Раді Вас бачити!

Ярослав

 Мені нормальні сни без кошмарів останній раз снилися до смерті матері. А так, я просто провалювався в темну порожнечу, або снилися жахіття.

 Але цього разу щось відбувалося інше. Так знов опинився в темній порожнечі, але мене не грубо кинуло, як м’яч у прірву, а наче я сам прибув якось сюди. Та недовго тут була лише суцільна темрява, поступово вона перетворювалася в безкрайній зоряний космос. І під ногами, коли я зробив крок – пішло хвилювання, як по водному плесу, райдужний відблиск. І теж з’явилося зоряне небо. Я опустив погляд під ноги, щоб роздивитися зірки, а у відображенні побачив не себе. Я його не впізнаю, щось бліде, гарне, без тіні веснянок, волосся вогняне, ще довше за моє, немає окулярів і пронизливо сині очі, і…якого бля, біса…крила? У мене є чорні крила? В сенсі… у того… у відображенні, я то людина, в мене не може бути крил.

 Я почав оглядатися за спину, дійсно побачив величезні зоряні крила, я відчув їх вагу і те що вони матеріальні. Це частина мене.

– Що за дурня? Зваліть на фіг! Чого пристали?! Я людина! – обурився я, бо мене зовсім не радувало отримання цих відростків, а лякало.

 Я торкнувся одного крила, воно було прохолодне на дотик. Я нервово сковтнув, моє серце пропустило удар.

 Ні! Ні! Ще раз ні! Мене такого точно батько і брат не приймуть. Я довбане чудовисько!

 Якийсь на фіг нелюд чи іннародець. Сцуко, зоряний хфей, тьху!

 Я нервово намагався зламати це пухнасте паскудство, а воно міцно засіло, без ножа не прибрати. А от якраз зброї не було. Сцуко!

 Мене бісили ці вирости.

 Але тут я відчув, що знаходжусь не сам. Я відчув ЇЇ і тільки потім побачив, руду дівчину в білий нічній сорочці, тонка тканина якої звабливо просвічувала.

 Я аж завмер і не кліпаючи дивився на неї і не міг відвести погляд.

 Я відчував її поклик. Не поклик вуст, а поклик душі, серця, істотності і …моєї темної енергії, яку я теж відчув в цій таємничій незнайомці.

 Моя енергія зраділа в ній – відчув джерело. Але я відмітив, що цій красуні більше личить моя темна енергія, ніж мені.

 Мені закортіло наблизитися до цієї дівчини. Але я згадав про свій зовнішній вигляд.

 А якщо злякаю її? Я повагавшись, вирішив наблизитися до неї. Хоча я намагався не наближатися занадто швидко і різко, щоб її не злякати – все одно вона сполохалася. Шкода.

 Я зупинився в шагу від неї і побачив, що в неї зелені очі, які мерехтять, як зірки на цьому небі. Відьма. Я відчув це мисливською істотністю. Відчув розчарування і настороженість. Бо одна відьма мене вже полонила – не вистачало, щоб ще одна у в сні схопила.

 Вона сама мене боялася більше, ніж я її. А ще вона не мала магії, хіба таке може бути? Відьма, але порожня. Та її порожнеча благала про наповнення, тягнулась до моєї темної енергії.

 Відьма злякано на мене подивившись, хотіла втікати та я її зупинив крилом. О, хоч якась з них користь.

 І я притягнув до себе здобич…ой, відьму. Посмішка торкнулася моїх вуст. Чесно, якби вона не тікала, може не зреагував, а так спрацював інстинкт мисливця – вполювати тікаюче.

 Я притиснув до себе відьму, вона дрібно тремтіла, погладив її по щоці, яка вона ніжна на дотик.

– Куди ти тікаєш, мій священний Граалю, моя розпечена пустеля. Ти ж так палко бажала наповнення. Я прийшов, – раптом вирвалося з мене… Сцуко, що я верзу? І голос не мій… Занадто солодкий.

 Серденько відьми ще сильніше солодко затріпотіло. Вона зворушливо подивилася на мене знизу вверх.