Раді Вас бачити!

— Здохни вже... — прохрипів Лікаон, перетискаючи шию Богдана.

Серафим марно намагався єдиною вцілілою рукою розімкнути залізний замок.

Раптом на даху пролунав глухий удар — вибухнули петлі металевих дверей, що вели з технічного поверху.

— Кляті сходи! — захекано вилаявся Тора, вискакуючи на покрівлю.

У його руці вже блиснув масивний пістолет — такий самий футуристичний і ексклюзивний, як і решта його самурайської броні. Якудза без вагань натиснув на курок, виряджаючи кулю в Першопричинного.

«Пістолет!» — промайнула лихорадочна думка в голові Богдана. Навряд чи це завдасть Лікаону смертельної шкоди, але...

З останніх сил, переборюючи пекельний біль у зламаній руці, серафим вихопив із поясної кобури свій «Магнум». Підняти руку виявилося майже неможливо, тож він зробив напівсліпий, навпомацки постріл приблизно туди, де мали знаходитися лапи звіра, що душать його.

Несподіванка спрацювала: смертельний захват на мить ослаб. Богдан буквально вислизнув із пащі смерті й жадібно, наповнюючи легені повітрям.

Тора тим часом вистрілив ще кілька разів прямо в голову Лікаона. Монстр важко похитнувся, здавалося, ще мить — і він рухне. Але гібрид лиш повільно повернув голову до якудзи й... з огидним хрускотом виплюнув із пащі розжовані срібні набої.

— До біса! — Тора миттєво сховав пістолет у кобуру, двома руками вихопив із чохла катану й кинувся в атаку.

Чи то завдяки технологічним підсиленням обладунку, чи то завдяки неймовірній власній спритності, якудза рухався блискавично. Він вправно пірнав під розмахи лап Лікаона, залишаючи на шкурі звіра глибокі порізи від леза з домішками срібла.

Сам монстр, здавалося, майже не помічав ран, проте його роздратоване, утробне гарчання видавало шалену лють — він просто не встигав за швидкістю цієї людини. Втім, Тора був лише людиною: виснаження від шаленого темпу та небезпечних ухилянь ставало питанням часу.

Богдан важко звівся на ноги. Світло перед очима перестало темніти. Він сховав пістолет і підняв із бетону свій розпечений меч.

Тим часом Лікаон зловив Тору в за руку, піднімаючи його над землею. Але якудза не розгубився: з розмаху встромив катану в груди Першопричинного й вільною рукою знову вихопив пістолет, втуливши дуло впритул до морди звіра. Від несподіваного вибуху впритул Лікаон розтиснув пальці, випустивши Тора, який висмикнувши меч із грудей ворога, одразу відскочив назад.

— Та чого він ніяк не здохне?! — розлючено вигукнув Тора, важко дихаючи. Дорогою сюди він без проблем вбив двох звичайних вовкулак, а цей здавався невразливим.

— Тому що його треба виснажити постійними атаками, збити регенерацію, а вже потім добивати! — крикнув у відповідь Богдан і знову кинувся в бій, допомагаючи собі короткими, різкими змахами крил, аби міняти траєкторію в повітрі та ухилятись після атак по звіту.

Вони почали працювати в парі, мов злагоджений механізм. Щойно Лікаон намагався дістати Богдана, Тора робив різкий випад, завдаючи низьких ударів по ногах і сухожиллях звіра. Як тільки монстр переключався на якудзу, серафим атакував його з повітря чи з сліпої зони.

Тіло Лікаона вже нагадувало суцільну криваву рану від перехресних ударів меча й катани. Звір різко відстрибнув назад, важко хитаючись, і дико звів очі на обох бійців. Він роззявив пащу й гучно, на все місто, завив.

— Навряд чи до тебе прийде підмога. Ми вже перебили майже всю твою зграю внизу, — захекано кинув Тора.

— А мені багато й не треба... — похмуро прогарчав Лікаон.

З технічного виходу на дах вискочили двоє вовкулак. Наче послухавшись наказу ватажка, вони з диким ревом кинулися на Тору.

Сам же Лікаон метнувся до Богдана. Меч серафима наскрізь пробив передпліччя звіра, але той, навіть не змигнувши, потягнув руку вперед прямо по лезу, наближаючись до ворога. Перш ніж Богдан встиг відскочити, монстр впився пазурями в його плече і з дикою силою жбурнув серафима в бік сусідньої будівлі.

Богдан розправив крила, намагаючись загальмувати в повітрі, щоб не розбитися.

Але Лікаон діяв швидше. Напрузивши м'язи могутніх лап, він потужно відштовхнувся від бетону даху й здійснив неймовірний стрибок через проваллю вулиці. У повітрі він настиг серафима, вп'явся пазурями в його чорне крило і, разом із ним, з гуркотом влетів на дах сусідньої висотки.

Богдан важко й безпорадно впав на бетон даху, одразу чуючи моторошний хрускіт власних ребер і кісток.

— Серафиме, гадаєте, ви кращі за нас? Ви кинули на поталу смертних істот, яким МИ принесли порядок і безпеку. За невелику платню... — прогарчав Лікаон, нависаючи над ним.

Богдан плюнув кров’ю на запльований бетоном дах і повільно, крізь пекельний біль, почав підводитися на коліна.

— Скільки?.. — прохрипів він, дивлячись на закривавленого ворога. — Скільки ще протримається твоє тіло?

Лікаон кинув погляд на власні рани — глибокі порізи й діри від срібного мечата куль вже зовсім не гоїлися. Він уже чітко відчував тупий, виснажливий біль, та сонливість з втомою, що розливався по всьому тілу.

— На тебе вистачить, — прогарчав він із хижою, звірячою усмішкою. — Ніхто не вічний, серафиме!

Він знову рванув на Богдана. Цього разу серафим навіть не намагався ухилятися , він просто різко згорнувся, закриваючись від удару власними крилами. Звір накинувся на нього, і Богдан одразу відчув дикий, шматуючий біль: Лікаон зубами й пазурами почав розривати його чорне пір'я та плоть. Але завдяки тому, що крила були всіяні десятками додаткових очей, Богдан бачив усе у форматі 360 градусів. Не гаючи ні миті, єдиною вцілілою рукою він завдав удару наосліп — прямо через свої власні крила в між ребра звіра. Потім ще раз. І ще...

Але Лікаон, воістину нестримний Першопричинний, навіть не планував зупинятися, попри те, що з його рваних ран фонтанами хлинула темна кров.

Коли від великих крил серафима залишилися лише криваві, пошматовані клапті, монстр упевнено впився своїми гострими, лезоподібними зубами в передпліччя вже зламаної руки Богдана й із дикою силою перегриз м'язи та кістку.

Серафим закричав від нестерпного, засліплюючого болю. У ту ж мить лезо його меча раптом спалахнуло осліп-яскравим, глибоким червоним світлом. Вклавши у цей ривок останню краплю божественної сили, що ще лишилася в тлінній плоті, Богдан із несамовитим криком люті і болю всадив клинок наскрізь — просто в серце Лікаона.

Звір на мить завмер. Потім повільно відсторонився, тримаючи в пащі відірвану руку серафима. Він з огидою виплюнув її на бетон.

Лікаон подивився на Богдана, який практично не міг поворушитися: з розтрощеного крила та понівеченого куксу руки каскадами стікала яскрава, неземна кров серафима.

— Битва... Велика битва! — важко дихаючи, прохрипів Лікаон. Він узявся за руків'я меча у власних грудях, різким рухом витягнув його й відкинув убік. З рани одразу хлинула гаряча кров. — Нащо ти взагалі все це робиш, дурню? Ти ж міг спокійно жити у своє задоволення...

— Хочу додому... — тихо, ледь чутно прошепотів Богдан, дивлячись у нічне небо. — Я втомився... Боже, як же я втомився...

Важко дихаючи, Лікаон наблизився до нього, різко схопив за волосся й примусив підняти голову, дивлячись у його згасаючі сірі очі. Величезні чорні крила янгола остаточно розчинилися в повітрі — людське тіло більше не витримувало ані магії, ані колосальних ран.

— Далі буде ще важче, хлопче... Як ти взагалі плануєш перемагати, якщо зламався вже зараз? — хрипів Лікаон, випльовуючи кров. — Ті, що прийдуть після мене, будуть не такі добрі, як я.

Він відступив на крок назад. На відміну від звичайних вовкулак, його тіло не збиралося перетворюватися назад у людську подобу. Натомість по всій його величезній шкурі раптом спалахнули яскраво-червоні рунічні символи. Від них пішов нестерпний, пекельний жар, що просто на очах, за лічені секунди, перетворював тіло стародавнього Лікаона на сірий попіл, який безжально розвіяв нічний вітер.

Епілог

Три дні потому.

— Ми з'ясували, що в цьому злочині використовувалися спеціальні маскувальні костюми та штучні шкури величезних вовків, — Юна впевнено тримала перед камерами шматок синтетичного хутра, проводячи офіційний брифінг для журналістів. — Члени злочинного синдикату вживали новий синтетичний наркотик, який давав дику, неконтрольовану силу, але повністю забирав розум.

— Лейтенантко Юно, чи правда, що багато хто з керівництва поліції працював на синдикат Тараса Вовка? — вигукнула журналістка з першого ряду.

— Колишній капітан і кілька офіцерів — як мінімум. Хто ще був причетний, остаточно встановить внутрішнє розслідування, — холодно відрізала вона.

— А дехто з очевидців каже, що бачив уночі у небі справжнього янгола... Це правда? — поцікавився хтось із чоловіків.

— Ага. Разом зі святим Миколаєм та зоряним десантом, — єхидно віджартувалася Юна. — Думаю, на сьогодні запитань достатньо. Всю додаткову інформацію шукайте на нашій офіційній сторінці.

Не зважаючи на нові вигуки й спалахи камер, вона розвернулася й попрямувала назад до будівлі відділку.

Уже в кабінеті вона втомлено впала перед екраном комп'ютера, продовжуючи методично вичищати з поліцейських архівів будь-які згадки про Богдана. Лейтенантці вже офіційно запропонували посаду нового керівника відділку, тож часу бракувало, але це завдання вона виконала першочергово. Наостанок Юна видалила фоторобот серафима.

— Залишилося ще дещо... — тихо промовила вона до порожнього кабінету.

Вона вийшла через чорний хід і сіла в службову машину. Дорога не зайняла багато часу, але, виїжджаючи на шосе, вона вирішила набрати Коджіро.

— Алло, Юно? — лунав у динаміку голос друга.

— Ну що там? Карла вже випустили?

— Ага. Каже, що подасть на тебе скаргу аж до міністерства...

— Ну-ну, хай спробує, — хмикнула вона.

— Ми тут трохи прибираємо завал у квартирі... Мм-м, а що нам робити з кімнатою Богдана?

Юна на мить замовкла, дивлячись на дорогу через лобове скло:

— Залиште все як є.

— Зрозумів.

— Ладно, бувайте. Коли розгребу роботу у відділку, заїду до вас.

— Добре. Побачимось.

За кілька хвилин Юна припаркувалася біля знайомого бару. Степан зустрів її з неприхованим подивом на обличчі:

— Лейтенанте?!

— Ми тут завершуємо офіційне опитування свідків, — одразу перейшла до діла Юна. — Стосовно того дивного хлопця, якого ви тут бачили... з яким я сюди приходила.

Бармен тривожно кивнув.

— Якщо хтось із чужих питатиме про нього — кажіть, що нічого не пам'ятаєте. Взагалі нічого. Будь-яку брехню, аби не правду.

— Не розумію, невже він...

— Усі, хто ним цікавитиметься — небезпечні люди. І якщо хтось таки запитає, негайно дзвоніть мені, — різко перервала його Юна.

Степан похмуро кивнув.

— У вас можна взяти пляшку гарного бренді? Щоб не гаяти час на поїздки до супермаркету.

— Без проблем. Будь-який каприз за ваші гроші, — бармен дістав із полиці найкращу пляшку й поставив перед нею.

Розплатившись карткою, Юна забрала алкоголь і повернулася до авто. На годиннику стрілки наближалися до дев'ятнадцятої вечора.

Проїхавши вечірніми вулицями міста, які вже зовсім не нагадували місце недавньої кривавої бійні, вона зупинилася біля клубу. Тепер над закладом гордо красувалася нова вивіска — «Кров Серафима».

Зайшовши всередину й прочинивши шлях крізь натовп танцюючих людей, Юна дісталася ВІП-зони. Там Тора, зручно влаштувавшись на дивані, натхненно й надто епічно розповідав черговій компанії дівчат про нічну битву:

— ...І тут ця вовча морда накинулася прямо на мене! Один одразу отримав кулю в лоб, інший ще трохи смикався, але проти самурайського тигра їм не було жодних шансів! — жестикулював якудза, доки Но, стоячи поряд, лише показово й втомлено закочувала очі до стелі.

— О, Юно? — Тора помітив лейтенантку і з награною невинністю швидко сховав у кишеню невеликий пакетик із травичкою.

За мить його погляд упав на пляшку бренді в її руці.

— Приносити алкоголь у клуб, де є свій алкоголь? Серйозно? — розгублено засміявся якудза.

— Хтозна, що ти там забадяжуєш у свій асортимент, — скептично зауважила Юна.

— Ну, тут не сперечаюся... — хмикнув Тора. — Але гадаю, що ця пляшка тобі сьогодні й не знадобиться.

— Ти щось дізнався про інших Першопричинних? — одразу нашорошилася Юна.

Тора мовчки кивнув, запрошуючи її йти за ним. Вони пройшли вглиб клубу, згорнули до службового коридору й зайшли в металевий ліфт, що поїхав кудись далеко вниз — значно нижче підвальних приміщень.

Двері розчинилися, випустивши їх у просторий, високотехнологічний командний пункт, заставлений моніторами та комп'ютерами, за якими працювали оператори. У кутку блищала порожня прозора капсула, де ще нещодавно стояли самурайські обладунки. Минувши центр управління, вони зайшли до обладнаного тут же медпункту, де чергувала професійна медсестра.

На ліжку лежав Богдан, підключений до складного комплексу медичної апаратури. Він пролежав без свідомості всі ці три дні. Перевозити його до звичайної лікарні було занадто ризиковано. У місті могли залишитися ще вовкулаки, які могли бажати помсти за Лікаона.

— Юно... — ледь чутним, хрипким голосом стогнав серафим.

— Він прийшов до тями лише кілька годин тому, — тихо пояснив Тора.

Юна підійшла ближче до ліжка.

— Богдане?!

— Здається... здається, я помираю, — жалібно простогнав він. — Не хочу йти на той світ зі стояком у штанях... Тож не могла б ти... ну, подрочити мені на прощання?

Юна від несподіванки застигла, витріпившись на нього:

— Ти... що зробити ?!

— Ця рука зовсім не слухається, вона така холодна... — Богдан безпорадно невпевнено підняв обрубок лівого плеча, де тепер замість живої площі красувався важкий кібернетичний протез.

— Не хвилюйся, Богданчику! Я зроблю це заради нашої дружби! — майже ридаючи від «жалю», заголосив Тора. — У мене ледь серце не зупинилися, коли я бачив тебе з голою дупою і те, як той величезний вовкодав намагався насадити тебе на свій довгий прутень ...

— Цього не було, суко! — розлютився Богдан, намагаючись підвестися на ліжку.

— Ти тоді вже втрачав свідомість і нічого не пам'ятаєш. Але ж воля помираючого — закон! — схлипнув Тора, простягаючи руку до ковдри. — Тож... де твій боєць? Я якраз перед цим собі подрочив, тож у мене рука ще тепла... Навіть гаряча!

— Навіть не смій мене чіпати! — у Богдана від жаху розширилися очі. — Я не вмираю! Я не збираюся помирати!

— Яке дивовижне, цілюще зцілення, — іронічно посміхнулася Юна, схрестивши руки на грудях.

— Ну, все одно відчуття таке, наче вмираю... — усе ще буркотів Богдан, лягаючи назад на подушку. — Болить абсолютно все. Навіть та рука, якої вже немає.

Юна м’яко зітхнула, підтягнула стінець зі спинкою — той самий, на якому чергувала всі ці дні біля його ліжка — і сіла поруч.

— Добре-добре. Дрочити тобі не буду, але посидіти поруч зможу, — вона тепло й лагідно подивилася на нього. — Тож одужуй, і поїдемо звідси.

— Куди це? — здивовано запитав серафим.

— Додому, Богдане, — усміхнулася Юна, злегка нахилилася й ніжно поцілувала його в губи.