Раді Вас бачити!

З самого ранку Юна разом із кількома колегами з відділку вирушила на повторний огляд того самого недобуду. Проте на місці її чекало лише розчарування: ані покинутих автівок, ані розшматованих трупів, ані вовкулак. Жодного натяку на те, що минулої ночі тут розгорталося криваве пекло. Хлопці з патруля дивилися на неї як на божевільну, якій зранку заманулося порпатися у смердючому будівельному смітті.

Втім, її погляд зачепився за кілька деталей — брудний закривавлений матрац у кутку та пари порожніх блістерів від сильних знеболювальних. Для стороннього це виглядало як звичайна ночівля якогось місцевого наркомана, але Юна знала правду.

Повернувшись до відділку, вона одразу сіла за комп'ютер. Увівши номер жетона патрульного, який був з нею на обшуку і якого, як вона гадала, розірвав той «чорнобильський мутант», Юна вп'ялася очима в монітор.

«Не вийшов на чергування. Оформив лікарняний. Бронхіт... Що за маячня?» — гарячково міркувала Юна, швидко занотовуючи в блокнот його домашню адресу.

Система покривала випадки або хтось дуже впливовий заднім числом зачищав сліди.

«Треба перевірити його квартиру. Негайно», — вирішила вона.

Не гаючи й хвилини, Юна вибігла з відділку, застрибнула в авто й рушила за адресою патрульного — Олексія Драпко. Він мешкав усього за кілька кварталів звідси, тож дісталася вона його будинку за якісь десять хвилин.

Знявшись на потрібний поверх, Юна подзвонила у двері квартири.

Яким же було її здивування, коли двері відчинилися. На порозі стояв той самий Олексій. Живий і цілий. Єдине, що одразу кидалося в очі так це хворобливо бліда шкіра та щільно обмотане товстим шарфом горло.

— Лейтенанте? — заговорив він першим хрипким, хворобливим голосом. — Ви так швидко вчора накивали п'ятами з тим дивним хлопцем... Наче самі не свої були. А я ось, як бачите, підхопив якусь заразу. Лікар каже це бронхіт.

Юна заклякла. Язик їй відняло. Вона ж виразно пам'ятала той жах: потвора з відгризаною людською рукою в ікластій пащі! Вона була абсолютно впевнена, що це була рука Олексія.

— Так... Я просто... сама не своя, — ледве витиснула вона з себе, намагаючись опанувати тремор у голосі.

— Ви щось хотіли? — перепитав Олексій, спираючись на одвірок.

— Ні, нічого особливого, — гарячково вигадувала Юна на ходу. — Просто хотіла подякувати за допомогу... А то якось незручно вийшло. Одужуйте.

— Дякую, лейтенанте, — тихо кивнув той і повільно зачинив двері.

Юна спустилася до машини, відчуваючи, як по спині біжить холодний піт. Вона вже геть нічого не розуміла. Якщо Олексій живий і з двома руками, чия то була рука? Все довкола закручувалося в ще тугіший і небезпечніший вузол.

Після цієї дивної зустрічі Юна знову поїхала до лікаря Рейза.

— Тільки не кажи, що знову притягла якогось пораненого хлопця, — втомлено пробурчав той, дивлячись на неї з-під лоба.

Рейз знав Юну ще з тих часів, коли вона під стіл пішки ходила, і був найкращим другом її батька. У свої п'ятдесят він так і не створив власної сім'ї, тож дівчина була для нього майже рідною. Старий сімейний лікар завжди заплющував очі на правила своєї приватної клініки, коли Юні потрібна була допомога.

— Мені треба, щоб ви зробили повний аналіз крові, — швидко, на одному диханні випалила Юна. Голос її нервово тремтів. — На будь-які наркотики, психотропи чи взагалі дивні сполуки. На будь-що, чого там не має бути!

— Добре... Але результати будуть тільки завтра вранці, — Рейз явно не очікував такого прохання. Тим паче, що у відділку була своя криміналістична лабораторія. — Давай свій зразок. Де ти його взяла?

Юна мовчки сіла на стілець і закотила рукав сорочки.

— Мою кров, — відрізала вона, підставляючи вену.

*****

— Що це таке, я питаю?! Що ти написав?!

Голос Мей зривався на крик. Головна редакторка була в сказі, і, здається, найбільше її бісив олімпійський спокій, із яким підлеглий вислуховував цю тираду.

— Я написав правду. Люди мають її знати, — Коджіро флегматично поправив окуляри.

Мей вп'ялася в нього поглядом. За скельцями ховалися витончені, наче порцелянові риси обличчя. Недбале чорне волосся з яскраво вибіленим пасмом падало на чоло, частково приховуючи очі. Одягався він, щоб злитись з натовпом вільна сіра куртка, біла футболка з японськими ієрогліфами, чорні джинси та кросівки. Лише важка вінтажна камера на потертому шкіряному ремінці, що висіла на шиї, видавала його.

Цей фотоапарат дістався йому від діда, Тора Санади — легендарного журналіста з десятками нагород, заради якого хлопець і пішов у професію. Коджіро успадкував від нього не лише техніку, а й характер. Такий же впертий. Такий же відданий фактам, навіть якщо ця правда ставала комусь поперек горла.

Мей змусила себе зробити глибокий вдих. Поправила суворий діловий костюм, торкнулася зібраного у хвіст волосся й знову подивилася на роздруковані аркуші.

— Добре... Може, якщо текст трохи переписати... то не все втрачено? — вона ще раз пробіглася очима по рядках і пригнічено зітхнула. Статтю ніщо б не врятувало. — Ну чому, Коджіро? Чому ти не міг бодай трохи згладити кути? Це ж бойзбенд «Няшні Хлопчики»! Один із стовбурів їх популярністі тримається на натяках про їх нетрадиційну орієнтацію, це ж забезпечує їм шалені збори й любов фанаток! Навіщо було вивертати, що вони гетеросексуали, мають дівчат, а один взагалі таємно одружений?!

— Бо це факти. Якби я хотів вигадувати казки, то пішов би працювати в жовту пресу, — відчеканив Коджіро Санада. Його голос залишався абсолютно незворушним.

— Спокійно... тільки спокійно... ще якихось п'ять років, і пенсія, — пробурмотіла Мей, притиснувши пальці до скронь і повільно їх масуючи. — Знаєш що, правдорубе? Якщо ти хоробрий, то в мене є для тебе завдання. Вбили дочку Тараса Вовка. Напиши про це статтю. Якщо кишка тонка, то відмовся. Я знайду когось іншого.

— Добре — відповів Коджіро. — Я займаюсь цим.

Кивнувши, хлопець вийшов з кабінету головного редактора.

Коджіро повернувся за свій робочий стіл. Він чудово розумів, наскільки небезпечно рознюхувати бодай щось про Тараса Вовка. Мей явно сподівалася, що хлопець злякається, відмовиться й нарешті засвоїть урок: писати правду — це далеко не завжди хороша ідея. Проте Коджіро був не з тих, кого можна взяти на переляк.

У його голові вже вимальовувався чіткий план дії:

Огляд місця злочину.

Опитування свідків (особлива увага — бармену).

Зустріч з інформаторами: треба дізнатися, чим зараз дихає кримінальний світ.

Складання характеристики підозрюваного та пошук мотиву.

Хлопець спритно зарядив свій фотоапарат новою плівкою. Потім дістав гаманець і перерахував рештки готівки.

— Що ж, доведеться їхати тролейбусом, — тяжко зітхнув Коджіро і вийшов із редакції.