Раді Вас бачити!

– Ой, ні...мені достатньо дякую! Ви дуже щедрі, пане зоряний незнайомець! Мені вже час! Відпустіть, будь ласка, – відповіла вона червоніючи і знітилась.

 Але я відчував, що вона бреше, до того ж сама собі – вся її істотність блага увійти в неї… наповнити.

 Може якби дійсно, я не відчував цього – відпустив, а так. В мені щось прокинулося, що почуло її солодкі благання.

 Але здоровий глузд кричав схаменутись і відпустити панянку. Та нажаль, той хто зараз тримав відьму, не чув голос розуму. Так це точно не я. Якийсь зірковий хижак, який готовий розтерзати бідолашку відьму. Мені навіть її шкода. А з іншої сторони це лише сон. А ця красуня витвір моєї уяви, бо не може в реальності існувати безпечна, мила і така вразлива відьма. Тож точно сон...такий приємний.

 А ще я відчував що маю буди з нею поряд, таке відчуття я поряд з домом чи рідною душею. Стало так тепло на душі, безпечно і спокійно.

 І я припав до неї, як до прохолодного джерела після жаркого дня, цілуючи її лице, шию, ключиці, плечі. Мені так солодко від того було на серці.

– О, ні…хто ти? Навіщо прийшов? – спитала вона крізь стогони, відвернув лице і підставлячи шию під мої палкі поцілунки.

 Я не хотів її відпускати, а що робив здавалося правильним. Але в той час здоровий глузд знов волав, що так не правильно, це відьма, а спати з відьмою, навіть у сні не правильно. І вона говорить ні. І в той час сама підставляється під поцілунки і пестощі.

 Тож я вирішив хоч у ві сні дати собі волю.

– Ти знаєш відповідь. А прийшов, бо ти покликала,– відповів я, відсторонившись, важко дихаючи і облизнув вуста смакуя її.

 Та ось навколишній світ видозмінився і проявилися різні колони, обплетені плетистими троянами, які квітнули синім кольором.

 Це здавалося був якийсь храм. А от появися вівтар, куди я вронив солоденьку відмочку, вона застогнала і так зворушливо горнулася до мене.

– Ну от…ти ж хочеш цього…ти бажаєш, щоб я був в тобі. Належав тобі, – сказав я.

 По очах її бачу що правий та її істотність вже готувалася отримувати своє.

 Кігті відьми подовжилися, очі ще сильніше сяяли містичним вогнем, а ще в неї був милий хвіст. Яким вона пестила мене за поясницю, по спині, а потім обплела шию.

 Але я не відчував все одно загрози, навпаки – мені подобалося і яка вона була вразлива, як проявила силу. Таке солодке відчуття мене охопило. І ні, мене тягло не краса цієї рудої звабниці зі смарагдовими очами, а її істотність, її порожнеча, яку я відчував своїм довгом заповнити. Наче не зробити це буде злочином.

 Вона відрилась перед мною, розставила ноги. Хоча тримала мою шию.

– О, ти прокидаєшся, як ти прекрасна, мій маленький отруйний плющик,– сказав я.

 Знов припав до неї з поцілунками, мені хотілося вивчити кожен її вигин губами і пестити її вигини.

 Та раптом вона спитала чи не відчуваю я відразу до її хвоста. Це мене здивовано, бо для мене він був її природною частиною. Як прекрасні очі і червоні вуста. Це якесь дивне і неправильне питання. Вона ж не гидує, моїми крилами. А це теж таке собі видовище. Та я відповів їй:

– Як може буди бридко бачити шипи на троянді, чи її пелюстки? Це частина всієї квітки. Треба насолоджуватися нею цілісною, інакше не насолодитися її ароматом.

 Я побачив, як її очі заблищали і зронили кришталеві сльози. Вона подалася до мене, її вуста обіцяли мені палкий цілунок. Мені аж перехопило дух, темна енергія в мені теж здригнулася в солодкому перечутті, проникнення в цей бажаний сосуд…

 …Але сон безжально перервали.

 На самому цікавому місці. Я не хотів прокидатися, але мені не дали шансу ще побути в безпечному просторі.

– Вставай, давай, ледащо! Досить дрихнути! – почув я противно знайомий голос.

 Це Даріель, щоб він всрався! От дістав! Чого йому не спиться в таку рань...Ах, так, він поспішає пошпехатися зі своєю новою коханкою. Звісно йому вже штани тиснуть. А мені навіть у ві сні поцілунку не дали отримати. Сцуко! Комусь щастить одразу двох жінок шпехати, а комусь нуль.

 Я перевернувся на інший бік і накрився подушкою, щоб не слухати цього бовдура.

– Іди на х…– бовкнув я.

– Що-о-о? Ти охринів?! – обурився Даріель.

 Та ось я відчув як з мене нахабно скинули ковдру.

– Ох, трясться! Ти мені своїм стояком око виколеш, – заволав раптом Даріель.

– То іди звідси не ризикуй! – пробурчав я, відкрив одне око.

– Ах ти ж! – прошипів Даріель і я відчув, як мене схопили за щиколотку, і поволокли з ліжка.

 Я боляче гепнувся, аж зуби клацнули, ледь язика не прикусив і втримав окуляри, волосся навалилося на лице.

– Пусти придурка шматок! Ай, бля, боляче, сцуко! – волав я, брикаючись і намагаюсь вгатити по сраці чи ще кудись охринівшого Даріеля.

 Але він хмикнув і ще сильніше стиснув мою щиколотку, аж до болю, і потягнув мене далі по кімнаті, як мішок з добривами.

 Я весь шлях лаявся і кляв довбня. А він собі наспівував веселу пісеньку.

 В коридорі нас побачила Розанна з домовиком і я почув:

– Пані Розанно, а це як? Нормально що зараз відбуваєшся ? Може, вам слід втрутитися?

– Ой,Тухі, це в цих двох таке щире і палке кохання. Хто ми такі, щоб втручатися в ігри закоханих?

– На х… око на дупу натягну! Щоб тебе чорти побили! – волав я.

 Мене затягли до душової і там тільки відпустили, кинув в мене уніформою водія.

– Час на збори три хвилини… час пішов! – твердо заявив Даріель, уже знаходячись в дверях.

 Я показав йому середній палець,

 Той хмикнув і зачинив двері.

– Сцуко...дістав, падлюка! – продовжуав палати я.

 Я із-за цього вилупка, весь сон забув. Ну я так-то пам’ятав емоції і образно, а от саму звабницю забув. Та бля…

 Я ще провалявся на підлозі, мене не турбував навіть холод від кахлю. Я намагався зрозуміти, де реальність, а де був сон. Може те що зараз відбувається це кошмар, а там була приємна реальність? Є…ні це самообман. Я важко видихнув.

 Припіднявся, поправив окуляри і почесав шрами на лопатках. Там наче щось було. І уві сні я бачив себе з крилами. Та ну на фіг! Я людина, людиною народився – людною і здохну.

 Я піднявся на ноги і пішов приймати душ і перевдягатися.

 Я повинен радіти, бо після того як Даріель мене ледь не вбив – Розанна пом’якшилась до мене і навіть дозволила виїзжати за межі маєтку. Так… мені доводиться, грати роль звичайного водія. Я вдягаю темно-сіру уніформу, картуз і маску на нижню частину обличчя, волосся ховаю. Все ж наче отримав яку не яку бажану свободу… хрін там…я отримав нову дозу знущання. Я мисливець, який тепер прислуговує темній відьми, як вірний слуга. Так… формально я вільний, але більше десяти метрів від машини не можу відійти, інакше кільце спалить мене. Якось зв’язатися зі своїми не можу. А я так сподівався, що на якомусь блокпосту нас зупинять, а хрін там. Машину Розанни не чіпають. Це новий рівень знущання – бути на свободі і все ще прикрутим ціпком. Я просто став не тільки секс іграшкою вночі. А трофеєм вдень.

 Із плюсів, рівень темної енергії почав відновлюватися. А особливо підкорчив після цього сну.

 Я по старій мисливській звичці швидко зібрався. І вже був біля машини, коли прийшла Розанна з Даріелем під ручку. О, яка, бляха, ідилія… ригало все!

– Ти не хочеш привітатися і побажати гарного ранку своїй любій пані? – приторно солодким тоном наголосила Розанна і хижо вишкірилась.

 Я важко видихнув і закотив очі. Повільно повернувся в сторону Розанни і награно ввічливим тоном:

– Доброго ранку, пані. Сподіваюся вам добре спалося! Клопи не кусали? – і я подивився з прищуром на Розанну.

– Ах ти ж…– спалахнув Даріель.

 Він від коли знюхався зі своєю пасією, особливо бажає вислужитися перед Розанною. Правда, почав теж шукати способи як уникнути її спальні. Але довго йому це не вдалося та вигадливості не вистачило – тож довелося йому віддуватися поповній.

 Як він ще ходити після того міг? І ще сил вистачає на побачення з таємничою відьмою.

 Розанна призупинила Даріеля від роздач мені гарячих тумаків.

– О, судячи зі повернення гострого язика, ти вже зовсім отямився, – сказала Розанна, плавно підійшла до мене впритул і вхопила за пах. Я аж зігнувся, видохнув – ну в неї і хватка!

– Як там твій рівень темної енергії поживає? Ще не відновився? – прошепотіла вона мені на вухо, я відвернувся від неї, вишкірившись.

– Ні…ще низький... – збрехав я.

 Але її хватка посилилася.

– Впевнений?

– Так…моя пані, – крізь зуби видихнув я, втискаючись аж до болю спиною в двері автівки.

– Ну що ж…треба значить піднімати його. Здається, в тебе все пов’язано на чуттєвості. Тож пора і тобі завітати до мене в спальню, я тобі підніму...рівень енергії, – додала вона і пристрасно вкусила мене за мочку вуха.

 Я здригнувся, наче мене торкнулося щось крижане, почало нудити.

 Хватка відьми на моєму достоїнстві послабилась, тепер вона попестила там, особливо погладжуючи довбане кільце.

– М-м-м...а тобі личить костюм, навіть більше…ніж ті задрипані лахи мисливця. Ти такий діловий, – простогала мені на вухо Розанна, цілуючи в шию. Там де була сонна артерія.

 Я счепив зуби і ледь тримався, щоб не відсторонитися.

 Мене її доторки бісили. Щось тоді в душовій кардинально змінилося, я тільки ще не зрозумів що. Але тепер у Розанни навіть влади над моєю плоттю не було.

– Боюся, я все ще не придатний для втіхи, – все ж витиснув я з себе слова.

 Натякаючи, що не дивлячись на те що вона пестила мене – моє тіло не реагувало.

 Але тут я згадав, що Даріель бачив вранці спростування моєї брехні. Я подивився на нього, той тільки криво всміхулся, але чогось не здав мене.

 Дивно…чого воно таке добре до мене?

 Розанна подивилася мені на пах і гірко видохнула.

– Ти диви… дійсно, невже разом з крилами, ти втратив чоловічу силу? – розчаровано проговорила Розанна.

 Я знизав плечима.

 Вона надула губки і важко видохнула.

– Ну що ж, почекаю ще. На щастя є запасний варіант, – і вона покосилася на Даріеля.

 Той напрягся і збліднув.

 А я полегшено видихнув, коли мій пах відпустили.

– Сідай за кермо, у нас сьогодні багато справ, – наказала суворим тоном Розанна,– Ти пам’ятаєш, ні яких вибриків? Якщо я помічу хоч натяк, що ти намагаєшся зв’язатися зі своїми, я активую кільце і…

– Зрозумів! Я не дурний! Ти ще моїх людей тут тримаєш, думаєш, я про них забув? Тож в любому випадку, я нічого не вдію, – відповів нервово я.

 Розанна криво всміхнулася.

 Я відвіз Даріеля в Бібліотеку, а потім повозив по справах Розанну і завіз до клубу, де вона вирішила затриматися.

 Як на зло, мені зустрічалися мисливці, тільки коли хтось був поряд: Даріель чи Розанна. А коли я їхав сам, ніхто з моїх не траплявся – це дратувало. Я виглядав хоч когось з наших – нє, хрін. А звернути з маршруту не міг, маршрут машини відслідковується Розанною. Я можу їхати суровою по завданому маршруту і зупинятися тільки в певних місцях...сцуко, я наче керую трамваєм.

 Це теж дратувало. Я важко видихнув, нервово вчепивсь в кермо. От з моїх мені не траплялись, але всякі дебіли на дорогу прямо радісно повисипали. Сцуко, один підрізав, другий через сраку виїхав з парковки, третій чи п’яний.

 Як я сумував по хаосу доріг Харсіті! Зазвичай я їздив на байку, тож було легше маневрувати, а з машиною важче. Ще явно в мене будуть проблеми, якщо навіть в мене вріжуться і розіб’ють машину. Розанна з мене шкуру здере.

 Але реакція мисливця рятувала.

 Тож якось я все ж доїхав до клятої Бібліотеки. Я припаркувався і почав оглядатися, може тут пощастить. Але сумніваюсь, це територія відьом чого б сюди занесло мисливців. Але я не міг просто здатися. В мені все ще жевріла надія на успіх. Але в Бібліотеку заходили і виходили на перший погляд люди, але я знав що то не так. Там були різні істоти, під виглядом звичайний містян. Тож сюди ходять не тільки відьми, просто запряють всім вони.

 Саме страшне було – нудьга, я звісно звик до засідок, але там був хоч якийсь сенс, а тут…ну можу уявити, що я роблю засідку на вилупка Даріеля…а потім ловлю його і повільно з насолодою вбиваю...так….і губи мимоволі розтягнулися в посмішці. Відчинив вікно зі своєї сторони, бо було жарко. Я вальяжно відкинувся на спинку крісла, що скрипнуло, підклав під шию руки. Цікво, а чого Даріель мене не здав? Підозріло. Мабуть, його нова коханка змусила подобріти? Нє…тут щось інше.

 Я важко видихнув. Треба повертатися в реальність та ось я побачив в дзеркалі заднього вигляду знайомий силует машини. Я аж привстав і підібрався, треба зосередитися, і не втрати шанс. О це мені пощастило! Я один, вилупка ще немає. Розанни теж.

 Я аж затамував подих. Радісно вибивав ритм пальцями на кермі. Потім знов обернувся. Машина патрульних мисливців була все ближче. Моя надія на рятунок, я відчував таємну радість – я так давно не бачив своїх, так скусив!

 І от коли вся моя увага була прикута до чотридверного пікапу, з загорнутою в брезент туреллю – боковим зором відчув якийсь рух. Я рефлекторно зловив те, що в мене летіло і різко розвернувсь. Серце пропустило удар. Я подивився на це – думав стріла, чи ніж хтось метнув. А це…бляха...книга… Але влупилась в руку боляче гострим кутом. Ай, бля. Тож в принципі це теж можна вважали зброєю. Ще важка. Я прикинув її в руці. Гмикнув. Але тут згадав про те, що мені треба було якось подати знак своїм, але вони проїхали повз, а я не встиг...бо відволікся на цю дурню.

 О ні! Ні! Я з болем і розчаруванням на серці проводжав поглядом пікап, який проїхав повз. Я тільки міг зажурливо видохнути. Ні! Я ж тепер не знаю, коли зможу ще раз отримати таку нагору! Ні! Так нечесно! Та за що?? І я подивився на книгу в своїй руці, а ще почув вовтузіння і шелест поряд.

– Ай, як боляче, – я почув тихий голос.

 Ну все! Я зараз наваляю тій розтяпі, яка жбурляється книжками. Мені треба випустити пару, інакше це добром не кінчиться.

– Ну сцуко, тримайся, паскуда…– прошипів я, різко відчиняючи дверцята.

 Я виліз з салону і почав оглядатися, тримаючи ту кляту книгу, готовий нею же відхріначити ту паскуду. Що все мені споганила.

– Ой, – почув я злякане.

 І подивився в сторону звука. І побачив…сцуко… відьму, нє ну, а хто мені міг підгівнити? Мені здається, як Даірелю щастить на відьом. Мабуть, цей вилупок на мене свою «вдачу» перекинув. Гівнюк.

 Я окинув з голови до ніг це нещастя. Воно сиділо навпочіпки, злякане, трясется – поряд валялися ще книги, зошити. Сама відьма руда, дрібна, з зеленими очима. Ще така пухкенька.

 І я подумав, як Розанна відреагує що зчеплюся з її так би мовити «колегою»? Те що ця відьма може дати мені звізди магічно мене не лякає, бо я дам тягла темною енергією. Але тут я згадав що запевнив Розанну, поки мій рівень низький. Тож буде паливно. Я ще раз подивився на книгу в своїй руці, на це тремтяче нещастя, на пікап що стрімно віддалявся і скрипун зубами, зробив вдих-видих. Добре, фай, живе це недолуге – попиздитися з відьмами ще встигну. Поки треба вести себе зважено, бо якщо ні – Розана мене знов замкне в маєтку. А я і так ледь вирвався в Харсіті. Я поправив окуляри і жбурнув книгою в відьму що так не навчилася літати. Було бажання поцілити в голову, але кинув нижче. Все одно у відьми є магія і бар’єри. Але у цієї щось пішло не так. Тож вона досить по-людські зловила книгу, що прилетіла їй в районі грудей.

– Ой, вибачте...– тихо сказала, розгублено дивлячись на книгу відьма.

 Я поправив краватку і кинув:

– Та пішла ти!

 Хотілося ще жорсткіше її послати чи вилаяти, але вона і так покарана, бо здається сама теж впала і мабуть забилася.

 Мабуть, боляче. Я ще раз озирнувся і оцінив місце звістки вона могла випасти, ну так… летіти було боляче ще на коліна.

 Я ще раз видохнув тяжко.

– Ей, пташенятко, тебе що з гнізда викинули? Ти не вбилось там, допомога потрібна? – бовкнув я.

 Відьма сіпнулась втягнув голову в плечі. Мабуть, чекала що дійсно я буду бити чи лаяти.

 Вона була бліда і вся стусанах.

– Єм…ні..все добре. Ай…– відповіла вона, при відкрив одне око, а потім інше.

 Вона хотіла привстати, але тотчас впала знов схопившишь за коліна і болісно зашипів.

 Я схилив голову на бік, закотив очі.

– От бля...так і знав… от на ху…– бурчав я, поліз в салон, відкрив бардачок, дістав аптечку і закрив двері, пішов до цього нещастя, а воно злякано відповзло.

– Не випробовуй мого терпіння, я прийшов допомогти, – сказав я, але якщо вона почне вимахуватися – нехай сама розбирається зі своїми підбитими колінами.

 Взагалі, я зараз злий на цю білку-летягу і нічого їй не винен. Але залишати в біді це не по честі. Нехай від мене минулого вже мало що лишається, але я буду все одно триматись тих крихт, що є.

– В...вибачте…вибачте, – повторювала вона дивлячись на мене щемливим поглядом.

– Показуй де ти там розбилася, – сказав я.

 Вона здригнулася і почала вагатися, і бліднути. Я виразно на неї поглядув крізь окуляри. Вона відгорнула поділ сукні, я побачив фронт робіт – так впала вона добряче ще проїхалася, бо від великої рани, були пошкодження поменше.

– Тебе ж можна торкнутися?

– Га?

– Обробити твої рани? – перепитав роздратовано я.

– Т…так...а чого питаєте? – і відьма здивовано кліпнула.

 Я важко зітхнув, відьми і поняття особисті кордони – дві різні речі.

 Я відкрив аптечку, дістав антисептик і обробив руки, почав обробляти її рани. Вона зашипіла від болю примружившись і хотіла забрати ногу, але я іншою рукою тримав.

– Бо не маю звички торкатися незнайомих людей без їх згоди, – буркнув я, машинально роблячи справу, інколи поглядаючи по сторонам. Все ще чекаючи, а раптом ще одна машина наших проїде.

 Але не щастило. А я зараз би міг врятуватися і вже бути дома в безпеці і витягнув своїх. Я як уявлю, що знов повернуся в маєток Розанни – аж вити хочеться. Це знов приниження і тортури. Так завдяки тому, що Даріель мене покалічив, на якийсь час Розанна сексуально відчепилася від мене і я зміг уникнути повноцінного сексу з нею. Але невпевнений, що довго зможу щось вигадувати чи прикидатися кволим і немічним. Розанна не дурна. Та і щось Даріель задумав, моя мисливська чуйка в цьому впевнена. Ще мене насторожувало, що Розанна якось дивно говорить про моїх побратимів, яких тримає в полоні. Час їх витягати. Я занадто вже довго простирчав в полоні цієї кінченої.

 Мені інколи здається, що я невдаха року. Точно мій брат взагалі в таку халепу не втрапив би, а якщо втрапив, то з легкістю вийшов, не те що я.