Раді Вас бачити!

Вони мчали на важкому фургоні нічним містом із увімкненими на повну фарами. Юна намагалась маневрувати неподалік від того місця, де на вовкулак мала чекати підготовлена Торою засідка.

Проте навколо дивним чином панувала тиша, вовкулаки чомусь не квапилися з'являтися, і це тривожне затишшя напружувало дедалі більше.

Раптом над дахами пролунав гуркіт важких гвинтів.

— Зупиніть машину й вийдіть із неї з піднятими руками! — загримів через гучномовець різкий голос із повітря.

— От завжди так. Від поліції нуль користі, тільки під ногами плутаються, — незадоволено буркнув Богдан, дивлячись у дзеркало заднього виду, але тут же зловив на собі важкий, крижаний погляд Юни. — Ну... окрім тебе. Ти зовсім інша. Ти просто навіжена.

Тієї ж секунди повітря розрізала шалена кулеметна черга. Якби не броньована обшивка фургона, Юну з Богданом уже за лічені секунди перетворили б на сито.

Юна різко викрутила кермо, кидаючи машину в тісний провулок між будинками. У спину знову вдарила черга важких куль.

— Це не поліція! — нахмурилась лейтенантка, дотискаючи педаль газу й віртуозно маневруючи вузькими лабіринтами.

— З чого раптом такі висновки? — крикнув Богдан, утримуючись на сидінні.

— Лупити з великокаліберного кулемета просто посеред житлового кварталу, не зважаючи на цивільних? Такого не дозволяють, — сухо відрізала Юна.

Раптом один-єдиний постріл і гелікоптер над ними миттєво втратив керування, завалюючись на бік і йдучи вниз на посадку.

— Здається, робота Но, — кивнув сам до себе Богдан.

Але переслідування на цьому не скінчилося. Не минуло й хвилини, як із темних поворотів вискочили троє вовкулак. На їхніх масивних тілах ще боввзалися шматки роздертої поліцейської форми.

Богдан раптом гучно, на весь салон, зареготав і легенько штовхнув Юну ліктем у плече:

— Слухай, а ти колись бачила перевертнів у погонах?

Вовкулаки не відставали, шалено наздоганяючи фургон. За мить над головами пролунав скреготливий, дикий гуркіт — хтось із монстрів важко вистрибнув прямо на металевий дах машини.

— Ого, а ці хлопці швидкі... — Богдан спокійно звівся з сидіння і рушив у глиб салону.

— Ти ж не збираєшся вилазити назовні?! — тривожно крикнула Юна, мимоволі згадуючи голлівудські бойовики, де герої балансують на даху мчащого транспорту, відбиваючись від ворогів.

— Та ти що, я тобі дебіл якийсь? — трохи ображено кинув Богдан.

Тієї ж секунди з його потилиці з ледь чутним тріском розгорнулися два невеликих чорних крила, на кожному з яких зловісно блищало по три ока. Крила стрімко подалися вперед, повністю закриваючи верхню частину його обличчя і залишаючи видимими лише вуста. Тепер серафим дивився на дах крізь шість додаткових очей.

Не гаючи ні секунди, він різким рухом вихопив меч — його лезо вмить спалахнуло моторошною криваво-червоною аурою — і з розмаху проткнув металевий дах фургона наскрізь. Згори долунав дикий, захлинальний передсмертний рев, а з утвореного отвору на обшивку салону закапала червона кров.

Зберігаючи холоднокровність, Богдан крокував далі, різко відчинив задні двері й майже миттєво зробив два постріли. Найближчий переслідувач, отримавши срібну кулю в лоб, рухнув на асфальт, ще кілька метрів за інерцією ковзаючи по дорозі.

Останній вовкулака виявився куди хитрийшиим: він нестримно мчав зигзагами, повністю ламаючи приціл.

— Паскуда волохата... — роздратовано вилаявся Богдан.

Десь зовсім поруч, із темних провулків, лунало нове, хорове гарчання — зграя йшла по п'ятах.

— Думаю, нам уже час робити ноги до місця засідки! — крикнула Юна, стискаючи руль.

Богдан хмикнув, зачинив задні двері й важко гепнувся на пасажирське сидіння. Юна, кинувши на нього випадковий погляд, різко сіпнулася від несподіванки.

— Блін, Богдане! Попереджати ж треба!

— А що таке? — щиро здивувався він, а потім згадав про свої крила та шість очей. — Що, моторошно?

— Несподівано. Ну... і дуже незвично, — видихнула Юна, різко виводячи фургон на пряму дорогу, що вела до позиції Тори.

Але закінчити маневр їм не судилося.

Страшної сили боковий удар ледь не перекинув важку машину на бік. Величезні, гострі, як бритва кігті з кривавим скреготом розпороли броньований бік фургона, проходячи крізь товстий метал так легко й безжально, наче гарячий ніж крізь масло.

— Лікаон! — лише й встиг кинути Богдан.

До визначеного місця засідки залишалося якихось зовсім небагато — біля кілометра. Серафим різко схопив Юну за руку, притягнув до себе й миттєво огорнув потужними чорними крилами, що виросли в нього за спиною розриваючи його плащ.

Буквально за долю секунди новий нищівний удар перекинув броньований фургон у повітрі. Машина кілька разів перевернулася й із гуркотом гепнулася на асфальт коліщатами догори.

— Ціла? — запитав Богдан, дивлячись на перелякану, але злу Юну й водночас ховаючи чорні крила назад.

— Жива, — важко видихнула поліцейська.

Вони вдвох почали вибиратися назовні крізь розбите лобове скло. Щойно Богдан виліз сам, він різко, всією вагою відштовхнув Юну у тінь понівеченого корпусу.

Лейтенантка вже хотіла вилаяти Богдана на чому світ стоїть, як раптом почула глухі, важкі кроки масивних звірячих лап і моторошне, ритмічне пошкрябування гострих кігтів об асфальт.

— Серафиме... — пролунав низький, утробний, нелюдський голос Лікаона. — Марно ти намагаєшся її сховати. Я за версту відчуваю її людський сморід...

— Тобі ж потрібен я, — Богдан ступив крок уперед міцно стискаючи в руці меч.

— Так... І всі які посміли стати на твоїй стороні, — Лікаон хижо заскімлів, повільно наближаючись. — Невже ти забув ваші давні закони? Серафим — одинак. Він б’ється з пеклом самотужки до останнього подиху, ніколи не втягуючи у це смертних, бо... ха-ха... для них це завжди закінчується лише смертю.

— Мене тому й вигнали з Небес, що я завжди плював на їхні правила, — холодно відповів Богдан.

Він скинув залишки свого порваного плаща. За його спиною з тріском виросли чотири величезні чорні крила, густо вкриті десятками блимаючих очей. Ще два менших крила вискочили з потилиці, повністю закриваючи його людські очі та верхню частину обличчя, точнісінько так само, як і в салоні фургона. Лезо його меча спалахнуло глибоким, криваво-червоним світлом.

Серафим на мить повернув голову до розбитого фургона, де ховалася Юна, і вимовив на подив тихо:

— Будь ласка... Юно... тікай звідси.

Богдан різко змахнув чотирма крилами, і потужний поштовх повітря кинув його вперед. На шаленій швидкості він пішов у лобову атаку на Лікаона.

Але той немов заздалегідь знав кожен його рух. Пружинисто зігнувши могутні лапи, Першопричинний зробив звірячий ривок навперейми. Його гігантська триметрова туша летіла наче таран, а лапа з гострими пазурами шматувала повітря, цілячись розірвати серафима навпіл.

На такій швидкості зупинитися було неможливо, але Богдан використав додаткові крила на потилиці, різко кинувши тіло вбік і прослизнувши під самим замахом монстра. У цю ж долю секунди розпечене лезо його меча прокреслило глибоку, криваву лінію вздовж передпліччя звіра.

Пролетівши повз, Богдан спробував миттєво розвернутися в повітрі для удару в шию. Та Лікаон, попри свою вагу, вражав нелюдською спритністю: ще до того, як серафим завершив маневр, монстр блискавично вхопив його за щиколотку й з дикою силою жбурнув у бік цегляної стіни.

Богдан летів як камінь, але в останню мілісекунду встиг виставити крила й заблокувати удар об повітряний потік, задихаючись від перевантаження, буквально за пів метра від смертоносної кладки.

Не даючи оговтатися, Лікаон на всіх чотирьох лапах рушив слідом і з розгону протаранив стіну, рознісши цеглу на шматки. Богдан миттєво злетів вертикально вгору до удару, свідомо відводячи бій подалі від розбитого фургона, де лишилася Юна. Поглянувши вниз крізь шість очей, він побачив, як Першопричинний — вганяючи пазурі прямо в штукатурку — з грацією хижака дерся по вертикальній стіні слідом за ним.

Серафим приземлився на плоский дах висотки. За секунду туди ж, ламаючи покрівлю, застрибнув Лікаон і кинувся в атаку.

Богдан маневрував у повітрі, та все ж одна з лап пройшла в дрібних сантиметрах від його торсу. Серафим спробував вдарити мечем, але Лікаон блискавично перехопив його праву руку в повітрі, затиснувши її у свої хватці. Суглоби хруснули під диким тиском, і Богдан закричав від болю. Але в ту ж мить, перш ніж рука знесиліла, він випустив меч і одразу спіймав руків'я меча іншою рукою.

Не гаючи ані секунди, він спробував завдати удару лезом у щелепу потвори, проте Лікаон хижим рухом перехопив і його другу руку, повністю затиснувши серафима в мертвому замку.

Здавалося, він повністю знерухомлений і беззахисний. Але затиснутий у лещатах Богдан різко подався вперед і з люттю впився зубами в м'яку плоть на носі Лікаона, глибоко вгризаючись у носову перегородку.

Лікаон гучно загарчав від болю й несподіванки, але навіть не подумав відпускати серафима. Тоді Богдан, зібравши сили, різко зігнув ноги й щосили вдарив коліном прямо в сонячне сплетіння звіра. Під потужним ударом хватка звіра на мить ослабла, і Богдан ривком вирвався з його залізних лещат.

Ліва рука висіла плетивом, ледь згинаючись у суглобі, а от права — попри пронизливий, пекельний біль — усе ще міцно, до білих кісточок на пальцях, стискала руків'я меча.

— Ну що, серафиме?.. Як довго ти ще протягнеш у цій подобі? Скільки ще витримає твоя смертна плоть, перш ніж згорить дотла? — єхидно, з кривавою усмішкою загарчав Лікаон.

Богдан не став гаяти час на балачки, дійсно часу лишалося зовсім мало. Він різко кинувся вперед, зближуючись із монстром. Коли до смертоносних лап залишалося всього кілька метрів, серафим раптово впав на коліна й за інерцією просковзнув низом прямо під розмахом гігантських лап Першопричинного. Пролітаючи повз, Богдан по саму рукоятку всадив розпечене лезо меча між ребрами звіра.

Лікаон дико шаленіючи від люті, блискавично розвернувся й мертвою хваткою вхопив Богдана за одне з чорних крил.

Серафим задихнувся від нестерпного болю, чітко почувши, як під пальцями монстра з хрускотом ламаються його кістки й пір'я. Не даючи отямитися, звір різко смикнув його на себе, затягуючи в жорсткий, задушливий замок на горлі.

— Здохни вже! — ревів Лікаон, перетискаючи серафиму дихальні шляхи.

******

Юна тверезо оцінювала свої шанси: у битві титанів такого рівня вона навряд чи змогла б чимось реально допомогти Богдану. Раптом повітря розірвало знайоме звірине гарчання — двоє вовкулак вискочили з-за розігa провулку й на всіх парах мчали прямо на неї.

Юна одразу вскинула пістолет і вистрілила. Але ці тварини вже бачили смерть своїх побратимів і чудово знали, що її зброя начинена смертоносним для них сріблом. Вовкулаки більше не бігли прямо — вони стрімко, хаотично зигзагували від стіни до стіни, повністю ламаючи приціл.

— Гадство! — вилаяла лейтенантка, різко розвернувшись.

Вона пробігла кілька метрів, кинулася у вузький лабіринт між будинками, зробила ще один різкий поворот. За спиною гуркотіли збиті сміттєві баки — переслідувачі дихали в потилицю. Заскочивши в якесь сліпе відгалуження, вона побачила старі дерев'яні двері. Не гаючи ні секунди, Юна впритул вистрілила у навісний замок, розбиваючи його на шматки, і влетіла всередину, одразу навалившись на стулки важкою старою шафою, що стояла в коридорі.

За секунду в двері з розгону врізалася масивна туша. Дерево страшно тріснуло, петлі заскрипіли — було очевидно, що ця перешкода довго не витримає.

Юна блискавично оцінила обстановку. Зазвичай перші поверхи таких старих будівель мали металеві решітки на вікнах від злодіїв, тож вибити скло і втекти вулицею не вийде. Треба шукати вихід нагору.

Вона кинулася вузьким коридором і за кілька метрів помітила стрімкі сходи на другий поверх.

Ззаду долинув оглушливий тріск — меблі внизу розлетілися на друзки. Вовкулаки увірвалися всередину будинку.

Юна злетіла на другий поверх. Перед нею проліг такий самий вузький коридор, але відступати було нікуди. Цокіт гострих пазурів по брудній підлозі лунав уже зовсім поруч — хижакидерлися слідом із неймовірною швидкістю.

Лейтенантка різко зупинилася, розвернулася й узяла коридор на приціл. Щойно перший вовкулака вилетів із повороту, вона натиснула на курок. Срібна куля влучила монстрові прямо в лоб, миттєво спиняючи його рух.

Другий вовкулака, бачачи смерть товариша у тісному просторі, де неможливо маневрувати, різко відстрибнув назад, ховаючись за кутом поза полем зору лейтенантки.

Не опускаючи зброї, спиною вперед, Юна обережно просувалася коридором, на ходу контролюючи кожен темний куток, щоб не спіткнутися й не втратити рівновагу. Щойно відстань до безпечнішої зони збільшилася, вона різко розвернулася і щодуху побігла вперед.

Поблизу вікна вона помітила вихід на металеві зовнішні пожежні сходи. Вибивши плечем скло аварійного виходу, Юна вискочила назовні, стрімко злетіла вниз і, не озираючись на гуркіт за спиною, побігла у бік точки засідки, де на них мали чекати люди Тори.

«Ще десь метрів двісті. А далі?.. Лікаон уже б'ється з Богданом, і на цю засідку він явно не клюне, — лихорадочно розмірковувала Юна, щодуху біжучи до цілі. — Чи можна взагалі якось йому допомогти?..»

Її роздуми обірвало дике, гучне ричання. Двоє вовкулак летіли слідом, а з темних провулків паралельних вулиць уже лунало нове, хорове гарчання.

— Я точно хвора на голову... — важко хрипіла Юна, задихаючись від бігу.

Не зупиняючись, вона кілька разів вистрілила вгору, у повітря, навмисно привертаючи увагу всієї зграї. За спиною зчинився неймовірний шухер — з провулків повалили нові переслідувачі. Юна буквально шкірою відчувала, як петля звужується. Раптом один із вовкулаків вистрибнув з розбитого вікна прямо на неї, опинившись у кількох метрах. Звір клацав щелепами, немов уже відчував смак її плоті.

Лейтенантка з останніх сил вилетіла на відкритий простір центральної площі.

Постріл. Вовкулака, що вже нависав над нею, важко рухнув на бруківку з пробитою головою, а його тіло миттєво почало зворотну трансформацію в людську подобу.

Ще один вистріл — іще один труп монстра.

У ту ж секунду з вікон довколишніх будівель вдарили спалахи автоматних черг. Двоє вовкулак звалилися замертво. Зграя Лікаона нарешті зрозуміла, що це пастка, але зупинятися чи відступати вони й не думали. Кілька потвор, вибиваючи шибки, з розгону застрибнули всередину будівель, звідки вешовся вогонь.

Крики людей Тора, звіряче гарчання, тріск автоматних черг та гуркіт пострілів злилися в єдину, суцільну какофонію смерті.

Пригинаючись та важко дихаючи, Юна спиною притулилася до кам'яної стіни, щоб захистити себе від удару зі спини, і з тремтячими від адреналіну руками почала міняти магазин.

— Тільки б не омочитися від страху... Як знайдуть труп у мокрих штанях, бо соромно буде, — істерично жартувала сама з собою Юна.

Клацнув новий магазин. Вона глибоко вдихнула, видихнула, різко визирнула з-за укриття і всадила кулю в груди закривавленого вовкулаки, який щойно вистрибнув із вікна.

Над площею пронісся низький, футуристичний гул. Кілька бойових дронів відкрили шквальний вогонь із великокаліберних кулеметів по тих потворах, що залишилися на відкритій місцевості. Здавалося, цій бойні не буде кінця і вони навіки застрягли в цьому пеклі. Але раптом із лякаючою різкістю запала тиша — лише гул моторів дронів, що зникли десь у глибині темного міста.

Юна, ледве волочачи ноги від втоми, рушила до будівлі, де базувалися люди Тора. Звідти у важкій броні та з автоматом наперевіс, назустріч вийшов боєць якудзи.

— Тарас Вовк... Тобто Лікаон! Богдан зараз б'ється з ним на даху, — задихаючись, ледь вимовила Юна, дивлячись на бійця. — Де Тора? Нам треба негайно якось йому допомогти!