Раді Вас бачити!

— Я на роботі маю бути, а не тут, — Юна важко опустилася на диван у вітальні поруч із Коджіро, який саме захоплено набирав текст на ноутбуці.

— Ну, це дивлячись з якого боку глянути, — Коджіро поправив окуляри, не відводячи погляду від екрана. — Ти займаєшся справою Вовка. Наразі слідство гальмується, бо, по-перше, нас переслідують, а по-друге, Богдан ще не провів ритуал, щоб вирахувати Хамелеона.

— Який ще ритуал? — здивувалася Юна.

— Забув, ти ж ще спала, коли я питав у Богдана, як просувається слідство. Моя робота, до речі, теж просувається повільно... Але просувається.

Юна краєм ока зиркнула на робочу назву статті: «Жахливі тіні Нічгорода».

— Ну, ти ж там хоч не пишеш про перевертнів? У мене не буде часу навідувати тебе в психлікарні.

— Еге ж, це проблема. Тому доводиться замінювати «вовкулак» на більш побутові формулювання: «звірина жорстокість» чи «нетипова для людей поведінка», — Коджіро задоволено усміхнувся сам собі. — Редакторка була б щаслива, якби дізналася, що я пишу не всю правду. Але суть усе одно залишиться — звірина жорстокість синдикату «Вовча зграя». А роль Богдана як специфічного експерта, який допомагає слідству, лише підігріє інтерес читачів.

— Зараз він допомагає не слідству, а своєму... — Юна запнулася й трохи почервоніла, згадавши події в кімнаті. — ...А, неважливо. Ти так віриш у його здібності, аж дивно.

— На це є підстави. Пам'ятаєш, коли ми вчилися в школі, я випадково бовкнув, що бачу привидів?

— Авжеж. Тоді з тебе довго сміялися, поки я не вибила кільком таким «жартівникам» зуби.

— Я насправді бачу привидів, — Коджіро відірвався від клавіатури й виразно подивився на Юну. — І Богдан теж. І він вміє їх відправляти туди, де їм місце.

До них приєдналася Аяко, тримаючи в руках три чашки з паруючим чаєм. Одну вона одразу простягнула Юні:

— Тримай, це допоможе позбутися головного болю.

— Дякую, — з легким зітханням прийняла чашку Юна.

Аяко примостилася з іншого боку від Коджіро.

— Це все так дивно... — мовила вона, зробивши ковток. — Перевертні, привиди, янголи...

— Ти взагалі чудово тримаєшся. Я от була на грані істерики, коли вперше дізналася про вовкулак, — зауважила Юна.

— Це вже п'ята чашка заспокійливого чаю за сьогодні, — посміхнулася Аяко. — Я з Коджіро вже два роки. Я його кохаю. Але, правду кажучи, раніше було дуже важко, коли його мучили всі ці видіння. Як я дізналася нещодавно, Коджіро — кітосі, людина, яка може бачити потойбічне...

Аяко з грайливою цікавістю глянула на свого хлопця:

— Ти запитав у нього? Якщо він янгол, він має знати!

— Це взагалі не стосується справи. І таке ти можеш запитати сама, — буркнув Коджіро, трохи зніяковівши.

— Що саме? — поцікавилася Юна.

Аяко дістала з кишені невеликий брелок у вигляді вродливого ельфа з довгим білим волоссям та гетерохромією — одне око блакитне, інше зелене.

— Чи існують ельфи? — весело прижмурилася Аяко. — Обов'язково запитаю! Просто Богдан зараз якийсь надто нервовий. Ходив по будинку червоний, як буряк після того, як приніс тебе з машини. Щось бубонів собі під ніс. Дуже нагадував мені Коджіро, коли ми тільки почали зустрічатися... той теж постійно бубонів щось незрозуміле.

— Я просто намагався підібрати гарні слова! — почав виправдовуватися хлопець.

— Та ти ж у нас «майстер слів». Вони мали рікою текти з твоїх вуст! — засміялася Аяко.

— Це насправді дуже важко, коли поруч дівчина, яка тобі подобається, — серйозно відповів Коджіро. — Підібрати вдалий комплімент. Щоб і не виглядати дурнем, і не образити випадково. Дівчатам у цьому плані значно легше.

— Це з якого дива?! — майже в один голос запитали Юна та Аяко.

— Хлопці стараються, підбирають фрази. А дівчатам достатньо просто сказати: «І я тебе люблю»... і все, справу зроблено.

— Це неправда! — обурилася Аяко.

— Ну давай, зроби мені зараз гарний комплімент, — хмикнув Коджіро.

— Та легко! — прийняла виклик Аяко, випроставши спину. — У тебе...

— Але! — Коджіро повчально підняв вказівний палець угору. — Не згадуючи мій статевий член.

— Простіше простого! У тебе... це... гарні окуляри! З посмішкою! — випалила Аяко.

— «Гарні окуляри з посмішкою». Що й треба було довести, — з видом науковця, який щойно підтвердив теорему, підсумував Коджіро.

— Я просто не була готова!

— Тому в цьому питанні дивна поведінка Богдана поруч із Юною мені цілком зрозуміла, — спокійно продовжив свій аналіз Коджіро. — І його ситуація значно важча, ніж у будь кого з моїх знайомих. Враховуючи, чим він займається, то навряд чи він хоч когось узагалі на побачення запрошував за всі роки... Мабуть, і секс у нього був, як то кажуть, лише за гроші.

— За багато життів... — тихо поправила Юна, а потім раптово прижмурилася: — Чекай. Тобто як це — «поруч зі мною»? Він завжди притрушеним був!

— Притрушений — це одне, але ти йому як мінімум подобаєшся, — впевнено заперечив Коджіро. — Це чудово помітно в його дуркуватій посмішці щоразу, коли він дивиться на тебе, як ти не бачиш.

У цей момент сходами повільно спустився Богдан. Трійця на дивані миттєво замовкла, витріщившись на нього.

— Ік... ік! — Богдан роздратовано притиснув долоню до грудей. — Гикавка напала... Мабуть...ік.... Якась блять... ік... згадує мене.

Аяко та Коджіро ледь стримувалися, аби не вибухнути сміхом, і лише Юна мовчки свердлила його важким, випробувальним поглядом, ніби сканувала наскрізь.

На столі стояла дивна ритуальна чаша, вщент наповнена порошком та сухими травами. Богдан дістав із кишені серветку, в яку був загорнутий уламок олівця — того самого, яким він поранив Хамелеона під час бійки. Поруч із чашею лежала розгорнута мапа міста.

Юна сиділа на стільці неподалік, мовчки спостерігаючи за діями Богдана, який на додачу ще й щось тихо бубонів латиною. Вона геть не вірила в цей дивовижний езотеричний метод пошуку, але терпляче стежила за хлопцем: за його впевненими рухами; за міцними руками, вкритими темними татуюваннями, які ретельно перемішували суміш у чаші; за тим, як під час роботи пасмо волосся гарно спадає йому на обличчя... і за тим, як вигідно обтягують його сідниці штани, коли він нахиляється над столом.

«Стоп! Якого біса я витріщаюся на його сідниці?! — Юна аж струснула головою, заганяючи думку якнайглибше. — Мабуть, бренді з кавою ще не повністю вивітрилося зі шляхів. Ще й Коджіро зі своїми теоріями мізки промив...»

— Екхм, — раптом почула вона виразний «кашель» Коджіро, який стояв трохи віддалік і одразу помітив, куди саме спрямований погляд лейтенантки. Юна лише роздратовано відмахнулася від нього рукою.

— Майже все, — Богдан поклав уламок олівця із засохлою кров'ю всередину й висік запальничкою іскру.

Вміст чаші миттєво спалахнув яскравим полум'ям. Десятки багряних іскор злітали до стелі й майже одразу гасли в повітрі. І лише одна-єдина палаюча крапка повільно, мов у сповільненій зйомці, опустилася просто на паперову мапу.

— Чудово... Ми принаймні не спалили будинок, — із легким сарказмом підсумувала Юна.

— Я роблю це не вперше. Метод ніколи не підводить, — Богдан глянув на картографічний аркуш і спантеличено почухав потилицю. — Чекай... Не розумію.

— Ну от, що й треба було довести, — Юна підвелася зі стільця й підійшла ближче.

Іскра випалила крихітну чорну дірочку на мапі, але не в межах міських кварталів, а далеко за ними — прямо посеред суцільного лісового масиву.

— Навряд чи він сидить просто в хащах. Який у цьому сенс? — пробурмотів Богдан.

Юна уважно вдивилася в позначену точку, а потім перевела погляд на хлопця:

— Там є старе занедбане сховище часів Другої світової. Батько колись у дитинстві водив мене туди на екскурсію.

— Отже, нам туди, — Богдан упевнено вказав пальцем на обпалену дірочку на мапі.

Вони їхали шосе вздовж густої лісосмуги. Юна вже замінила у своєму пістолеті звичайні набої на срібні. Богдан поруч так само сидів із зарядженою зброєю та своїм коротким японським мечем, укритим сяючими рунами.

— У мене є питання, — згадала Юна, не відриваючись від дороги. — Я тоді була не в тому стані, щоб його поставити...

— Сімнадцять з половиною сантиметрів. А якщо напрягтися й трохи постаратися, то може досягнути й вісімнадцяти, — Богдан гордо й самовпевнено відповів на питання, яке Юна навіть не збиралася ставити. — Не гігант, звісно, але витривалий.

— Самореклама закінчилася?! Ти... ти можеш хоч колись бути серйозним?! — обурилася Юна, аж міцніше стиснувши кермо.

— Нащо взагалі всі ці питання?! Для чого тобі ця інформація?! — несподівано вибухнув Богдан, його голос здригнувся . — Ми займаємося справою Вовка й допомагаємо тобі виплутатися з того лайна, в яке ти геть не бажала влазити... Розберемося з Вовком — і кожен піде своїм шляхом! Заживеш відносно нормальним життям, може, вийдеш заміж, заведеш діточок і житимеш довго та щасливо! А я... Я полюватиму далі й здохну гарним та молодим десь у черговій битві з потворою. А потім — нова реінкарнація. Усе як завжди, і все саме так, як має бути!

Він різко відвернувся до вікна, важко дихаючи й витріщаючись на дерева, що миготіли за склом.

— Не має так бути, — через коротку паузу спокійно відповіла Юна, осмислюючи гарячкові слова Богдана. — Це як робота в поліції: треба пахати, але завжди залишати час на себе та відпочинок.

— І як ти собі це уявляєш? — буркнув Богдан, навіть не повертаючи голови.

— От тільки давай без цього: «зло не спить». Полювати за кожною потворою без перепочинку — це не вихід, і це аж ніяк не наближає твоє повернення додому. Чітко спланований графік та план значно полегшать тобі життя.

— Юна має рацію, — раптом лунко підтримав її Коджіро із заднього сидіння.

— Бля, сцуко! — Богдан аж здригнувся всім тілом і різко розвернувся. — Я вже й забув, що ти тут сидиш, чотириокий! Ти зброю взяти хоч не забув?

Коджіро спокійно продемонстрував із темряви салону срібний ніж та револьвер у руці:

— Ураховуючи все, що я чув від тебе та Юни про твоє життя й реінкарнації... Ти вже давно міг би заснувати якийсь Орден мисливців. Вони б займалися дрібною рибкою, а ти — виключно великими босами. Це б у рази підвищило результативність. Я більше ніж упевнений, що за ці століття не тільки я та Юна з-поміж звичайних людей бачили чи постраждали від надприродних істот. Хтось із них точно погодився б стати мисливцем. Навчи кілька людей, вони навчать інших. А ти завжди зможеш контролювати їх як засновник.

— Твоя справжня мета — це Першопричинні, а не полювання за кожною... істотою і ночівлі на брудному матраці в недобудові, — додала Юна.

Богдан притих, глибоко замислившись над почутим. Революційність цієї здавалося банальної ідеї мала сенс

— То що ти хотіла запитати, Юно? — урешті-решт уже спокійнішим тоном спитав він.

— Хто такі Першопричинні? — лейтенантка коротким поглядом зиркнула на серафима.

— Я вам поясню на прикладі Тараса Вовка, — Богдан подався трохи вперед. — Мабуть, ви всі чули, що його рід давним-давно править Нічгородом. Його батько, його дід, прадід і так далі пустили своє гниле коріння через усе місто.

— Так, це всім відома історія, — підтвердив Коджіро.

— Так от, усе це — байки що бабці на базарі розповідають. Бо немає й ніколи не було жодних пращурів Тараса Вовка. Є тільки він один. І завжди був лише він. Усі ці «покоління» вигадані лише для того, щоб замаскувати його наддовге й уникнути зайвих питань. Перший у світі альфа-вовкулака, який колись вийшов із самого пекла, і один із Першопричинних — це і є Тарас Вовк. Уся ця зграя перевертнів пішла саме від нього. Він розумний, диявольськи сильний та обережний хижак. Убивство його довбанутої доньки було моєю надією на те, що він утратить контроль, розлютиться й почне робити дурні помилки... Але, як виявилося, йому на неї взагалі посрати. Його хвилюють лише власний статус, репутація та абсолютна влада.

Юна кивнула, надалі стежачи за дорогою. Її вже нічого не дивувало: якщо над автівкою пролетить дракон — її це не здивує.

— Тепер моє питання, — Богдан згадав їхню з Юною домовленість. Вони почергово ставлять питання один одному та отримують чесну відповідь.

— Давай. Став своє питання. Мені немає чого приховувати.

Богдан кивнув.

— Ну чи... є у мене... Ну чи могли б ми... Ні, не так, — Богдан намагався поставити важке для нього запитання. Голосно ковтнувши, Богдан видихнув питання: — Чи є в мене шанс, що ми можемо бути парою?

Такого питання Юна точно не очікувала — вона очікувала щось хтиве, дурне питання.

— А, ладно, забудь! — швидко сказав Богдан, не дочекавшись відповіді. Хоча, можливо, побоявся почути відповідь.

Авто з'їхало з дороги та повільно проїхало вглиб лісу, щоб хоч трохи дерева заховали їхній транспорт.

— Далі ми з Богданом підемо пішки через ліс, щоб не привертати зайвої уваги, — Юна подивилася на Коджіро. — Ти на варті. Якщо побачиш щось підозріле — кидай повідомлення на мій номер.

Вони удвох вийшли з машини й рушили крізь нічні хащі. Юна йшла попереду, оскільки чудово пам'ятала стару стежку, а Богдан рухався слідом, уважно прислухаючись до кожного шелесту й придивляючись до темряви між стовбурів.

— Твій батько... Як він помер? — тихо запитав він.

— Героїчно, — відповіла лейтенантка, не збавляючи кроку. — Під час спроби арешту одного з впливових «гаманців» Вовка. Нападників було значно більше, а підкріплення «приїхало запізно»... Воно й не поспішало. Просто чекало, поки люди Вовка знищать усі докази й підчистять кінці. А те, що при цьому загине кілька принципових поліцейських — то для них дрібниця. «Двоє поліцейських напідпитку вирішили обікрасти офіс і були знешкоджені охороною»... Отака була офіційна версія для преси.

— Мені прикро, — лише й зміг щиро відповісти Богдан. — Цей світ бісівсько несправедливий.

— Але знаєш... Якщо існують янголи, то мабуть і рай є? — Юна на мить озирнулася на нього. — Є?

— Знав, що рано чи пізно це питання вирине. Ну, в принципі...

— Пригнись! — різко перебила його Юна й міцно вхопила за плече, притискаючи до землі.

Вона вказала рукою вперед, де серед густих гілок вимальовувався напівзасипаний вхід до старого сховища, який яскраво освітлював один-єдиний самотній ліхтар.

— Когось бачиш? — здивувався Богдан, вдивляючись у сутінки. Сам він нікого не помітив.

— Нащо тут працюючий ліхтар? І двері в сховище... — Юна прижмурилася, міцно стискаючи рукоятку пістолета. — Вони нові. Тут точно хтось є.