Раді Вас бачити!

Це було приємно, наче пташка колібрі торкається крилами шкіри, але якось виходило збурити мої нервові закінчення.

– Можеш давити сильніше, я не скляна, не розсиплюсь, – вирішила я підбадьорити мисливця.

– А...та-ак-к…– наче я вирвала Яро з глибокої задумливості.

– Ти що там заснув? – пошуткувала я, відкинувшись на спинку крісла, щоб буди ще ближче до мисливця.

– Я? Ні…просто...ти така тепла і ніжна, і м’яка..

– Яро, це просто плечі, а ти їх описуєш, як перса, – пошуткувала я.

– Да ну тебе, а що ти цілуєш в себе тільки груди? А інші що не можуть що ще в тебе знаходити щось привабливе? Тільки груди? – якось навіть обурено відповів Яро.

– О, як мило і що ще ти мені знаходиш привабливого? – аж зацікавилась я.

– Ну…– хоч я сиджу спиною до Яро, але по інтонації відчуваю, він знітився.– В тебе гарні ключиці, – і він ніжно пройшовся подушечками пальців по моїм ключицям, я аж ними повела, бо відчула незвично виточене відчуття. Було лоскотно, але приємно тепло, і якось воно розслабляло, особливо це ціно, після багато часів сидіння за паперами напруженні.– І тендітна шия, – і його рука кістяшками пальців ковзнула по шиї, якраз по артерії, де билася кров. Я навіть трохи замуркотіла, прикрив очі, відаючись приємним відчуттям, які стали ще яскравіше відчуватися з закритими очами. – І зап’ястки, з руками...– і він іншою рукою ковзнув з мого плеча, по передпліччю і взяв лагідно за зап’ясток, підніс до лиця, я відчула як його гаряче дихання лоскоте мою тонку шкуру, я закусила нижню губу, він попестив зап’ясток великим пальцем, а потім я відчула легкий доторк сухих губ. А потім руку розімкнули і вже мої пальці були обдаровані делікатними поцілунками. І не дивлячись на цю ніжність і стриманість, було щось чуттєве в цьому, що пробуджувало в мені іскри бажання, наче на вуглинки подмухав легенький вітерець і в них покинулось дихання вогню і тепла, – Але особливо… – і він рукою що пестила шию. Змусив мене підняти голову вверх, знов делікатно, але щось було в цьому русі ні ще не властнисьце чи загарбницьке, а впевнене, легка, але беззаперечна вимогливість. Так буває у лідерів, вони не насідають, але роблять так, що їм хочеться коритися і за ними хочеться йти. Я облизнула верхню губу. Він витримав паузу.

– А особливо? – не терпляче перепитала я.

 Яро посміхнувся куточком рота. І схилився ближче.

– А особливо, твої очі….вони прекрасні, в них наче розсип золота, на яке впало проміння літнього сонця, безцінна, великі смарагди, і яких застиглі вкраплення золота, – Його голос став нижчим, трохи хрипким, від його тембру, мій чуткий слух відьми аж схвилювався, знов пішов струм і по спині, а в низу живота почалося приємне напруження.

 Але тут Яро ледь помітно смикнувся.

 Здається, кільце на ньому прийшло в рух, бо воно реагує на мої палкі відчуття.

– Що таке, котику? Тебе щось турбує? – кокетливо перепитала я.

– Так…твоя іграшка відволікає, а не допомагає, – заявив він, – Зніми її, га? Ну я ж дав тобі слово. Я і так твій, на що це?

– О, ні…милий, воно залишиться на тобі. Вважай, це типу шлюбна обручка, – сказала я.

– Але ж ти обіцяла що знімешь? – обурився той.

– Ні, я обіцяла подумати над цим. Я подумала і моя відповідь: не зніму! – грайливо відповіла я.

– Ах, ти ж стерво! – це було сказано не зі гнівом чи обуренням, а якоюсь солодкою пристрастю, мені від цього тону аж приємно стиснуло між ніг.

 Я озирнулася і підняла на нього погляд, думала побачити гнівний погляд, чи хоча б засмучений. Але ні, там було щось таке…магнетичне і ще прийняття.

– Ти щось не надто засмучений?

– Та я в принципі здогадувався, що ти так просто цю гидоту не знімиш. Ти хочеш мене дожати. А це чи не єдина річ, яка більш менш поки на мене працює. Але спробувати я повинен був, – сказав Яро, знизав плечима.

– Ну що ж… Обід приніс, справу виконав, можеш повертатися до своєї кімнати, – сказала я, солодко потягнувшись, аж до приємного хрусту, і взяла книгу, щоб продовжити перекладати з древнєсіяльської.

– Так чого ти не обідаєш? – перепитав Яро.

– Потім, поки роботи багато, а в мене діло стоїть на місті, – відповіла я, починаючи дратуватися, але не через Яро, а того що нічого в мене не виходить.

 Яро просто ненадовго відволік мене, дав хвилину передиху мозку. Але тепер треба продовжувати.

 Але тут в мене вихопили з рук книгу. Я навіть на хвилину зависла. Бо такого ще ніхто в цьому домі собі не дозволяв. Навіть, Даріель ніколи цього собі не дозволив. А якийсь….мисливець так! От нахаба! Я відчувала як в мені піднялася хвиля гніву, я зло випустила червоні, гострі пазурі і повільно повернула голову в сторону Яро.

 А цей паскудник посміхається єхидною посмішкою і взагалі я не бачу, що він злякався гніва древньої відьми. Навпаки, в його очах плясали бісики.

– Поверни! – наказала я.

– Тільки після того, як ти нормально пообідаєш! Ти погано харчуєшся. Мені пожалілися вже на це. От того ти така зла і в тебе нічого не виходить! – відповів Яро, криво всміхнувшись.

– Так, не смій тут командувати! Відай швидко! А то я зараз тебе на жабеня оберну! – пообіцяла я.

– Та валяй! Хоч тоді від мене відчепиться з моральними настановами Даріель! – бовкнув Яро, дражнячи мене книгою, а потім втік та почав гортати, – Тю, якісь закорючки, ти хоч щось тут розумієш?

 Я пирхнула. Я дійсно не могла якось вплинути магічно на Яро, не того що така добра, а того що його захист не давав. А кільце теж зараз не активно, бо я зла. А воно краще передає емоції пов’язані з замовленням.

 Тож цей паскудник мабуть, про щось таке здогадується, того веде себе так нахабно.

– Якого ти тут розкоманудувався? Ти забув своє місце? Тварини не командують господарями!

– О, ні! Ти завела мене як котика, а котики не слугують господарям, це господарі слугують їм, – бовкнув це цей шкідник рудий.

– Ах, ти гівнюк! – приперчала я.

– О, так! І ти сама мене завела. І сама можеш вигнати. А поки терпи мою гівнистіть, нахабство і дурні жартики. Так що ходи їж, стервочко, – заявив впевненно цей нахаба.

 Я криво всміхнулася. Його стревочка, звучала якось мило і навіть інтимно.

 Але не на ту напав, бігати за ним я не в тому віці, тож…

 Я опинилася поряд, хотіла вихопити книгу, але реакція мисливця була миттєва, він втік. І опинився якраз на килимку, власне куди я його і хотіла вигнати. Промовила заклинання, килимок виринув з-під ніг Яро і той гарно шмекнувся на спину, випустив книгу, яка перекинувшись в повітрі була перехоплена мною.

– Все? Вгомонився? – перепитала я та повернулась на своє місце під лайку мисливця.

 Але хвилинка фізкультури мені сподобалася, добре розігнала кров по венах, щоб не застоювалася, після багато годин сидіння на одному місці.

– Ну що ж, не бажаєш сама їсти, то давай я тебе погодую! – раптом запропонував Яро, трохи полежав на підлозі, підвівся, але ще сидів.

– Не треба, я немала дитина і не немічна: сама себе погодую! – відповіла я.

– Є ні! Піклування залежить не від віку чи немічності. Воно може просто бути!

– Темні відьми такого поняття як піклування не знають. Так що геть звідси, не заважай! – відповіла я, сів на місце і нервово розгорнув книгу.

 Та ось мені настирно підсунули ложку з супом.

 Я підняла злий погляд на мисливця.

– Ти глухий?

– А в нас мисливців є таке поняття, їж! – наполіг Яро і по його погляду було ясно він просто так не піде.

 А про впертість мисливця я вже прекрасно знаю. Я важко видихнула, ще посвердлила його гнівним поглядом і з’їла з ложки суп. Було смачно – це мій улюблений. І поки я не їла, не відчувала голоду, як вчула смачний аромат, то шлунок одразу забурчав, вимагаючи його наповнити. О-о-о, Тухі навіть зварив суп з великими шматочками грибів і додав білок з яйця, щоб він плавав як хмарки…як я люблю.

 Мабуть це домовик насів на вуха мисливця, що я падаю від голоду. Я просто вже Тухі і Даріеля не слухаю. То мабуть, домовик вирішив діяти через впертого мисливця. А той радий мені допекти.

 Я хижо облизала червоні вуста, невідривно дивлячись в очі Яро.

– О, молодець, гарна дівчина! – Яро візьми і ляпни це.

– Ти дурне чи що? Яка тобі дівчинка, ти хоч знаєш скільки мені сторічь?

– Добре бабуся…

– Обережно… я ж можу покликати Даріеля і він гарно тобі всипле!

– Ну що? То як мені тебе називати?

– Пані! Я твоя пані, дурнику, – закотила я очі.

– Є ні…пам’ятаєш наш договір? Я не слуга, не раб. Я партнер, – впевнено нагадав Яро.

– Який ти партнер? Ти належиш мені!

– Я належу собі, ну такий собі пакет акцій де в мене тридцять. В тебе сімдесят процентів. Я маю менше прав, але вони в мене є, – запевнив впевнено Яро і підморгнув мені.

 І нахабно мені дав ще ложку супа. Я тільки мовчки прийняла, здивовано кліпнувши. О це нахаба…так…Даріель схоже мало над ним попрацював! Ой, мало. І кільце його не вгомонило! Та скільки в нього ще там нахабства?

 Хоча я ж сама казала, що в нього є стальний хребет, те що не зламати скільки не ламай. Воно може тільки зігнутися.

 Яро турботливо витер мої вуста серветкою.

– Я все ж скажу Даріелю, щоб він тебе відлупцював за нахабство!

– Валяй, головне що ти все ж поїж. Я попіклуюся за партнерку. І стримав слова перед Тухі, – сказав Яро.

 І тут я знов здивовано кліпнула.

– Тобто ти готовий отримати прочухану за те, що зробив мені добро? Який сенс в цьому? Де вигода для тебе? Тільки шкода.

– А мені не потрібна вигода. Я це роблю, бо можу і хочу. Я захотів попіклуватися про тебе. Я це збрив і я готовий нести наслідки за свої рішення, – відповів Яро, знизав плечима.

– Скільки тобі років?

– Двадцять п’ять.

– А кажеш, наче всі п’ятсот…занадто вже ти розумний…аж бісить! Але ти мені нагадуєш мою подругу. Вона така ж була завжди лізла в саме пекло не боячись. Може саме від неї я взнала хоч приблизно схоже на доброту і те що ти назвав піклуванням, – згадалась чогось мені Агата.

– Ого, цікаво, і ви досі дружите?

– Ні, її спалили…

– Йой…вибач, прийми мої співчуття…

– Нічого страшного, це не єдина втрата за стільки сторічь, я вже звикла. Я вже зрозуміла, що краще ні до кого не прив’язуватися, – відповіла я.– Я буду довго сміятися, якщо раптом виявиться, що ти є перероджена Агата і прийшла крізь століття, щоб знов мені допікати.

 І тут Яро хрюкнув.

– Що?

– О це була б витончена помста тої відьми, переродитися в стані ворога і знищувати його структуру з середини…бля...якби був древньою темною відьмлю яку жорстко спалили, я б так зробив! – сказав Яро.

 Я пирхнула і розсміялась.

– О, ну точно, батько ж хотів дівчинку, казав що чекали саме на дівчинку. А народився я. Все сходиться!

 Я ще гучніш розсміялася.

– Яро, я тебе обожнюю… Ну принципі, Агата мала рідкісний дар, вона могла бачити, як і ти, прояви темної енергії. Не плутати з темною магією. А зазвичай темні чи світлі відьми не можуть бачити темну енергію!

– Бля…от чого я люблю купатися в кип’ятку, хоча зазвичай таке полюблять жінки, – і Яро засміявся.

– А ще ти тендітний, як для грубого мисливця, рудий, тільки зелених очей до повного образу не вистачає. Агато, погана робота з переносу оболонки, сідай два, – пожартувала я.

– Вибач, було занадто мало часу, бо мене вже випихували з пекла, бо я чортів дістала по самі печінки, – увійшов в образ Яро, і з добрим артистизмом передав голос і міміку як він уявляє Агату.

 Ну майже вловив. Вона була нестримна, не могла тримати язика за зубами, і гостро жартувала, теж була цілеспрямована і непохитна...як Яро.