Раді Вас бачити!

– Якого…– округлив очі Яро, поправляючи окуляри, озирнувся навколо:– Якого дідька, я тут? І якого…я що голий? Бляха, збоченець, що зі мною робив, поки я спав?!

– Хто збоченець? Я? Ах ти…– обурився я…хотів спопелити цю нахабу.

 Але згадав, що це іграшка Розі, вона мені не пробачить його знищення. Я стиснув руки в кулаки, дивлячись не мигаючи на цього самовпевненого придурка.

 В мене око здається сіпнулося.

 Це яке треба мати самолюбство, щоб вважати, що таке як це, можу хотіти такий, як я? Ну хіба що хотіти пнути під сраку.

 Я зробив вдих-видих.

– Да кому ти потрібен, шкіра і кістки, теж мені красунчик, все різане та ломане. Ще живеш, як хом’як, мало, який сенс з тобою зв’язуватися? І взагалі… ви люди, бозна з ким спите, тож я не знаю скільки там в тебе болячок, – добив я це дурко.

 І закотив очі, зробив лице, наче побачив щось огидне.

– Що-о?! Ти охринів? Я нічим не хворію! Я здоровий! Ми кожен рік проходимо медкомісію. І я ще не з ким…– і він осікся, та знітився, – Я асексуал, мені секс не цікавий.

– Прекрасно, мені на що ця інформація? Бо мужеловство це гріх. Був би ти дівчиною, може подумав б…

– Ага! Я все відьмі розкажу, що терористично ти їй готовий зрадити! – продовжив буркотіти смертний.

– Ага, валяй, ото мрійник! – кинув я, тяжко видихнув і підійшов до шафи, дістав нову шовкову піжаму небесного кольору в жбурнув в обличчя цьому придурку.

 Він зловив і почав розглядати.

– Це ще нащо?

– Спати ти в чому будеш? Чи будеш далі мене худою сракою лякати? – перепитав я, вигнув світлу брів.

– Що-о-о? В мене не худа срака! А нормальна! Стривай...а коли це ти помацати мене встиг, щоб дізнатися яка сама на дотик срака? Збоченець! – запалало це придурошне.

 О, почалося! Господи, дай мені сил та терпіння не спалити твоє творіння. І взагалі я не вірю що таке придурошне створив Творець. Це точно біси підкинули, це їх витвір. Я знов тяжко видихнув, потерши стомлено переносицю.

– І взагалі...пішов я до своєї кімнати! Нічого тобі ото мною командувати! – сказав пафосно це руда бестія, та патетично загорнувся в рушник і пішов до дверей, посмикав за ручку, а вони не викриваються.

 І тоді як лупоне зі всієї психованості по дверям ногою. Але на них стояв захист, тож мисливець смикнуся і…кумедно впав на спину. Відчувши віддачу від дверей. Але лаятися не перестав.

 Тож я тяжко видихнув, підійшов до нього, схопив за ногу, якою він лупонув по дверям, але вона так залишися кумедно сторчати вверх і потягнув назад в сторону ліжка.

– Ти нікуди без мого дозволу не дінешся звідси. Зайти сюди легко, вийти ні. Тут стоїть захист! – пояснив це я, як душевнохворому мисливцю.

– Вилупок! – кинув в мене.

 Ні, він точно грається з вогнем!

– Дуже приємно, що ти нарешті правильно себе охарактеризував. А тепер перевдягайся, і не вередуй. Ти як ото мала дитина! – наказав я сурово.

 Я відпустив його ногу, витерши руку, якою її тримав о сорочку і пішов до дверей.

– Коли я повернусь, щоб переодягнувся. Якщо ні. Це зроблю я, раз ти ведеш я дитина, доведеться мені поводити з тобою характерно! – попередив я.

– Збоченець!

 Я вийшов з кімнати зачинивши двері.

 Я повернувся туди де знайшов цього рудого дурбецала. Хотів поближче роздивитися ту істоту, але її вже не було. Хоча вона повинна бути мертва, бо добре один удар в серце їй був байдужий, але в голову? Так будь яку нечисть чи неживе упокорюють. А це…йому і цього мало? Та що ж це було? А ще вся дивина з часом та простором зникла, все стало на свої місця. І сліду від крові чи інших рідин від тієї погані не залишилося.

В мене погане передчуття.

 Я ще раз прискіпливо оглянув кімнату, потім цілий дім, хотів Розі доповісти, але вона знов зачинилась в своїй лабораторії, і краще її не турбувати, щоб не отримати роздратовану і злу відьму.

 Довелося повертатися до кімнати, руде стерво вже навіть переодягся в шовкову піжаму, яка йому личила, особливо гарно підкреслюючи білизну шкіри і яскравість волосся. Але веснянки все псували. І воно вальяжно розвалилося на ліжку.

– О, нарешті ти виглядаєш як домашній кіт, а не помиїшник! – похвалив я цього буркотуна.

– Пішов ти, я виглядаю як якийсь солоденький хлопець утриманець, тьху, бридота. Як в цьому можна битися, якщо ворог раптом нападе? Воно не практичне! – Обурився мисливець і різко підхопився з ліжка та зробив якийсь бойовий прийом з розвороту. Я вже згубився скільки в людей їх видів і кожне сторіччя щось нове.

– В цьому не треба битися, в цьому сплять, це одяг для сну, дурко!

– Я знаю...але одяг для сну повинен бути зручним як для сну, так у випадку небезпеки зручним для відбиття атаки ворога, – заявив мисливець, важно поправивши окуляри.

– Хто таке сказав? – здивувався я.

– Мій батько вчив, а що?

– Дивний в тебе батько…і взагалі ви мисливці наче люди, але якісь інші…– запевнив я.

 Раніше я якось не розділяв де люди, де мисливці, але стикнувшись з ними в реальності і з цим більше близько – зрозумів, що вони якійсь довбонуті. Все їм всюди вороги ввижаються. Все готуються до нападу. Своїх дітей посилають на смерть. Вчать молодих не цінувати власне життя. Калічать психічно.

– Пх...звісно інші…бо мисливці йдуть туди, куди звичайні люди не підуть. Там де інші бояться, ми діємо, – гордо сказав мисливець.

– Це звісно прекрасно, але немає сенсу. Нечесті не стає менше. Ваша справа не має сенсу, – зауважив я, схрестивши руки на грудях.

– Пх…а що ти пропонуєш? Мовчки терпіти, просто дивитися як жеруть невинних. Бо нажаль, просто молитви не діють. Бог не чує своїх вірян, якби гаряче вони не молилися. В той час, коли янголи залишилися не при ділах. З’явилися з пітьми ночі сови, щоб зробити свою роботу і зникнути знов, – відповів мисливець знов плюнухшись на ліжко, та заклав руки за голову дивлячись задумливо в стелю.

 Мені не сподобалися його слова. Особливо про Бога та янголів. Так як він сміє так зневажливо про це говорити? Да що цей хробак смертний знає про це?

– Ти не віриш в Бога? – поцікавився я, нахмурившись.

– Якого? Їх бозна скільки за всю історію людства вигадали. Ні, я вірю в хімію, фізику, вони не підводять, якщо знати їх закони і якщо правильно все прорахувати. А от невидимий дядько десь на небі виглядає так собі опора,– зауважив нахабно цей…цей…невіра.

 Я зціпив зуби, скрипнув ними. Прищурив очі.

– То он як...ти цей...як їх…атеїст? – перепитав я.

– Ну так, а що? Ти цей як його вірун…вірунець, вірючий? І що? Бог почув твої молитви і подарував тобі за молитви можливість шпехатися з темною відьмою? Це бонус чи покарання? – єхидно зауважив цей гівнюк.

 Я стиснув руки в кулаки, в мене заходили ходуном желваки. Бо його слова ще більше в мені збурювали обурення, і нерозуміння як можна бути таким телепнем? Зараз цей смертний самовпевнений, а потім буде нити коли, наробить помилок, що винен Бог, що йому не допоміг.

– Що ж...а в душу ти теж не віриш? – перепитав я.

– Ні, є тільки свідомість, а душа це щось ефемерне, і пахне буддизмом, – самовпевнено бовкнув мисливець.

 Кутик мого роту неконтрольовано поліз вверх. Я подивився з-під лоба на цього жалюгідного смертного і... опинився поряд за лічені секунди.

 Очі мисливця злякано округлися, зіниці розширилися, він зблід. Хотів втекти, але я вже був на ньому, він почав пручатися, лаятися, хотів врізати, але я його руку перехопив, і з легкістю перехопив іншу однією своєю, тримаю їх над його головою. Щоб не брикався тримав його стегнами.

– Пусти, що ти робиш? Ай, боляче! – обурився рудий нахаба.

– А чого я повинен тебе слухати? Ти ж такий розумний, придумай щось, нехай твої фізика і хімія тобі допоможуть, – піддразнив я цю руду бестію.

 Де його нахабність і самовпевненість ділась. Маска брутала впала, і проявилась істина сутність зляканої тварини.

 Йому ще не вистачає кусати і ричати для повноти картини. Він вишкірися і свердлив мене вбивчим поглядом.

 Я схопив його за шию вільною рукою. Відчув як під тонкою, ніжною шкірою стукотись що шалений пульс, я погладив великим пальцем життєву артерію. Його кадик ходить нервово верх вниз.

 Моя рука ковзнула нижче до виразних ключиць, і нижче, я спритно розстібнув сорочку, оголив високо вздимаючиїся груди, на яких проступили крапельки поту, м’язи напружилися, а серце стукотіло, що шалене.