Раді Вас бачити!

— Та не сіпайся ти! Дай я подивлюся! — у Юни вже уривався терпець.

— Не треба нічого дивитися, сам впораюсь! — вперто відмахувався Богдан, намагаючись відсторонитися. — Де ті бинти? Я сам зроблю перев’язку.

— Якби ти не збирався накивати п’ятами й не влаштував бійку, цього взагалі б не сталося! Знімай футболку, кажу. Або я зараз дістану електрошокер і сама з тебе її зніму! — суворо пригрозила лейтенантка.

«Ця збоченка точно може», — промайнуло в голові Богдана. Демонструючи всім своїм виглядом крайнє невдоволення, він через силу стягнув брудну, заплямовану кров’ю футболку.

— Хто це робив?.. Що це за жах? — здивувалася Юна дивлячись на перев'язку . — Лікар Рейз не міг так рукожопо перев'язати...

— Я сам себе перев’язував! Нормально все було!

Юна навіть не слухала його бурчання, спритно зрізаючи ножицями старі бинти.

— Здається, шов розійшовся не сильно, — мовила вона, промиваючи рану антисептиком і акуратно накладаючи новий пластир та свіжі пов'язки.

Вона зробила все професійно й чітко. Проте, закінчуючи, мимоволі затримала погляд на його татуюваннях — Юна не була експертом у символізмі, але ці візерунки точно мали якийсь глибокий, езотеричний підтекст.

— Усе. Лягай на диван і не рухайся без нагальної потреби, — наказала вона, прибираючи медикаменти.

— Футболку поверни!

— Ти не будеш бруднити цей диван закривавленим ганчір'ям. Я знайду тобі щось інше, — відрізала Юна. — І навіть не думай тікати. Бо цього разу я панькатися не буду: вистрілю тобі в ногу й прикую в підвалі до труби. Голого! Щоб точно ніде не сховав відмичку.

— Ти точно збоченка... — ще раз повторив Богдан, із роз роздратуванням спостерігаючи, як Юна наостанок забрала зі столу ще й пляшку недопитого бренді.

Богдану дійсно було боляче навіть поворухнутися, хоча після проковтнутої пігулки знеболювального трохи полегшало.

Юна тим часом прибирала у вітальні наслідки їхньої короткої бійки. Хлопець помітив, як вона кілька разів кидала на нього косі погляди та збиралася щось сказати, але щоразу передумувала.

— То хто ж це був?.. — все ж не витримала вона, зупинившись посеред кімнати. — Там, у недобудові?

— Знову це дурне запитання. Наче ти сама не бачила, — не повертаючи голови, буркнув Богдан.

— Я не впевнена в тому, що бачила...

— Ну так, звісно! Це була чупакабра або великий бродячий пес-мутант, — хмикнув хлопець.

— То був... вовкулака? — тихо запитала Юна. Вона й сама знала відповідь, але первісний раціоналізм уперто опирався очевидному.

Богдан озирнувся й скептично підняв брову:

— Так. Це був вовкулака.

Юна мовчки кивнула й попрямувала на кухню. За кілька секунд звідти пролунав страшний гуркіт — наче хтось із люті трощив меблі. Що, власне, було недалеко від правди.

Припинивши лупцювати та футболити ногами бідний дерев'яний стілець, Юна підняла його з підлоги, поставила рівно й опустилася на сидіння, обхопивши голову руками.

Тарас Вовк — не дурень. Він рано чи пізно дізнається, хто допоміг вбивці його доньки, хто його переховував і хто знає значно більше, ніж дозволено цивільним.

— Можна писати заповіт, — з гіркою іронією прошепотіла Юна.

А найжахливіше, те що вона чітко розуміла: якби можна було повернути час назад, вона все одно вчинила б так само.

— Бо я занадто, бляха, правильна! Сука... Блядь!

Вона різко підхопилася й щосили вліпила ногою по стільцю. Той з гучним тріском злетів у повітря, врізався в стіну й відлетів убік.

Трохи випустивши пару, лейтенантка повернулася до вітальні й рішуче сіла в крісло напроти дивана. Богдан уже приготувався до того, що вона зараз знову потягне його до підвалу, але Юна видала дещо зовсім інше:

— Треба заарештувати Тараса Вовка.

Кілька секунд Богдан дивився на неї, як на божевільну. А потім раптово зайшовся щирим сміхом, одразу ж скривившись і схопившись рукою за забинтований бік.

— Оце влучний жарт! Хоч якесь почуття гумору в тебе є... — Богдан посміхався, поки не зустрівся з її абсолютно серйозним, кам'яним поглядом. Його посмішка миттєво згасла. — Та ти що, єбанулася ?!

*****

Дочекавшись, поки Коджіро піде на роботу, Аяко хутко зібралася й викликала таксі до міської бібліотеки. Після вчорашньої нічної пригоди в ній засіла міцна ідея: знайти хоч якісь відомості про людей, здатних бачити потойбіччя. Але шукати вона збиралася не в дешевих ток-шоу чи сфабрикованих відео, а в реальних документах, історичних хроніках та старовинних переказах.

Дівчина кинула до сумки записник, ручку та смартфон і зачинила квартиру.

Проте в коридорі її вже чекала «приємна» зустріч. З сусідніх дверей, варто було лише замку клацнути, вискочила пані Франсівна. Таких пенсіонерок іронічно називали «хазяйками двору»: вони щиро вважали, що всі мешканці мусять звітувати перед ними за кожен крок і беззаперечно слухати їхні «мудрі» настанови. Сусідка була в затертому домашньому халаті, з бігуді на сивому волоссі й явно кудись поспішала, аби встигнути виплеснути накопичену жовч.

— Доброго дня, пані Франсівно, — ввічливо, хоч і без особливого захоплення, привіталася Аяко.

— Доброго дня! — її зморшкувате обличчя аж променяло роздратуванням. — Я на вас скаржитися буду! Орендуєте квартиру, а про елементарну пристойність взагалі забули!

— Ви про що? — щиро здивувалася Аяко.

Сусідка й раніше висувала їм безглузді претензії: то вони занадто пізно повертаються, то не так одягнені, то ігнорують спільні суботники. Але цього разу дівчина справді не розуміла, у чому річ.

— Про ваші вчорашні стогони! — з презирством і святенницьким обуренням випалила бабуся.

— Та ми ж наче тихо... — Аяко мимоволі почала виправдовуватися, відчуваючи, як палають щоки. — Вибачте, ми будемо тихіше. Вибачте, але я справді поспішаю.

Проте Франсівна й не збиралася її відпускати — вона тільки-но піймала кураж. Вона демонстративно перегородила дівчині шлях.

— Ви взагалі совість маєте?! Стримуйте свої тваринні інстинкти, бо я вимагатиму від власника вашого негайного виселення!

І тут в Аяко вже не стрималась.

— Вимагатимете?! — перебила вона. — Ми платимо за квартиру, а не за те, щоб нас підслуховували сусіди! Яке взагалі ваше діло, як і коли ми кохаємося?! Чи ви просто заздрите?! Бо, судячи з усього, єдиний член, про який ви пам'ятаєте, це той «по коліно», який не охопити двома руками з ваших дешевих жіночих романів! Не лізьте в наше життя!

— Та що ви собі дозволяєте?! Це була остання крапля! — Франсівна аж зчорніла від люті й образливого шоку. Вона різко розвернулася й з гуркотом загримала дверима своєї квартири так, що зі стелі сипнула штукатурка.

Аяко важко видихнула, поправила сумку й швидким кроком спустилася на вулицю, де біля під'їзду на неї вже чекало жовте таксі.