Раді Вас бачити!

Юна обережно розгортала старі брудні бинти, і її погляд зачепився за те, що ховалося під ними. На спині розкинулися величні, деталізовані чорні крила — моторошні й темні, мов обпалені чи занепалі. Уздовж усього хребта аж до попереку, вився химерний візерунок, у який були вплетені містичні металеві замки з отворами для ключів.

У центрі кожного з п'яти замків було зображення: на першому — щось схоже на вовка чи вовкулаку; на другому — істота з іклами та крилами; на третьому — моторошний воїн; на четвертому — демон із рогами та хвостом; а на п'ятому, найнижчому — незрозумілий, заплутаний символ.

Ці замки виглядали так, ніби запечатували щось заборонене всередині нього. Під пальцями Юни м'язи спини ледь помітно тремтіли від кожного його глибокого вдиху чи її дотику, змушуючи чорнильні крила й ланцюг замків наче оживати на шкірі.

— Цікаве татуювання. Де робив? — запитала Юна, обережно наносячи мазь на загоєні шви.

— Не пам'ятаю. Був п'яний, — після паузи відповів Богдан. Було очевидно, що він не хоче казати правду.

Звісно, це не мало жодного значення для справи, але Юні все ж було пекельно цікаво, хто він такий насправді. Поки що вона знала тільки те, до чого дійшла сама: він мисливець на нечисть і наче вважає себе янголом. Чи, як казав Тора, свято вірить що є янголом.

— Зрозуміло... — кивнула Юна, накладаючи нову пов'язку.

Богдан важко видихнув:

— Та й який сенс розповідати? Це довга, нудна історія, у яку ти все одно не повіриш. Скажеш, що брешу, що я божевільний і вигадав усе, аби не казати правду, — у його голосі прорізалася гіркота. — Тож вважай, що зробив по п'янці. Це ж виглядає куди правдоподібніше.

— Ти вже комусь її розповідав, і тобі не повірили. Вгадала? — запитала Юна, закріплюючи кінець бинта.

— Ну... майже ніхто. Тора повірив. Чи робить вигляд, що повірив, — згадка про якудзу трохи розвеселила Богдана. — І тут я справді був напідпитку, коли йому це виклав.

— Ну от і все, — Юна підвелася з дивана, збираючи мазь і рештки бинтів. — Але щодо Тори... Не знаю, друзі ви чи ні, але те, що він тобі дав, коштує набагато... набагато... набагато більше ніж п'ять тисяч гривень. І це я тільки про срібні набої кажу.

— Ну, може, завдяки моїй харизмі в мене там персональна знижка? — припустив Богдан.

— Точно ні, — хмикнула Юна й вийшла з кімнати, залишивши мисливця на самоті.

Коджіро вийшов із кімнати й сів на дивані біля Богдана. Мисливець вже встиг одягнути верхній одяг і знову схопив пульт від телевізора, гарячково намагаючись підібрати пароль до заблокованого каналу з полуничкою 18+.

— Один, два, три, чотири... Один, два, три, п'ять... Один, два, три, шість... — методично набирав комбінації мисливець.

— Тож... — Коджіро спробував почати розмову. — Як тобі вдалося прогнати того привида?

— Відправити у Чистилище, — поправив Богдан, не відриваючись від екрана. — Та звичайна езотерична пентаграма, специфічний провідник — сіль, ну й потрібні слова. Головне... це не засцяти. Бо більшість привидів мають той ще моторошний вигляд, точнісінько як у їхнього минулого тіла, що зараз десь розкладається.

— Потрібні слова? Це якесь закляття? — допитувався Коджіро.

— Ні. Просто наказ.

— І має бути обов'язково латиною? — журналіст дістав записник і почав гарячково занотовувати.

— Можна й українською. Але латиною все ж ефективніше звучить.

— А які саме мають бути езотеричні малюнки? — продовжував конспектувати Коджіро.

— Це треба показувати. А я зараз трохи зайнятий, — Богдан знову клацнув пультом.

— Чотири нулі. Заводські налаштування, — механічно кинув Коджіро.

— Думаєш, тут усе так просто, чотириокий? Тут складна математична комбінація! Якась дата... — замислено мовив Богдан, продовжуючи вперто перебирати цифри. Проте, коли Коджіро уткнувся в блокнот і перестав дивитися на екран, мисливець усе ж крадькома набрав чотири нулі...

Тим часом на кухні Аяко допомагала Юні готувати вечерю: смажене м'ясо, картопляне пюре та салат. Зненацька жінки почули гучний, на весь будинок, жіночий стогін та крики:

— Та-а-а-к! Та-а-а-к! А-а-а-а-а! Ще... а-а-а-а!

— Зроби тихіше! Перемкни! — лунав розпачливий голос Коджіро.

Натомість звук став ще гучнішим...

— Не можу, кнопка заклинила! — горлав у відповідь Богдан. — Хммм... Скільки їх там на одну дівчину? Вона непритомніє чи що?

— А-а-а-а-а, ммммммм... — лунало з динаміків.

— Вимкни! — голос Коджіро вже просто зривався на фальцет.

— Та зачекай, уже майже все, — щиро зацікавленим тоном відповів Богдан. — А, ні... Ось ще двоє підійшли...

Нарешті звук раптово урвався й настала тиша.

— Мабуть, здогадалися, що на панелі телевізора теж є кнопки, — спокійно мовила Юна, продовжуючи нарізати салат.

— Коджіро тепер весь вечір ходитиме червоний як рак і ховатиме очі. Бідося, — засміялася Аяко.

— Натомість із Богдана — як із гуся вода. Ще й Коджіро зробить у всьому винним.

У цей момент із вітальні донісся обурений голос мисливця:

— Як тобі не соромно?! Збочинець! Таке дивитися при своїй дівчині! Чотириокі — це взагалі найнебезпечніші збоченці!

— Що?! Та це ж ти увімкнув! — гарячково виправдовувався хлопець Аяко.

— А хто мені сказав набрати цей пароль?! Май гідність визнати свою провину!

— Що?! Так це ж... — безнадійно затинався Коджіро під сміх Аяко

на кухні.

Вечеря минула в тиші — усі були надто виснажені навіть для простої балачки. Лише Коджіро час від часу густо червонів, коли Аяко кидала на нього глузливі погляди, хоч вона й утримувалася від коментарів щодо пікантного стогону з телевізора. Богдан упорався зі своєю порцією першим і вже потай хотів зіслизнути з кухні.

— Стояти! — зупинила його Юна. — Ти за собою посуд помити забув.

— Не чоловіча це справа — миски драїти! — гордо заявив мисливець, але, зустрівшись із крижаним поглядом лейтенантки, миттєво змінив тактику: — Та й у мене рука подряпана. Не можна рану мочити, а то ще якась інфекція з води потрапить...

— Правильно. Інфекція нам геть ні до чого, — спокійно погодилася Юна. — Саме тому біля мийки стоїть засіб для посуду. З дезінфікуючим ефектом.

Важко зітхнувши й демонструючи грацію побитої черепахи, Богдан поплентався до раковини.

— З двох боків, Богдане! Тарілки миють з двох боків, не мухлюй, — уважно контролювала процес Юна під стишений смішок Аяко.

Невдовзі всі, геть втомлені, розійшлися по кімнатах і лягли спати.

Не спала лише Юна. Вона дістала ноутбук і вмостилася за столом. Лейтенантка згадала, як Богдан колись обмовився про ім'я першого перевертня, якого вбив. Їй спало на думку перевірити це: якщо вона знайде бодай щось про цього «Астерія», то, можливо, наблизиться до розгадки того, хто ж такий Богдан насправді.

Вона відкрила службові файли поліції й почала гортати бази даних злочинців. Жодної людини чи трупа з таким ім'ям ані серед живих, ані серед мертвих не значилося.

— Добре... Спитаємо в Google, — мовила Юна сама до себе, без особливої надії вбиваючи в пошуковий рядок: «Астерій... звір... перевертень».

Кілька секунд очікування — і на екрані вискочив єдиний релевантний результат:

«Астерій — справжнє ім'я Мінотавра (XV–XIV ст. до н. е.)»

******

Тарас Вовк їхав на зустріч, коли вирішив зателефонувати й дізнатися, як просувається покарання вбивці його доньки.

— Доповідай, — сухо мовив він, затягуючись сигарою.

— Є деякі ускладнення... — після короткої, нервової паузи відповів Ганс. — Він виявився значно міцнішим, ніж ми думали. І йому допомагають.

— Хто?

— Та поліцейська і ще якийсь хлопець-азіат. Вони завалили двох наших... і втекли від мене.

— Втекли, кажеш, — Вовк повільно випустив густий дим, одразу зрозумівши, що Ганс йому нахабно бреше. — Ну, краще вже що вони втекли, ніж ти наклав у штани.

— Я шукаю їх, бос.

— Коли знайдеш... нічого не роби. Одразу доповіси мені, — Вовк вимкнув зв'язок і кинув телефон на сидіння. — Хочеш зробити щось добре — роби це сам.

Масивний лімузин зупинився біля новозбудованого казино. Як виявилося, цей заклад звела російська мафія, яка мала нахабство не лише не платити данину Вовку, а й вимагати гроші з бізнесу, який вже перебував під його дахом. У цьому казино в нього була призначена зустріч із їхнім босом — Герасімом Рюріковічем.

Вовк вийшов із лімузина й у супроводі двох бійців ступив усередину.

Повільно крокуючи між столами для покеру, ігровими автоматами та розкішним баром, він зупинився біля двометрової дерев'яної матрьошки з балалайкою.

— Яке редкісне лайно, — зневажливо прокоментував він.

Відвідувачі, впізнавши обличчя Вовка, почали квапливо покидати заклад, чуючи дупою криваву розв'язку.

У VIP-зоні в оточенні трьох кремезних охоронців сидів Герасім Рюріковіч. Це був масивний лисий чоловік років сорока в темно-сірому костюмі у смужку з жилетом. На шиї висів важкий золотий ланцюг, на пальцях блищали масивні персні, а на зап'ясті — золотий годинник. У одній руці він тримав склянку з горілкою, в іншій — сигарету. Обличчя він мав типово «зеківське»: грубе, з глибокими зморшками та старим шрамом на лобі.

— Тарас Вовк, — хриплим, зверхнім голосом заговорив Герасім з огидним акцентом. — Я ажидал, шо ти прийдёшь.

Вовк мовчки сів навпроти, спираючись обома руками на тростину. Його люди завмерли за спиною.

— Как видишь, мы тут небальшой бизнес открыли. Очень приятно, шо ты зашёл с подарком да выразил своё почтенье, — Рюріковіч перехилив склянку горілки в очікуванні відповіді, але Вовк продовжував мовчати, свердлячи його важким поглядом. — Мы, понимаешь, решили вернуть своё. Эти улицы когда-то были наши, ещё в изначальные времена.

Вовк нічого не відповів, лише ледь помітно нахилив голову, вдаючи уважного слухача.

— Слышал, у тебя праблемы. Понимаю. Возраст. Тяжело справляться. Мои бравые витязи готовы памочь. За скромную сумму, хе-хе-хе...

— Ха-ха-ха! — раптово щиро засміявся Вовк.

Герасім, вирішивши, що контакт налагоджено, підхопив його сміх своїм гучним ґелґотом.

— Ха-ха... — Вовк припинив сміятися й перевів погляд на своїх бійців. — Нічого не зрозумів. Що ця свиня тут прохрюкала? Хтось зрозумів?

— Ні, босе, — гаркнув один із супроводжуючих.

Посмішка миттєво сповзла з обличчя Рюріковіча, поступаючись місцем люті. Він відкрив рота, щоб щось викрикнути, але Вовк діяв блискавично.

Він різко підхопився з місця, вхопив росіянина за потилицю й кілька разів із силою розтрощив його фізіономію об дубовий стіл. А потім з розмаху встромив гострий наконечник своєї тростини Герасіму у вухо. Вовк із насолодою відчув, як метал пробив барабанну перетинку, черепну кістку та з хрускотом входить у мізки.

Не гаючи ні секунди, Вовк перехопив спантеличеного охоронця, що стояв поруч, за нижню щелепу й одним ривком звірячої сили вирвав її геть. Охоронець кілька секунд гарячково хапався за криваве місиво з висячими зубами й язиком, після чого валом впав на підлогу.

Інших двох охоронців Рюріковіча вже шматувала зграя Вовка — його люди випустили пазурі, розриваючи нутрощі нападників прямо на килимі.

Вовк із відразою витягнув тростину з голови Рюріковіча, тіло якого все ще билося в передсмертних конвульсіях.

— Ти диви, бля. Навіть без мізків ще дриґається, — хмикнув Вовк, спокійно витираючи закривавлений наконечник об дорогий костюм Герасіма. А потім коротко кинув бійцям: — Спаліть тут усе до біса.

Тарас Вовк поправив зачіску, обсмикнув піджак і кроком господаря попрямував до виходу так само спокійно, як і зайшов.