Раді Вас бачити!

— Тарас Вовк не з тих, хто спокійно сяде у в’язницю. І не з тих, у кого є бодай крапля милосердя, щоб не вбити тебе та всіх твоїх близьких, — Богдан терпляче, наче дитині, намагався пояснити їй очевидні речі. — Спробувати вбити його — це вже майже самогубство. А намагатися посадити — це просто розтягування шмарклів і надання йому додаткового часу, щоб ліквідувати тебе.

— А ти, я дивлюся, багацько знаєш... — зауважила Юна. — Хто ти взагалі такий?

Богдан завмер і повільно відвів очей убік.

— Це не твоє діло.

— Мисливець? Якась таємна організація чи орден? — допитувалася лейтенантка, не відступаючи. — Ці твоі езотеричні татуювання... вони ж явно не для краси.

— Мисливець? Не зовсім... але це досить точне тлумачення того, чим я займаюся. Вважай мене мисливцем, — втомлено зітхнув Богдан. — Але ніякого ордену немає. Я сам по собі.

— Ти щось недоговорюєш. Не можна в один чудовий день просто взяти й прокинутися мисливцем на потвору.

— Пф. Ти навіть не уявляєш, як це буває...

Юна мовчки сиділа в кріслі, зважуючи його слова й про щось напружено розмірковуючи. Проте Богдан уже відчував: ця навіжена копша все одно не відмовиться від ідеї заарештувати Вовка.

— Скажи... ти ж бачив у пащі того вовкулаки відгризену руку?

— Ну, припустимо.

— Чи може людина, яку вкусив перевертень, регенерувати себе... ну, наприклад, нову кінцівку? — запитала Юна.

— Вовкулаки? Ні ...

— Як же він тоді вижив?.. Я була переконана, що його розірвали на шматки, — Юна підозріло покосилася на Богдана. — Завтра їдемо зі мною.

— Нікуди я з тобою не поїду! — одразу відрізав хлопець. — Я працюю один.

— Або їдеш, або сидітимеш у підвалі. І цього разу ти звідти точно не виберешся до самого закінчення слідства. Обирай: або допомагаєш слідству, або дрочиш на стелю в підвалі.

Богдан примружився, мовчки оцінюючи свої шанси та вибираючи з двох лих менше.

— У мене є умова, — нарешті промовив він.

— Яка ще умова?

— Якщо твоя геніальна операція з арешту Тараса Вовка піде під три чорти, а вона обов'язково туди піде — ти не заважатимеш мені його вбити.

Юна мовчки підвелася з крісла й попрямувала до виходу з кімнати:

— Завтра виїжджаємо світанку.

— Розцінюю це як згоду, — кинув їй навздогін Богдан.

Богдан проспав усю ніч наче вбитий. Йому й самому було трохи дивно, що він навіть не спробував накивати п'ятами. Знову. Мабуть, думка про те, що за допомогою Юни він дістанеться Тараса Вовка значно швидше, стримувала його краще за будь-який замок.

Прокинувся він від виразного, апетитного запаху, що долинав із кухні. Першим поривом було одразу підхопитися й піти на запах, але він вчасно осмислився, бо це виглядало б якось занадто по-дитячому. Тож хлопець просто сів на дивані, прислухаючись до власних відчуттів. Рани вже не катували так сильно, як учора, хоч кожне зусилля все ще відгукувалося тупим болем.

— Прокинувся вже? — Юна визирнула з кухні, витираючи руки рушником. — Перш ніж сідати снідати, іди прийми душ. Від тебе не має тхнути за кілометр. Чистий одяг висить у ванній. Можливо, буде трохи завеликий, але нічого, переб'єшся.

У голові Богдана миттєво згенерувалася добра тисяча уїдливих відповідей про те, що від нього нічим таким не тхне і йому чудово ведеться й так. Проте... гарячий душ. Коли йому ще випаде нагода нормально помитися?

Тож без зайвих суперечок він підвівся й попрямував до ванної. Під теплими струменями він простояв хвилин двадцять, якщо не більше, змиваючи з себе піт, кров та втому останніх днів чи тижнів. Одяг, який підготувала лейтенантка : джинси, біла футболка та чорний жилет... справді виявився трохи завеликим. Мабуть, речі колись належали її батькові. Але не спадають, і то добре.

Так само мовчки Богдан пройшов на кухню. Юна вже закінчила зі своїм сніданком. На столі чекала тарілка, приготована спеціально для нього: гаряча яєчня, апетитно підсмажені сардельки та склянка соку.

«Сік?.. Я що, малеча якась?» — Богдан виразно покосився на шухляду, у яку Юна вчора сховала конфлісковану пляшку бренді.

— Навіть не думай, — Юна миттєво зчитала його погляд, ніби прочитала думки. — Снідай уже, і виїжджаємо.

Після сніданку вони сіли в авто. Погода надворі стояла сира й по-осінньому холодна, а важкі, свинцеві хмари на обрії чітко натякали на близький дощ.

— То куди ми їдемо? — запитав Богдан, умостившись на передньому сидінні й улаштовуючись зручніше.

— До того патрульного. Поговорю з ним ще раз. А ти... — вона коротко глянула на Богдана, — скажеш свою думку: вовкулака він чи ні. І намагайся поводитися нормально.

— Я, до речі... хотів би повернути свій меч.

— Ні, — сухо відрізала Юна, не відриваючи очей від дороги.

— Якого хуя?! Це мій меч! — від ранкової ввічливості Богдана не лишилося й сліду.

— Він тобі зараз не потрібен.

— А якщо той патрульний — вовкулака?!

— Він гратиме свою роль і навряд чи щось викине без чітких вказівок зверху.

— Навряд?! Навряд?! Якби я розмірковував категоріями «навряд», то давно вийшов би лайном через сраку якогось перевертня!

— У мене є пістолет. Якщо щось піде не так, то я зреагую, — спокійно парирувала Юна.

— Меч ефективніший. Рубанув голову і жодної тобі регенерації, — буркнув Богдан і незадоволено втупився у вікно.

Решту дороги до квартири Олексія вони здолали мовчки. Богдан лише час від часу роздратовано косився на лейтенантку, граючись олівцем, який знайшов у бардачку. Намагаючись відволіктися, він вибивав ним по своєму коліну якийсь рваний, неритмічний мотив.

До будинку патрульного вони дісталися десь за годину. Юна вже занесла руку, щоб подзвонити у двері, але Богдан різко перехопив її зап'ястя:

— Не поспішай.

Він похмуро вдивився в дверну ручку, провели по ній гумкою на кінці олівця й підніс її до самого носа. На рожевому ластику лишилися якісь дрібні білясті крихти.

— Це шкіра. У хлопця долоні облазять...

— Це ознаки вовкулаки? — тихо, ледь чутно запитала Юна.

— Ні, — Богдан без вагань натиснув на кнопку дзвінка й одразу опустив голову, ховаючи обличчя в тіні.

За кілька секунд замок клацнув, і двері відчинив той самий хворобливо-блідий Олексій.

— Знову ви?..

— Вибачте за турботу. Ми б хотіли поставити ще кілька уточнювальних запитань щодо нещодавніх подій. Можна увійти?

— Добре... Але ненадовго. У мене бронхіт, самі розумієте, — мляво кивнув Олексій, відступаючи вглиб коридору.

Богдан і Юна зайшли всередину. Звичайна квартира, жодних жмутів вовни чи слідів пазурів на стінах. Хіба що в передпокої було душно й занадто жарко від працюючого обігрівача.

— Що саме ви хотіли запитати?..

Тільки-но двері за Олексієм зачинилися, Богдан без жодного попередження, замахнувся й щосили ввігзав гостро заточений олівець у м'яку точку під підборіддям патрульного пробивши плоть.

Богдан з усієї сили тиснув на олівець догори, закинувши голову Олексія до самої стелі.

— Ти що, дебіл?! Зовсім клепки втратив?! — очі Юни виповнилися диким жахом. Вона вже смикнулася до кобури, аби зупинити навіженого мисливця.

Олексій обома руками вчепився в кулак Богдана, гарячково намагаючись вирвати олівець зі свого підборіддя. По графітовому стрижню вгору й по пальцях Богдана цівкою потекла темно-червона кров, змішана з якоюсь в’язкою, отруйно-зеленою слизом.

— Шарф! — рикнув їй Богдан, ледве утримуючи потвору. — Зав'яжи рот! Не дай йому плюнути в тебе!

Юна миттєво зорієнтувалася: зірвала з шиї Олексія цупкий шарф і, незважаючи на те, що той відчайдушно намагався відмахнутися, із силою обмотала йому нижню частину обличчя, затягнувши міцний вузол.

Дерев'яний олівець не витримав напруги й із сухим тріском зламався. У руці Богдана лишився тільки огризок, тоді як інша половина все ще стирчала з пробитого підборіддя. Хрипко засичавши через тканину, Олексій спробував зірвати пов’язку й з розмаху штовхнув Юну в груди. Лейтенантка відсахнулася, але одразу ж вліпила йому розряд електрошокера прямо в шию.

Патрульний зігнувся навпіл від судомних спазмів і повільно розвернувся. На Юну втупилися моторошні, зміїні очі з вертикальними зіницями, сповнені пекельної люті.

У той самий момент Богдан накинувся на нього ззаду, збивши з ніг і притиснувши обличчям до кахлю.

— Не сіпайся, інакше... — пригрозив Богдан, заламуючи йому руки.

— Шшщо інакшшше?.. — хрипко просичала істота.

Бліда шкіра на шиї й щоках Олексія з тріском лопнула й почала клаптями сповзати, оголюючи під собою нову — мерзенну, вкриту дрібною зеленкуватою лускою. Змієлюд, майже не помічаючи ваги Богдана, почав повільно підводитися на ноги прямо з мисливцем на спині.

Однією кігтистою лапою перевертень схопив Богдана за руку, намагаючись відірвати мисливця від себе, а іншою гарячково рвав шарф на обличчі.

Незважаючи на власні рани, Богдан тримався міцно, і з усіх сил намагався задушити істоту. Він чудово розумів: програш означатиме смерть.

Змієлюд усе ж зірвав шарф й одразу плюнув прямо перед собою в’язким згустком. Юна інстинктивно прикрила обличчя руками і вже за секунду відчула нудотний сморід та дикий, пекучий біль у районі передпліччя. Отруйний слиз заліпив рукав і на очах роз'їдав тканину. Рефлекторно лайнувшись, лейтенантка миттєво скинула з себе куртку, жбурнувши її на підлогу.

Тим часом істота почала щосили лупитися спиною об стіну, намагаючись збити з себе Богдана. Ще трохи і йому це вдасться. Від чергового удару хлопець послабив хватку й втримався за плече потвори лише однією рукою. Зате великий палець вільної долоні він із силою встромив прямо в око перевертня.

— Мерзота! — зашипів той.

Перевертень перехопив його кисть, аби не втратити око, і, розігнавшись, зніс на своєму шляху стілець та журнальний столик, прямуючи чітко до вікна.

Юна зреагувала секундою раніше. Вона встигла вхопити Богдана за футболку й щосили шарпнула на себе, зірвавши хлопця зі спини потвори за мить до того, як той пробив скляний блок. Перевіряти живучість Богдана та його вдачу в стрибку з другого поверху в обіймах зі змієлюдом вона точно не збиралася.

Істота із дзвоном вистрибнула у вікно, залишивши по собі лише купи розбитого скла та крижаний протяг.

Важко дихаючи, Богдан і Юна підвелися на ноги з захаращеної підлоги.

— Я його майже переміг... — хрипло вичавив із себе хлопець, тримаючись за бік.

— Ти ж казав... казав, що він не вовкулака! Нащо ти збрехав?! — лютувала Юна, у якої від адреналіну тремтіли руки.

— Очі розуй! Він і не вовкулака! Він — перевертень! — процідив Богдан.

— Та яка різниця?!

— Величезна, бляха! — зірвався на крик хлопець, витираючи піт з чола. — Перевертень може стати ким завгодно! Це як ящур — хамелеон! І ми його, сука, упустили. Тепер він точно змінить подобу та доповість Вовку.

— Ми його знайдемо, пішли! — мовила Юна, забираючи з підлоги свій шокер і прямуючи до виходу. — Поки... поки...

— Поки поліція не приїхала? — з гіркою іронією договорив за неї Богдан.

Юна лише косо глянула на нього й кинула на ходу:

— Їдьмо вже!