопець озирнувся: він опинився в оточенні душ. Вони мовчки стояли між дерев і дивилися на нього застиглими мертвими очима. На відміну від агресивного привида Маріанни, ці духи не намагалися напасти — вони просто заціпеніли, не зводячи з Коджіро очей.

Хлопець обережно поклав коробку з цукерками на те місце, де щойно плакала дівчинка, і повільно рушив назад до автівки, уважно запам'ятовуючи шлях.