Раді Вас бачити!

— В-в-ви не казали, що потвори — це справжні потвори... — Коджіро гарячково й нервово нишпорив по кишенях у пошуках заспокійливих пігулок, але пальці знаходили лише порожнечу. — Я думав, це якась... ну, не знаю, бандитське угруповання?

Богдан лише іронічно хмикнув, провівши похмурим поглядом тремтячі руки журналіста.

Юна, важко й переривчасто дихаючи, впевнено вела автівку геть від мотелю. Біль у пораненій руці пульсував, але її думки були зайняті зовсім іншим. Вовкулака її вкусив. Це означало, що час грає проти неї, і до незворотного перетворення залишилося небагато. Хіба що...

— Чи можна після укусу якось запобігти перетворенню? — з надією у голосі запитала Юна, позираючи на Богдана через дзеркало.

— Звісно, — на велике полегшення лейтенантки спокійно відповів мисливець. — Але для цього мені потрібні рідкісні інгредієнти. І кілька тисяч гривень, щоб їх купити.

— Скільки в мене часу?

— Ну, це, бляха, важко сказати, — Богдан критично оцінив рану на її передпліччі. — Але для початку її треба бодай обробити.

Вони їхали ще близько пів години й нарешті припаркувалися біля знайомого Юні будинку.

— Я до лікаря Рейза. А ви почекайте тут. Гадаю, йому краще вас не бачити, — мовила Юна, відчиняючи дверцята. — Коджіро, приглянь за ним. Щоб не чудив.

Як тільки лейтенантка зникла за дверима під'їзду, Богдан повільно обернувся й важко втупився в блідого журналіста. Коджіро голосно й виразно ковтнув слину.

«Ну і що я йому зроблю?! Він більший за мене, сильніший, ще й із цим триклятим мечем! Юно-о-о!» — про себе волав хлопець, але вголос видав напрочуд «переконливе»:

— У мене чорний пояс.

— Пфф... Аж ніяк не сумніваюся, — хмикнув Богдан і байдуже відвернувся до вікна.

Вони мовчки просиділи кілька хвилин. І тут Коджіро побачив у боковому склі те, від чого серце миттєво завмерло, а по спині пробіг крижаний мороз. За кілька метрів від авто, просто під ліхтарем, стояла вона — Маріана Вовк. Мертве бліде обличчя дивилося прямо на нього.

Хлопець знову гарячково замиготів пальцями по кишенях. Врешті через хвилину безплідних пошуків до нього дійшло.

— Загубив... — тихо, сухо прохрипів Коджіро. Його руки затремтіли ще дужче.

— Пиво і горішки. Солоні, — зненацька розітнувся голос Богдана, який вказував пальцем на цілодобовий ларьок через дорогу.

— Що?.. — не зрозумів журналіст, намагаючись опанувати паніку.

— Пиво та солоні горішки, — терпляче повторив мисливець. — Або мені доведеться вийти з автівки й піти купувати самому. А там я, може, надумаю трохи погуляти... Прийде Юна — мене немає, і тобі добряче дістанеться від неї. А якщо вона ще й перетвориться, то точно згадає, як ти її підвів.

— Ти зараз намагаєшся шантажем маніпулювати мною? — нахмурився Коджіро.

— Так, — просто кивнув Богдан. — Ні, ну якщо хочеш — я сам піду.

— Добре... Добре! — випалив Коджіро, бачачи, як мисливець уже реально тягнеться до ручки дверей. Він швиденько вискочив з машини, намагаючись навіть не дивитися в бік привида. «Головне — не нервувати. Робити вигляд, що ти її не бачиш».

— Не будь-яке пиво, а міцне! І горішки без усяких хімічних добавок! — гукнув навздогін Богдан. — У мене тендітний шлунок!

Кулею діставшись кіоску, хлопець за лічені секунди купив усе замовлення й майже бігом повернувся до авто.

— Чудово! — радісно мовив Богдан, одразу ж із гучним клацанням відкриваючи банку.

Проте Коджіро краєм ока помітив, що привид дівчини підійшов майже впритул до пасажирського вікна.

— Ти мене бачиш?.. — почув він потойбічний шепіт, від якого ноги затремтіли.

Журналіст переляканими очима втупився в Богдана, з усіх сил намагаючись не обертатися в бік мертвої дівчини й стримуючи бажання з диким криком вискочити з машини.

— Тож як це тобі вдалося? — запитав Богдан, з цікавістю вдивляючись у Коджіро.

— Що саме? — нервово перепитав той, з усіх сил намагаючись відволіктися від блідої постаті за вікном.

— Підчепити таку дівчину? Вона ж і розумна, і гарна, і цицьки класні... А ти ну... як ботан, — мовив Богдан і зробив добрячий ковток з банки.

— Я не ботан! — відрізав Коджіро. А потім вагаючись додав: — Мабуть...

— Чи ти, може це, в корінь пішов і цим її звабив? — весело примружився мисливець.

— У який ще корінь? — не зрозумів журналіст.

— Ну член великий відростив! Що тут незрозумілого?

— Та яка різниця?! Це не твоя справа! Це взагалі особисте! — на мить Коджіро навіть забув про духа дівчини. Проте за секунду вже тихіше, майже про себе, додав: — Нормальний у мене член. Середньостатистичний.

— Хм, — Богдан знову хильнув пива й закинув до рота жменю солоних горішків. — Та не ображайся, чотириокий. Мені просто щиро цікаво, як це працює.

— Може, це кохання?! — риторично випалив Коджіро. — Спробуй якось і ти... Ось, наприклад, Юна.

— Що?! Нащо?! Вона ж скажена! Їй палець у рот не клади — відкусить! А більш важливі частини тіла туди краще взагалі не підносити, — Богдан крадькома позирнув на власний пах.

Коджіро здригнувся всім тілом. Обличчя Маріани Вовк уже майже впритул притислося до скла, втупившись мертвими очима прямо в нього.

— Що ж, до справи, — зненацька серйозним тоном мовив Богдан.

Він засукав рукав лівої руки, а правою висипав рештки солі з пакетика просто собі на долоню. Відчинивши дверцята, мисливець без вагань вийшов на вулицю й хльостко приклав солону долоню прямо до чола примара:

— Vi superiore te in purgatorium mitto, discede!

Привид Маріани видав такий роздираючий крик, що Коджіро в салоні інстинктивно затулив вуха руками. Постать дівчини затріпотіла, спалахнула тьмяним сріблом і розчинилася в повітрі, залишивши по собі лише легкий примарний серпанок, який за секунду теж зник безвісти.

Богдан спокійно повернувся до машини, струсив пил із долоні й сів на пасажирське сидіння.

— Т-ти... ти її бачив?! — тремтячим голосом вичавив із себе Коджіро.

Мисливець повільно обернувся і з здивуванням втупився в журналіста:

— А ти, виявляється, з сюрпризом...

*****

— Купимо все необхідне й відвеземо Коджіро додому, — Юна зупинилася біля клубу.

Журналіст у салоні наче й не чув лейтенантку, хоча вона цілком могла його зрозуміти. Вона й сама до останнього відмовлялася вірити, що перевертні, вовкулаки та ще чортзна-які потвори існували насправді.

Коджіро лише щось невиразно буркнув собі під ніс.

Юна з Богданом підійшли до входу. Охорона пропустила їх без зайвих запитань — очевидно, мисливця тут чудово знали.

— Я тут VIP-персона. Постійний клієнт, — діловито похвалився Богдан, підправляючи куртку.

Клуб зустрічав агресивним азійським колоритом і багряними тонами. Стіни прикрашали яскраві розписи з тиграми, драконами та вискаленими демонами-оні. З динаміків гриміла гучна к-поп пісня, слів якої Юна, звісно ж, не розуміла. На сцені, у самих лише рожевих трусиках, рухалася стриптизерка. Богдан на мить занепорів, витріщившись на струнку азійку.

— Годі слину пускати. Пішли вже, — Юна відчутно підштовхнула його в спину.

Вони піднялися на другий поверх і рушили коридором, поки не зупинилися перед розписаними розсувними дверима. Богдан почав роззуватися, ніяково ховаючи дірку на шкарпетці між пальцями. Юна теж скинула взуття.

У кімнаті на дорогому стільці сидів Тора — молодий якудза з холодним, хижим обличчям, гострими вилицями та довгим сріблясто-білим волоссям. Його оголений атлетичний торс блищав від крапель олії, а праву руку й плече вкривало вишукане татуювання тигра серед хвиль і квіток сакури. Білі плавки щільно прилягали в паху й виразно підкреслюючи чоловічі обриси.

Позаду нього дівчина повільно розминала його плечі, ковзаючи пальцями вздовж напружених м'язів шиї та спини. Її довге чорне волосся прикрашали квіти й шпильки, а червоне кімоно ледь прикривало плечі та пишні груди. Вона ніжно й неквапливо робила йому масаж.

— Богдане, я думав, ти вже здох, — мовив Тора.

— Як бачиш, живий.

— Ще й поліцейську з собою привів, — зауважив якудза.

— Звідки ти знаєш, що я з поліції? — насторожилася Юна, поклавши долоню ближче до кобури.

Тора лише витиснув із себе штучну, холодну посмішку:

— Біля Богдана може бути лише два типи жінок. Перший — це дешева повія, другий — поліцейська, яка його заарештувала. На хвойду ти не схожа...

— Ну, дякую, — процідила Юна.

— Ми по справі, Тора, — Богдан дістав із кишені зім'ятий аркуш і простягнув його якудзі. — Тут перелік того, що мені терміново потрібно.

Тора взяв папірець і уважно пробігся по ньому очима.

— Безкоштовно нічого не буде. Тим більше, ти ще минулий борг не закрив.

— Ми при грошах, — Богдан покашляв і вичікувально глянув на Юну.

Лейтенантка мовчки дістала пачку купюр і передала її якудзі. Дивно, але Тора їх навіть не перераховував. Він просто віддав аркуш разом із грошима дівчині, яка робила йому масаж:

— Збери все, що в списку.

Дівчина слухняно кивнула й беззвучно вийшла з кімнати.

— І кому ти цього разу дорогу перейшов? — поцікавився Тора, хоча здавалося він знає відповідь. — Союз із поліцією, ну це на тебе зовсім не схоже.

— Тарас Вовк, — пробурмотів у відповідь Богдан, наче сподіваючись, що Тора його не почує.

Якудза завмер. За кілька секунд кімнату розітнув його щирий, гучний сміх.

— Ти покійник. Ходячий мрець!

— Дуже смішно. Краще б допоміг, — огризнувся Богдан.

Тора різко урвав сміх, і його обличчя знову стало серйозним. Він узяв зі столу iPhone і набрав чийсь номер.

— Звісно. Звісно, допоможу. Що ж я... не розумію становища? — він притулив гаджет до вуха. — Це ритуальне бюро «Остання путь»? Мені потрібно два букети траурних квітів... Найкращих... Що написати?.. Хвилинку... — Тора знущально глянув на гостей. — Нагадайте ваші прізвища?

— Та йди ти до біса, вилупок! — Богдан аж почервонів від люті, що, здається, ще більше розвеселило якудзу.

— Богдане, Богдане... — Тора накинув на плечі розкішне шовкове кімоно, витяг цигарку з пачки й затягнувся. Підійшовши впритул до мисливця, він легенько тицьнув вказівним пальцем йому в підборіддя: — Не нервуй ти так. Ніхто не вічний. Вимкни режим люті, розмірковуй тверезо й простіше. Буде більше шансів прожити бодай трохи довше.

— Тобі легко казати... — процідив Богдан.

— Тарас Вовк може направити сюди свою зграю тільки тому, що ти з'явився тут разом із поліцейською, — продовжував Тора, випускаючи цівку диму. — Він напевно ще й чималу суму обіцяє за ваші голови. Як то кажуть, «живими або мертвими».

Юна мимоволі потягнулася до зброї на поясі. Тора миттєво помітив цей рух.

— Розслабся. Я вас не здам, — він повільно затягнувся знову й сів на диван. — Я тримаю нейтралітет і допомагаю тому, хто платить. А хто правий чи винен — мені начхати. Тим більше... після того, що в нас було з Богданом... Хіба я можу його віддати?

Мисливець умить почервонів, як стиглий помідор.

— Нічого в нас не було! Це неможливо! — загарчав Богдан. — Ти мариш і розповідаєш свої наркотичні галюцинації!

— Ти розбиваєш мені серце, — з вдаваною тугою зітхнув Тора. — Ти що, забув? Як прийшов сюди напитий у мотлох і почав битися з опудалом тигра в залі...

— Ну це я пам'ятаю! Але більше нічого не було!! Ти все вигадуєш, щоб мене розізлити! У мене навіть не стоїть на тебе!

— ...А потім ти побачив мене, — спокійно продовжував на своїй хвилі Тора, ніби й не чуючи криків. — І не втримався. Не було жодних суперечок... Хіба що про те, хто з нас буде спереду, а хто позаду.

— Та не було цього!!! Не було! Брехло!

— Та досить мені розповідати про ваші хтиві гульки! — не витримала Юна.

— Та нічого не було! — у Богдана аж голос зірвався від обурення.

— Мені ліки потрібні, щоб вовкулакою не стати! А не це слухати! — у голосі лейтенантки звучав справжній відчай.

На мить у кімнаті запанувала тиша.

Тора здивовано глянув на Юну, потім повільно перевів погляд на Богдана. Мисливець винувато відвернувся й ніяково почухав потилицю.

— Що ти їй напіздюнькав, Богдане? — вигнув брову якудза.

— Нічого... — Богдан лише знизав плечима. — Вона сама собі в голову вбила, що має стати вовкулакою після укусу.

— І ти їй, звісно ж, не сказав, що від укусу вовкулакою не стають?

Богдан спідлоба покосився на Юну:

— Якби ми повернулися за моєю сумкою, то сказав би. А так... мені треба було терміново відновити інвентар. А з грошима в мене, сам знаєш, не дуже.

Юна важко опустилася на стілець, повільно осмислюючи почуте.

— Ти сидів і мовчав? Жодного слова не сказав?! Та я тебе зараз... — Юна різко підхопилася й кроком рушила на Богдана.

— Спокійно! Не психуй! Все ж добре! — Богдан задкував до стіни, виставивши долоні в захисному жесті. — Ти не станеш вовкулакою. Я відновив інвентар. Все чудово!

— Ти мені винен, Богдане, — зупинившись за крок від нього, здушено мовила Юна, заледве стримуючи лють.

— Та нічого я не... — хотів було заперечити мисливець.

— Просто кивни головою, — перебив його Тора, випустивши чергове кільце диму. — Так буде краще для твого здоров'я.

Богдан оцінивши ситуацію, слухняно закрив рот і швидко кивнув.

До кімнати беззвучно зайшла масажистка. У руках вона тримала невелику цупку сумку, яку одразу простягнула Богдану, після чого мовчки повернулася на своє місце позаду Тори й знову поклала тендітні долоні йому на плечі.

Юна помітила, що мисливець навіть не глянув усередину. Попри всі ці перепалки, кпини та знущання якудзи, Богдан безоглядно довіряв Торі у справах — він був абсолютно впевнений, що той його не надурить.

— Я так розумію, ви давно знайомі, — Юна повернулася до якудзи, намагаючись перевести подих після спалаху люті. — Якщо ти знаєш про існування вовкулак... то знаєш і про те, хто такий Богдан? Тож хто він насправді?

Тора повільно випустив цівку диму й здивовано вигнув сріблясту брову:

— А хіба він тобі сам не сказав?

— Та він плете якусь нісенітницю про янголів! — змахнула рукою Юна. — Маячня. Я в таке не вірю...

— Ну, янгол з нього й справді нікудишній,— Тора ледь помітно всміхнувся — Але я вірю у те, що Богдан свято вірить у те, що в його жилах тече кров Серафима.