Раді Вас бачити!

Як Юна й гадала, це виявився дешевий придорожній готель на самого краю міста. Місце, де люди зупинялися переночувати хіба що з дівчатами за викликом, подалі від гамірливого центру та зайвих очей. Мабуть, саме через це заклад і отримав таку претензійну назву: «Оргія на Місяці».

Автівку Хамелеона вони помітили одразу, вона стояла навпроти одного з нижніх номерів. Проте самого господаря видно не було.

Юна та Богдан сиділи в купе, уважно виглядаючи перевертня через запітніле скло. Не факт, що той припаркувався прямо під власними вікнами, тож залишалося тільки чекати.

Богдан то похмуро дивився на машину їх цілі, то переводив погляд на свій меч, який досі лежав на задньому сидінні, то позирав на Юну.

— Ми так можемо й усю ніч тут простирчати, — врешті вимовив він.

— Значить, просидимо й усю ніч, — відрізала Юна. — Ми могли б, звісно, розпитати адміністратора на ресепшені, у якому саме номері зупинився «Олексій». Але де гарантія, що той не попередить Хамелеона або взагалі не працює на Вовка?

На жаль, лейтенантка була абсолютно права. Вірити нікому не можна — це Богдан засвоїв за довгі роки полювання, а якщо й забував, то глибокий шрам на обличчі щоразу нагадував про ціну довіри. Його вимушений альянс із Юною був лише рідкісним, винятковим відхиленням від правил.

— Щось жерти хочеться... — тихо застогнав Богдан, потираючи живіт.

— Ми не можемо світитися й виходити з авто. Він бачив наші обличчя, якщо помітить — усе, справу злито.

— Ну то хай твій чотириокий дружок збігає до магазину. Його Хамелеон точно в очі не бачив.

— Я не збираюся викликати його сюди тільки для того, щоб він притягнув тобі фастфуд.

— Та що його викликати? Раз-два — і він уже тут.

— Слухай, ми сюди їхали майже годину, тож ніяких «раз-два» бути не може, — роздратовано мовила лейтенантка. — І взагалі, це небезпечно для цивільних.

Богдан витріщився на неї з таким виглядом, наче перед ним сиділа повна дурепа:

— Тобто ти реально не в курсі, що він уже хвилин сорок ховається в провулку за тими сміттєвими баками?

Юна приголомшено глянула на Богдана, а потім різко повернула голову в бік темного провулка. Напруживши зір, вона справді розгледіла за брудними контейнерами край сірої куртки Коджіро та характерний скляний відблиск об'єктива його фотоапарата.

— От дурень!.. — скрізь зуби вилаялася Юна.

Вона гарячково витягла смартфон, відкрила чат і швидко відстукала повідомлення для журналіста:

«ДО АВТІВКИ. ШВИДКО І НЕПОМІТНО!!!»

Розуміючи, що його викрили й далі ховатися немає жодного сенсу, Коджіро здався. Вийшовши з провулка, він намагався надати своєму обличчю максимально буденного виразу. Не кваплячись, підійшов до їхньої автівки, відчинив задні дверцята й тихо прошмигнув на сидіння.

— Якого біса, Коджіро?! Ми ж домовлялися! Я тобі обіцяла ексклюзивну інформацію для статті, але про стеження в угоді не було жодного слова! — Юна навіть не намагалася приховати свого обурення, дивлячись на нього через дзеркало заднього огляду.

— Матеріал із фотографіями безпосередньо з місця подій коштує в рази дорожче... — ніяково виправдовувався Коджіро, не випускаючи з рук фотоапарата, хоча й почувався винним.

— Як тобі не соромно? Не слухатися представників правопорядку! Т-т-т... — раптово похитав головою Богдан, зобразивши на обличчі святу побожність. — Сором та ганьба. Ану подай мені меча, поки ти від сорому не зробив собі харакірі...

Коджіро слухняно взяв меч із заднього сидіння й простягнув його вперед. Проте Юна миттєво перехопила зброю й обдарувала мисливця максимально сухою посмішкою:

— Гарна спроба.

— Суко... — Богдана це вже починало не на жарт бісити. — Віддай меч! Я не працюватиму з тобою без зброї. Твоя принципова дурість раніше чи пізніше заведе нас у пастку. Бути без зброї це ...банальне самогубство. Тож або ти віддаєш мій клинок, або ви з чотириоким ловите цю потвору удвох, а я валю звідси.

Він рвучко смикнув ручку дверей, але Юна на секунду раніше клацнула кнопкою й заблокувала всі замки.

— Серйозно? Я зараз скло виб’ю!

Вона красномовно глянула на Богдана, оцінюючи його рішучість, і все ж із важким зітханням простягнула йому меч. Мисливець миттєво вихопив зброю, поки лейтенантка не передумала.

— Взагалі-то, уже двадцять перше століття, — пробурмотів Коджіро, здивовано спостерігаючи за їхньою суперечкою. — Твій меч, ну то таке собі рішення проти пістолета. А проти автомата й поготів.

— Ти здивуєшся, — коротко відповів Богдан.

Кілька секунд у салоні панувала напружена тиша.

— У мене є ідея, — Юна повернулася до Коджіро. — І ти нам у цьому допоможеш.

— Я? Щось я не впевнений...

— Нічого складного. Постукаєш у ті номери поруч із машиною, — лейтенантка вказала пальцем на припарковане авто Хамелеона. — Скажеш, що ти з персоналу мотелю й перевіряєш, чи все гаразд у постояльців. А потім просто перекажеш нам номер, у якому живе високий блідий брюнет. Можливо, він виглядатиме хворобливо й матиме рану на підборідді.

— Я правда не впевнений... — особисто брати участь у затриманні смертельно небезпечного злочинця журналістові зовсім не хотілося.

— Ми з Богданом будемо поруч, — переконливо мовила Юна.

— Угу. Непримітний азіат із фотоапаратом не викличе жодних підозр, — несподівано підтримав Богдан.

Виглядало це цілком логічно, а кращих ідей у них усе одно не було.

Богдан і Юна мовчки спостерігали через запітніле лобове скло, як Коджіро поволі рухається вздовж одноповерхових номерів мотелю.

— Ти, судячи з усього, давно його знаєш, — зненацька поцікавився Богдан.

— Мій однокласник, — коротко відповіла Юна, не зводячи очей із журналіста. — У школі навіть намагався до мене залицятися. Він чудовий хлопець і надійний друг... Ну а в тебе? Друзі є?

Богдан нічого не відповів. Він лише мовчки дивився, як Коджіро стукає у чергові двері.

— Може, бодай приятель?.. Ну або просто добрий знайомий? — не відступала лейтенантка.

Після тривалої паузи мисливець усе ж неохоче вичавив із себе:

— Я б не назвав його другом. Скажімо так, мені більш-менш вдається з ним ладнати. Іноді він допомагає мені, коли потрібні рідкісні та специфічні інгредієнти, — Богдан похмуро хмикнув. — Але спиною до нього краще не повертатися.

— М-да. Такий собі товариш.

— У мене немає часу заводити друзів. Враховуючи, що більшість нормальних людей вважатимуть мене схибленим психом. А от Тора — він і сам схиблений, тому, мабуть, ми й ладнаємо.

— Він теж мисливець?

— Ні. Він якудза.

Юна ледь не заматюкалася вголос, почувши про якудзу, але вчасно зчепила зуби й проковтнула лайку.

— Дуже дивно, що той перевертнь не побіг одразу доповісти Вовкау, а засів тут, у цьому обшарпаному мотелі, — Юна уважно спостерігала, як Коджіро обходить уже третій номер поспіль. Нікого схожого на Хамелеона видно не було.

— Нічого дивного. Вовк не з тих, хто пробачає провали, — відповів Богдан. — Тому, аби повернутися до боса й не отримати кулю в потилицю, йому потрібні наші голови.

Юна мовчки кивнула у цих словах була логіка. Але вже наступної секунди дівчина завмерла, наче її вдарило потужним розрядом струму.

Він чекав на них.

Не роздумуючи більше жодної секунди, вона рвучко повернула ключ, закрутила мотор і, витиснувши педаль газу, під'їхала просто до спантеличеного Коджіро.

— Застрибуй! — рявкнула вона, вивертаючи кермо.

— Ти що, бляха, робиш?! — Богдан був підхоплений зненацька не менше за журналіста.

— Це не ми його ловимо! Це він полює на нас!

Коджіро навіть не встиг схопитися за ручку відкритих дверей, як із дверного отвору номера виринула кігтиста рука. Один із постояльців міцно вчепився хлопцю в передпліччя, демонструючи оскалену, хижу посмішку, повну гострих, як голки, зубів.

Коджіро заціпеніло втупився в людиноподібну потвору, чия шкіра на очах вкривалася дрібною, мерзенною лускою, а зіниці втратили будь-який натяк що це людські очі. Журналіст гарячково намагався зрозуміти: це кривава реальність чи його нові, неконтрольовані галюцинації?

Заціпеніння перервав Богдан, який із розгону щосили врізався у тварюку плечем.

— Що... що це, бляха, таке?! — Коджіро зачепився зробив кілька хаотичних кроків назад.

Ящуроподібна істота — Хамелеон, миттєво відскочила від широкого змаху меча. Мисливець одразу став між потворою та журналістом.

Хамелеон видав огидний, шиплячий горловий звук. Тієї ж миті з вікна першого поверху з гучним тріском вистрибнув масивний вовкулака, а ще один волохатий силует з'явився на даху мотелю просто над ними.Вони втрьох опинилися в суцільному оточенні.

Юна, діставши пістолет, силою заштовхнула Коджіро на заднє сидіння автівки й гарячково шукала поглядом бодай якийсь шлях для втечі. Журналіст у салоні намагався приборкати паніку, що стискала горло.

Хамелеон різкими, ламаними ривками ухилявся від випадів мисливця.

— Цього разу засссскочити зненацька не вдаєтьсссся? — знущався перевертень, спритно оминаючи лезо. Хоч він і поступався вовкулакам у м'язах, його швидкість була колосальною.

Богдан на ходу схопив круглу залізну кришку від сміттєвого бака й жбурнув її у Хамелеона. Той відбив метал рукою, мов набридливу муху:

— Це жалюгідно!

— У Ксени це краще виходило, — відрізав Богдан, згадавши старий серіал і міцніше перехопивши руків'я.

Три сухі, гучні постріли з пістолета Юни прошили ногу Хамелеона. Перевертень з диким шипінням упав на коліно.

— Богдане! У машину! — гаркнула поліцейська.

Мисливець рвучко обернувся: один із вовкулак уже був за два метри від них. Боковим зором хлопець помітив, як із даху прямо на нього падає другий вервольф. Богдан встиг виставити меч уперед — важезне лезо навиліт пробило легеню монстра. Проте потвора, здавалося, навіть не помітила рани. Мисливець щосили наліг на меч, роздираючи плоть, аби дістатися серця. Гострі ікла клацали за якісь міліметри від обличчя Богдана, а кігті роздирали рукави жилета, залишаючи на руках глибокі криваві смуги.

Хамелеон уже підвівся, але нова порція куль від Юни в іншу ногу змусила його знову з гуркотом впасти.

— Я до тебе доберуся, хвойдо! — прогарчав плазун. Упавши на чотири кінцівки, він зі спритністю ящірки поповз до лейтенантки.

Богдан із лютим диким криком штовхнув пробитого мечем вовкулаку прямо на Хамелеона й рвучко висмикнув сталь із грудей тварюки. Хамелеон встиг відстрибнути вбік, а мисливець наступним розмашистим ударом зніс голову першому вервольфу.

У цей же момент Юна почула відчайдушний крик Коджіро з машини. Другий вовкулака вчепився хлопцю в ноги й намагався витягти його з салону. Лейтенантка без роздумів розрядила весь магазин в тулуб монстра, а Коджіро схопив важкий автомобільний вогнегасник і щосили врізав ним по волохатій морді. Цього вистачило: хлопець вирвав ногу з пазурів і з гуркотом зачинив дверцята.

Проте вовкулака миттєво переключився на Юну. Вона лише встигла підставити передпліччя. Гострий, пекучий біль від зубів монстра змусив її закричати.

Богдан, не гаючи жодної секунди, згори донизу загнав меч у спину тварюки. Вовкулака сконав миттєво. Мисливець руками розтиснув мертві щелепи й вивільнив закривавлену руку лейтенантки.

Хамелеон, оцінивши обстановку й подивившись на трупи вервольфів, зробив кілька кроків назад, рвучко видерся на чотирьох кінцівках по стіні на дах готелю й миттєво зник у темряві.

Юна, важко дихаючи, та Богдан заскочили в автівку. Лейтенантка закрила двері й тремтячими пальцями затиснула покусане передпліччя, з якого струменіла темна кров.

— Це ж усе... — витиснула вона, дивлячись на рану божевільними від розпачу очима. — Я стану вовкулакою...