Раді Вас бачити!

Час тягнувся для Юни як густа, безкінечна смола, поки доктор Рейз латав Богдана. Перша думка — рвонути до міської лікарні — згасла так само швидко, як і з'явилася. У її рідному відділку затягнулася зашморга з зрадників. Хтось зливав Тарасу Вовку кожен її крок. Варто Богдану потрапити до приймального відділення і система спрацює автоматично: дзвінок черговому, формальний рапорт про госпіталізацію затриманого... І Вовк негайно відправить своїх «людей» закінчити справу.

Думки про вовкулак, Юна все ще гнала геть, намагаючись чіплятися за залишки раціональності. Хоча... це б ідеально пояснило й понівечені тулуби Горили та Маріани Вовк, і той жах у недобудові. Може, після зупинки серця ці потвори просто повертають собі людську подобу?

Не маючи кращого виходу, вона притягла напівживого Богдана до свого давнього сімейного лікаря. Старий сивий Рейз, мружачись від світла тьмяної лампи, зустрів нічних гостей без особливого захоплення, але виставити поліцейську за двері не міг. Проте поліцейська всередині Юни не спала: про всяк випадок вона міцно прикувала праву руку Богдана наручником до залізної спинки кушетки.

— Все, що міг — зробив, — Рейз важко опустився на стілець і витер піт з чола забрудненим у кров передпліччям. — Дівчино, поясни мені: як він узагалі стояв на ногах? З такими ушкодженнями люди не те що не бігають — вони непритомніють від шоку.

— Він випив якусь дрянь із пухирця. Мабуть, якийсь важкий анальгетик чи стимулятор, — похмуро мовила Юна, склавши руки на грудях.

— Тут справжній цвинтар виснаження, — доктор вказав пінцетом на поранене тіло хлопця. — Хронічне недоїдання, купа давніх ушкоджень, які зросталися аби як. А цей шрам на обличчі? Йому ж його ніхто навіть не обробляв! Йому потрібна термінова палата і крапельниці, а не ця кушетка.

— Ніякої лікарні, — категорично заперечила Юна, не зводячи очей із блідого обличчя мисливця. — Я не можу так ризикувати. І знаєте що... Я вже й щодо відділку не впевнена...Тут нам теж довго залишатися не можна…І чому мені не сиділося спокійно? Взяла б хабар, як інші у відділку, і не мала б зараз цього смертельного геморою у своїй дупі.

Металевий брязкіт перервав розмову. Богдан розплющив очі й першим ділом рвучко смикнув руку.

— Сцуко! — вилаявся він, виявивши, що правиця міцно прикута до залізного каркаса. Він важким поглядом мовчки полоснув старого лікаря, а потім перевів погляд на Юну. — Ми хоч не в міській клініці? Ну треба ж, у тебе таки є мізки.

— Я б на твоєму місці не смикався, юначе, — спокійно перебив його Рейз, згортаючи закривавлені бинти. — Інакше...

— Інакше що, діду? — з ненавистю вицідив Богдан, натягуючи ланцюг кайданок.

— Інакше твої свіжі шви розлетяться на шматки, і ти стічеш кров'ю просто на мою підлогу, — Рейз зітхнув і подивився на Юну. — Манери у твого підозрюваного це просто заглядіння. Вдячність так і пливе.

Богдан зціпив зуби, відвернувся й уперся похмурим поглядом у потріскану стелю.

— Йому взагалі ходити можна? — тихо запитала Юна.

— Вкрай небажано. Але якщо без фанатизму та без стрибків, то до машини дійде.

Поліцейська кивнула. Вона підійшла до ліжка, клацнула ключем, відстебнула браслет від залізяки й миттєво зафіксувала його на своєму лівому зап'ясті.

— Підводься. Ми міняємо дислокацію.

Богдан важко сів, тяжко дихаючи. За його хижим, прицькованим поглядом Юна одразу прочитала хід його думок: він оцінював відстань до дверей, вікна та міцність ланцюга.

— Навіть не запрягай мізки, — голосно промовила Юна, перехоплюючи його погляд. — По-перше, ти й двох метрів не пробіжиш. По-друге, якщо я не захочу за тобою бігати вліплю кулю в твою ногу. Шви розірвуться, і Рейз лататиме тебе знову. Тільки цього разу — без знеболювання і наживо. Зрозумів?

Богдан зафіксував її погляд. Вона не блефувала. До того ж тіло пекло вогнем.

«Ладно. Поки ми в дорозі Вовк і його пси нас не затиснуть у кут. А як тільки трохи оговтаюся... я знаю, як скинути цей баласт», — розрахував хлопець і коротко кивнув.

Рейз дістав із шафи й кинув йому чисту червону футболку:

— Натягни. І намагайся не порвати те, що я щойно годину зшивав.

*****

Вони кружляли порожніми вулицями Нічгорода майже годину. Юна свідомо виписувала хитромудрі петлі через темні квартали. Навіть якщо її службове авто й не стали б зупиняти звичайні патрульні, хтось міг запам'ятати маршрут, якби Вовк почав ставити правильні запитання. Кожен зайвий поворот давав їм хоч якийсь шанс замести сліди.

Цього разу Богдана довелося пересадити на переднє пасажирське сидіння й прикувати до дверної ручки, бо задній диван був повністю залитий його кров'ю. До чималого полегшення мисливця, поліцейська дійсно не збиралася везти його до поліцейської дільниці. Вони вже залишáли позаду останні ліхтарі й виїжджали в передмістя.

— То хто це був?.. — нарешті розітнула тишу Юна. — Хто на нас напав?

— Скажімо так: чорнобильські пуделі з пересувного цирку виродків, — заїдливо вицідив Богдан. — Та серйозно? Ти ж самá чудово бачила, що це за потвора.

— Я... я не впевнена, — Юна міцніше стиснула кермо, намагаючись заховати тремор у пальцях. — Мозок у стресі здатен малювати химери. Можливо, у тому приміщенні було щось розпиляно... якась хімічна сполука...

— Ой, бля не продовжуй…— Богдан роздратовано відкинув голову на підголівник і тихіше додав: — Усе як завжди....

Більше вони не зронили жодного слова. Поміж темрявою й шурхотом шин Богдан лише зрідка переводив каламутний погляд із профілю Юни на свій меч, який поблискував на задньому сидінні.

Авто зупинилося біля похмурого будинку. На вікнах темніли товсті залізні ґрати, а вхід закривали масивні сталеві двері.

Застібнувши за спиною Богдана сталеві браслети, Юна підштовхнула його до ґанку.

— Ого, це що — в'язниця VIP-класу? — оцінивши захист хатини, хмикнув Богдан.

Поліцейська ігнорувала його випади. Вона дістала важкий ключ, прокрутила його у замку й штовхнула двері.

— Заходь.

Всередині панувала суцільна пилюка. Усі меблі ховалися під білими простирадлами, наче привиди. На стінах у темряві вгадувалися картини: пишні панянки, козаки з люльками, безкраї степи та дніпровські кручі. На тумбочці стояв древній дисковий телефон із обрізаним дротом.

— Яке миле затишне гніздечко, — процідив Богдан, роззираючись.

— Рухайся до підвалу, — сухо відрізала Юна.

— А ні, забираю слова назад... — Богдан раптово зупинився. — Мені треба зайти в одне місце.

— Я сказала — до підвалу, — Юна спробувала штовхнути його в плече, але хлопець уперся, як гранітна брила.

— Я сцяти хочу, — спокійно перебив її Богдан. — Прямо зараз.

— Потерпиш.

— Яке ще «потерпиш»? Я пів години в машині терпів із розірваними боками!

Юна потерла перенісся, гарячково зважуючи ризики.

— Добре. Але без фокусів. Жодних вистрибувань у кватирку, втеч чи спроб вирубити мене з-за рогу. Ти не в дешевому бойовику. — Вона провела його коротким коридором. — Там санвузол.

Вона клацнула вимикачем і прочинила двері. Всередині виявилася старенька ванна та пожовклий фаянсовий унітаз.

Богдан показово кашлянув і знову смикнув зчепленими за спиною руками.

— Ну? Що ще? — втомлено зітхнула поліцейська.

— Знаєш, я телекінезом не володію. Тож у тебе два варіанти: або знімаєш кайданки, або сама діставай мій член зі штанів.

Юна з роздратовано дістала ключ, розстебнула замок і миттєво відступила на крок, поклавши долоню на рукоятку пістолета.

— Двері будуть відкриті.

— Серйозно? Збираєшся дивитися, як я сцю?

— Так. Уважно й без кліпання. Давай швидко.

Богдан пройшов до унітаза, розстібнув штани. Після чого замер і простояв нерухомо майже хвилину.

— Бляха... — нарешті витиснув він.

— Що, вже все? — сухо запитала Юна з порогу.

— Та не можу я сцяти, коли ти так пильно витріщаєшся, — похмуро мовив Богдан, навіть не повертаючись. — Він соромиться.

— Ти вирішив з мене познущатися?! Виходь назад!

— Та не знущаюся я! Просто зайди за кут. Щоб я не відчував твого погляду за спиною.

Юна виразно закотила очі, лаючись про себе, і зробила два кроки вбік, сховавшись за стіною. За кілька секунд із санвузла пролунало полегшене зітхання й дзвінке дзюрчання.

Тільки-но Богдан переступив поріг санвузла, Юна різко крутонула його й звичним рухом заклацнула кайданки у нього за спиною.

— До підвалу. Живо, — обірвала вона будь-які заперечення.

Вони спустилися хиткими дерев'яними сходами. До здивування Богдана, вхід у підвал перекривали масивні сталеві двері, наче в банківському сховищі. Юна провернула важкий ключ і штовхнула полотно.

— Заходь.

Богдан, важко зітхнувши, переступив поріг у суцільну темряву. За спиною миттєво гупнули двері, відрізаючи його від світу.

— Прекрасно, блядь, — процідив він крізь зуби, вдихаючи сире, затхле повітря й намагаючись бодай щось розгледіти. В ту ж мить під стелею сухо тріснула й спалахнула люмінесцентна лампа. Вмикач явно залишався зовні.

Він очікував побачити класичний підвал: завали непотребу, старе барахло, павутиння й іржаві труби. Натомість перед ним постало майже стерильне приміщення. Три акуратно застелені ліжка. Стелажі вздовж стін, забиті рядами консервів, сухпайків у фользі, суліями з водою. У кутку висіла важка тактична аптечка. Глухо гула примусова вентиляція. Жодного натяку на вікна.

— Не підвал, а, сцуко, бункер, — до Богдана дійшло, що вихід звідси лише один. І він надійно зачинений.

Мисливець зафіксував погляд на дверях. Потім обережно, намагаючись не шуміти ланцюгом, намацав пальцями потаємну кишеньку на ремені. Відмичка вислизнула в долоню. Головне — не впустити на бетон. Завівши сковані руки за спину, він почав навпомацки маніпулювати в замковій щілині. Біль у поранених боках пекла вогнем, заважаючи зосередитися.

«Якби ж ця сучка застібнула їх спереду» — Врешті тихий механічний «клац» змусив Богдана полегшено видихнути. Кайдани спали на підлогу. Руки були вільні.

*****

Важкий сталевий засув клацнув, і Юна нарешті випустила з легень повітря. Те, що вона робила, було процесуальним божевіллям. Будь-який адвокат-початківець розніс би таке затримання на першому ж засіданні. Але внутрішнє відчуття підказувало: ця справа до зали суду не дійде ніколи. Вплив Тараса Вовка просяк місто наскрізь, а верхівка управління аж ніяк не горіла бажанням розв'язувати війну з головним кримінальним босом. Та й що вона напише в рапорті? «Затриманий відрубав голову вовкулаці»? Вона скоріше отримає направлення до дурдома, ніж ордер.

Єдиним надійним місцем у всій цій чортівні був батьківський будинок. Про цю глушину не знала жодна жива душа у відділку. Батько готувався до гіршого й збудував тут справжнє укриття: з автономним бомбосховищем, фільтрацією та запасом сухпайків. Консерви, звісно, протертермінувалися ще років п'ять тому, але для надійної ізоляції небажаного гостя місце підходило ідеально.

Вона повернулася до патрульної машини й витягла з заднього сидіння меч Богдана. Легкий, із хижо вигнутим коротким лезом — здається, японського типу, схожий на вакідзасі. Лезо легко ховалося під курткою, а вздовж сталевого жолоба тягнулася в'язь химерних рунічних символів. Вона на власні очі бачила, як цей клинок пройшов крізь м'язи й кістки потвори, наче крізь масло. Прагматичний висновок напрошувався сам собою: від цієї залізяки користі було куди більше, ніж від її дев'ятиміліметрового пістолета. Вона відклала меч на пасажирське сидіння.

Далі була найбрудніша частина — прибирання. Вона дістала пляшку води, якісь старі ганчірки, пачку вологих серветок і взялася затирати багряні плями на задньому дивані. Загалом, кров у службовому авто — буденність. Наркомани з розбитими мордами, ножові поранення, дрібні розбійники... Але зараз червоний колір був занадто яскравим. Їй треба було прибрати свіжі патьоки.

Навівши відносний порядок і замаскувавши залишки плям, Юна викинула закривавлене ганчір'я в кущі, застрибнула за кермо й вивернула на трасу, повертаючись до Нічгорода.