Раді Вас бачити!

— За часів давніх богів, воєвод та царів, коли багатостраждальна земля чекала на героя... Темний Володар викував перстень влади та підняв своє темне військо звіролюдів, аби знищити світ! І тоді армія людей на чолі з людським королем та його другом, останнім ельфом, під моїм чуйним керівництвом... кинули виклик темним силам...

— Припини, Богдане! Не випробовуй моє терпіння, — перебила його фантастичну розповідь Юна, суворо звівши брови.

Богдан відвів погляд, набрав повні легені повітря та важко видихнув:

— Ну добре, добре. Але ти сама цього хотіла, — кивнув він, розтираючи шию. — Я — янгол-серафим. Духовна істота, яка не має безсмертної тілесної форми у цьому світі. Тому я народжуюся тут у смертному тілі, як і звичайні люди. Проте я змалечку знаю, хто я, що маю робити та які в мене можливості. Всі мої знання про істот та ритуали — вони не з книжок, а з моїх попередніх життів. Моє татуювання на спині — це геть не татуювання... Це щось на зразок клейма чи печаті, я з ним вже і народжуюсь... Звісно , що здебільшого усі матері, які бачили таку «красу» в мене на спині, одразу віддавали мене до монастиря чи в притулок ще в грудному віці. Хоча траплялися й випадки, коли вбивали одразу, вважаючи дитям диявола.

Богдан опустив очі на свою чашку кави й продовжив:

— Я покараний за... ну, був занадто бунтівним, не слухав наказів і порушував правила. Тому єдиний серафим, який бруднить руки полюванням на темних створінь, — це я. Коли я знищу всіх сьмох Першопричинних, то зможу повернути свою силу й повернутися додому. Якщо ж у цьому тілі мене вбивають — я просто починаю життя спочатку, з немовляти...Хах це як вічна реінкарнація, у якомусь сенсі...

Замків на моїй спині було сім — по одному на кожного з Першопричинних. Залишилося п'ять. Перший знятий замок покращив мою регенерацію: рани на мені, навіть найтяжчі, повністю загоюються десь за тиждень, залишається тільки шрам... ну й не хворію взагалі. Другий замок повернув мені крила. Але крила не такі, як ви собі уявляєте чи малюєте на іконах...

— ...Великі, чорні й з очима, — тихо продовжила за нього Юна.

— Так... Виходить, ти бачила. А я думав то був сон — Богдан на мить опустив очі, а потім легко посміхнувся: — Тож якось воно все так, лейтенантко. І щоб остаточно не збожеволіти від такого існування, я намагаюся брати від кожного життя все, що тільки можливо.

— Зрозуміло... — повільно кивнула Юна.

Вона взяла пляшку й вилила залишки бренді просто в вже холодну каву. Богдан аж подався вперед, сподіваючись, що після такої щирості йому бодай щось перепаде. Проте Юна спокійно підняла чашку й самотужки випила весь «коктейль» до останньої краплі, залпом. Вона трохи похитнулася, підвелася зі стільця й рушила до виходу з бару:

— По... По...їх...

— Поїхали? — уточнив Богдан, підхоплюючи свій плащ.

— Ага... — вже геть п'яним голосом пробелькотіла Юна

— Юно, краще я сяду за кермо. Ти геть не в тому стані, щоб керувати автівкою, — запропонував Богдан.

— Та... ну... Усе чудово, — запевняла Юна, практично засинаючи на ходу й похитуючись.

— Ні, точно сяду я.

Богдан спритно зайняв водійське крісло в очікуванні, поки Юна вмоститься на переднє пасажирське місце, та іронічно додав:

— На твоєму місці мав бути я!

Коли лейтенантка нарешті з боями вмостилася поруч, автівка рушила з місця.

— Богдане... — белькотіла Юна, але раптово замовкла.

— Що?

— Богдане... — повторила вона. — Ти...

— Та що таке?

— А-а-а-а-а, та... Ну а... Те все... Те, що я казала Карлу. Як ми... як... ік... наче тра-а-а-ахалися. Це мене збуджує!

Богдан стримано кашлянув, але навіть не поворухнувся, прагнучи не відволікатися від дороги.

— То... у-у-у тебе со-о-о... ха-ха... У тебе колись сосали, коли ти за кер... мом? Г-г-г...

У Богдана від такого прямолінійного питання очі ледь із орбіт не вилізли:

— Твою ж... Та ти взагалі в стелю п'яна! Нащо стільки пити, якщо взагалі не вмієш?!

— Я не... п'яна! — гарячково захитала головою Юна. — То... сосали?

— Ні! Я не такий! — різко заперечив Богдан, але вже значно тихіше пробурчав сам собі під ніс: — Ну, взагалі-то такий... але точно не в цьому випадку.

Юна голосно, на весь салон розреготалася, а потім почала белькотати й наспівувати щось собі під ніс.

— Богдане... — знову подала вона голос.

— Що? — йому вже реально страшно було відповідати.

— Богдане... Я... члена хочу... — раптом жалібно всхлипнула Юна. — У-у-у, там... у тебе там нічого такий ховається... ховається в трусах. Учора він так збудився... от прямо як зараз...

Богдан мимоволі опустив очі — горбок між ніг уже помітно сильно випирав крізь тканину штанів. Голосно ковтнувши слину, хлопець подумки почав себе заспокоювати, аби хоч трохи втихомирити свій член.

— Чле-е-е-ен, г-а-га-га! — рука Юни зненацька міцно схопила Богдана за член прямо через штани, а сама вона низько нахилилася до його паху. — Охо-хо!

— Ні! Стій! — вже геть фальцетом крикнув Богдан, ледь не випустивши кермо з рук.

Проте за секунду голова Юни просто важко опустилася йому на пах. Лейтенантка так і заснула, міцно притиснувшись щокою до його збудженого члена.

«Треба їхати швидше, бо якщо вона прокинеться...» — Богдан важко дихав і гарячково витирав спітніле чоло.

Проте від однієї лише думки про те, що станеться, коли вона прокинеться в такому стані, його член, здавалося, захотів вирватися з полону трусів і штанів прямо тут і зараз.

«Спокійно... Богдане, спокійно...»

Богдан полегшено зітхнув, коли в полі зору нарешті з'явився знайомий будинок.

Звільнившись від голови Юни, яка все ще солодко спала в нього на паху, він обережно, намагаючись не розбудити лейтенантку, вислизнув із-за керма. Трохи постоявши на свіжому повітрі й переводячи подих, аби втамувати душевне й фізіологічне сум'яття, хлопець так само акуратно дістав Юну з салону. Взявши її на руки, він поніс дівчину до будинку.

Коли Богдан заступив через поріг із непритомною на вигляд Юною, Коджіро, який саме перебирав якісь папери у вітальні, аж зблід від переляку:

— Її поранили перевертні?! — гарячково вигукнув він.

— Не кричи, дурило, — тихо просичав Богдан, проходячи повз нього. — Бо за наслідки дій цієї алкоголічки я взагалі відповідальності не несу.

Він поніс Юну на другий поверх до її кімнати.

Аяко, яка вийшла з кухні на гамір і чудово чула весь діалог, повільно перевела уважний, підозрілий погляд на свого хлопця:

— Коджіро?..

— Що таке ?

— Які ще перевертні?!

Юна прокинулася у своєму ліжку з просто диким, розривним головним болем. Вона чудово пам'ятала, що розповідав Богдан у барі, і як вони потім йшли до автівки... пам'ятала, що Богдан чомусь сів за кермо. А далі — суцільний туман. Вона навіть гадки не мала, як взагалі опинилася в ліжку й хто її туди дотягнув.

— Хіба можна пити бренді з кавою на голодний шлунок?.. Дурепа, — сварила вона сама себе, важко підводячись з ліжка та тримаючись за скроні.

Повільно вона спустилася на перший поверх до кухні.

— Юно... Юно! — до неї миттєво підбігла схвильована й бліда Аяко.

— Ммммм... Не кричи, Аяко, благаю... Голова розривається, — застогнала Юна, прищурившись від яскравого світла.

— Це ж усе неправда, так?! Про перевертнів, про вовкулак? Коджіро просто розігрує мене, щоб налякати?!

— Усе існує. І перевертні, і янголи теж... Мені треба попити й хоч щось кинути в шлунок, — втомлено відповіла Юна. Зайшовши на кухню, вона гарячково випила кілька склянок холодної води поспіль, намагаючись загасити пожежу всередині.

— Але ж це... це повністю ламає все уявлення про світ! — Аяко безсило опустилася на стілець.

— Еге ж... Головне — після отримання такої інформації не намагайся глушити шок алкоголем. Інакше розплачуватимешся так, як я зараз, — Юна підійшла до холодильника й дістала звідти гірчицю та упаковку сосисок. Узявши ще кілька шматків хліба, вона сіла за стіл навпроти Аяко. — Життя взагалі значно дивніше, ніж ми собі уявляємо...

Юна хотіла видати ще щось глибоке й філософське, але раптом заціпеніла, бездумно втупившись поглядом у довгу, пружну товсту сосиску у своїй руці.

У голові спалахнули уривки спогадів: машина... її власна рука, що міцно стискає пах ... і її голова, яка комфортно вмостилася на твердому горбку в штанях Богдана.

— Бля-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а... — лише й спромоглася вимовити Юна, закриваючи обличчя вільною долонею.

Вона різко підхопилася з місця й гарячково попрямувала до кімнати, де мав бути Богдан. Навіть не постукавши, Юна з розмаху ввірвалася всередину.

— Нічого ж не було?! Не було, так?! — нервово, з порога випалила вона.

Богдан, який лежав на ліжку під ковдрою і, судячи з усього, збирався поспати, повільно повернув до неї голову. Його очі хитро й знущально заблищали.

— Якщо ти питаєш, чи зробила ти мені глибокий мінет і чи відчула ти мою могутню силу між своїх ніг... — Богдан витримав виразну, драматичну паузу, — то ні, тобі не пощастило. У мене не встає на алкоголічок.

— Я не алкоголічка! — відрізала Юна, аж спалахнувши від обурення.

— Справді? Ну, тоді ти якраз вчасно, — Богдан з-під ковдри продемонстрував журнал із голими дівчатами в руці, після чого з-під тканини визирнула його повністю гола нога. — Я саме планував розслабитися й подрочити, але якщо таке діло... то можеш приступати.

Юна заклякла на місці, миттєво заливаючись густою фарбою від вух до кінчика носа.

— Та ну тебе! — лише й змогла витягнути з себе лейтенантка й кулею вискочила з кімнати, аби якнайшвидше втекти від цього сорому.

Богдан із щирою насолодою перевернувся на подушку, відкладаючи журнал убік:

— Там, де тебе вчили хтивості, я викладав.