Раді Вас бачити!

– Піднімай футболку, – скомандувала вона.

 Я хотів відмовитися, але по її погляду зрозумів, що не варто.

 Я нервово зціпив зуби, аж до хрусту і болі у м’язах, і підняв футболку. Відчуваючи себе в цей момент оголеним і ніяковів.

 Я відчув як волога, прохолодна і ніжна тканина торкаєтеся розпашілої шкіри, із-за чого пронеслось стадо мурах. А м’язи на животі напружилися. Рухи відьми стають більше відчутними та безцеремонними. Я відчуваю, наче вона бажає отруїти все в мені своїм палким володарюванням. І от вона дісталась до грудини, затрималась там. Наче прикинула виривати серце, яке там тріпотіло, чи нехай ще поб’ється трохи, поганяє відчайдушно кров по венам. Погляд відьми з цікавістю вивчав кожен м’яз, її рука ковзнула з повільною невідворотністю до грудей, я відчув холодний доторк до сосків. Їх наче торкнулася розпечена голка, спочатку відчув щось неприємне, схоже на біль, а потім…потім те чого я ще ніколи не відчував. Що це? Ні! Нехай це припиниться! І мене наче струмом вдарило я здригнувся, в мені все стиснулося. Серце, що тільки тьохкало, збилося з ритму і завмерло. А в низу живота відчувалась тягуча біль. Ні, я не можу таке відчувати, це не мої відчуття! Тіло саме подалося вперед, вигнулося на зустріч незвіданому відчуттю. Яке стрімко захоплювало мене, заповнювало солодкими стражданнями. Я ледь чутно застогнав.

 Відьма прислухалась до моєї реакції і повторила доторк, тільки ще відчутніше. Моє серце здавалось, вистрибне з грудей, дихання стало ривким.

– Ой, а що це я за скарб знайшла? Здається, відчула твоє чутливе місце! – прошепотіла мені прямісінько в уста відьма, вона була недопустимо інтимно близько і задоволено посміхалася, як хижачка, що відчула кров жертви.

– Ні, це неприємно! – вирішив збрехати я, про себе молюсь, щоб це якомога швидше минулося і було лиш раз.

– Так-так...от не бреши, я чула твій стогін, – не повірила відьма.

 І вона продовжила пестити мої соски, робила пристрасні доторки, стискання, від яких хотілося розтанути, як віск. А другою рукою, що була в рукавичці, вона пестила інший сосок. Відьма підлаштовувала під моє дихання ритм своєї гри цим тілом, як з гарячим інструментом. А я зціпив щелепи, щоб знов не застогнати. Хотілося прикрити очі від задоволення, але я лише прищурив.

– О, які вони вже в тебе тверді. Так що, боюсь, тіло тебе видає. От бачиш, а ти хотів вмерти, але ж це тіло ще не скуштувало насолоди, не чесно його губити,– прошепотіла вона проникливим тоном і продовжила чуттєве знущання наді мною.

 А мені було так соромно за цей вибрик тіла. Я гнівався, бо ж прекрасно переношу біль і поранення – а спасував перед цим…який сором! Який я мисливець? Позорисько! Батько правий, що не сприймав мене серйозно, бо я бракований мисливець, мабуть годжусь тільки для того, щоб бути іграшкою відьми. Я до болю, аж до крові стиснув руки в кулаки.

– Твоє тіло жадає жити, відчувати, тож гріх тобі задарма гинути молодим! – повторила впевнено відьма.

– Припини…не треба...– просив я, мені все важче давалось стримуватися, бо в мене от-от станеться вибух відчуттів. Я відчув, як щоки червоніють.

– Ні…треба... – відповіла відьма.

 І я відчув як її рука ковзнула до паху, і вона через джинси пестила вже там, стискала, наче окови.

– Туди хоч, не лізь, стерво! – бовкнув я крізь стогони, наче зберігав більше менш здоровий розум, але тіло його не слухалося.

 Хоча і не поставало проти мене...але це поки що. Тож у нас рахунок один-один.

 Відьму це дуже засмутило, тож не отримавши перемоги внизу, знов повернулась до знущань там де їй все далося легше. Розанна чуттєво облизнула пальці і повернулась пестити соски.

 Вона вихляла звабливо стегнами, притуляючись до мене най інтимнішим місцем. І стогнала, здається, ця гра її саму запалила.

 Вона подалася до моїх вуст, щоб поцілувати, але я відвернувся.

– Ну чого ти така недоторка? Ну я ж відчуваю твоє бажання, воно кличе моє. Тобі мабуть пече від бажання? На що себе так мучити? – незрозуміла відьма.

– Все просто...ти мені навіть не подобаєшся! Мені мало тілесної відповіді. Потрібен емоційний зв’язок,– сказав хрипло я.

– О так ти романтик! Як мило! – проговорила вона, я почув глузливі нотки в голосі.

 Я закотив очі.

 Але відьма не вгамовувалася хотіла все одно поцілувати, чим викликала спалах гніву і я схопив її за горло, та підняв, вперши в стіну.

– Нічого смішного не бачу, щоб бути романтиком! – сказав проникливо я, подивившись з підлобну їй у вічі.

 Її очі запалали магічним, зеленим полум’ям, в них мерехтіти срібні іскорки, це було дуже захопливо і гарно.

 Я знов відчув її пестощі на своїй груді, здається вона не злякалась, а тільки ще більше завелась. Вона сміялась.

– О, так! Який шал! Мені подобається! Продовжуй!

 Але тут я відчув, як мене щось схопило і жбурнуло в протилежну стіну подалі від відьми. Я добре налітався! Боліло все – а що не боліло, то нило!

– Бля-а-я…– прошипів я, валяючись на полу, але був плюс…– О, окуляри знайшов! – зрадів я забиваючи своє.

 Це було вперше щось добре зі мною, яке сталося за цей час в цьому Чистилищі. Ці окуляри, наче останній фізичний зв’язок з моїм минулим, де все було добре і я був вільний.

– Геть від Розанни, мерзенний черв’як! Ти не гідний взагалі її торкатися! Не те що погрожувати! – прогримів, як грім посеред ночі Даріель, який наче з’явився з ні звідки.

– А…бля...це ти…вмієш ти псувати веселощі. Нам було так весело, поки ти не приперся! – проговорив я криво всміхнувшись, намагаюсь встати, але мене шатало і нили ребра.

 Тож я тримався однією рукою за відщиблений бік, а другою протер окуляри о футболку і вдягнув їх.

 Даріель подивився на мене, як побачив комаху, що раптом заговорила. Його світлі брови на двинулися на перенісся.

– Він вільний? Як? Хотів втекти? Мені його назад посадити чи добити? – перепитав він у відьми. В його голосі вчувалося розгублення.

– Ні, в нас з ним договір, він тепер служить мені. Натомість він вільний рухатися по будинку, – сказала відьма.

– Чув, вилупок? Тож хочу почути вибачення за наїзд! – обурився я, все ж підвівся на ноги.

 Цей придурок не глянув на мене, наче мене тут не має. Даріель невідривно дивися на Розанну, наче вона була для вилупка щось найцінніше в усьому світі.

 Мене вибісило, що мене тут вважають річчю, захотів взяв, погрався, захотів жбурнув. А я людина і заслуговую на адекватне ставлення. А ще хотілося відплатити тому вилупку за те, що раніше мене відпинав. Тоді я був скований і не міг відповісти, а зараз я вільний тож…

 Я знайшов камінь і підкинив у руці, жбурнув у придурка.

 Він на льоту зловив камінь. Бля...нє…ну тепер він звернув на мене увагу, але я щось передумав, можна вже повернути назад?

 Бо Даріель на мене дивився таким поглядом, наче зараз на мене впадуть небеса. Він жбурнув у мене камінь. Я увернуся. Але коли поглянув на те місце...а Даріеля як не було.

 Зате я відчув рух повітря позаду і жар. Я знав, що там є щось через плече – всі мої мисливські інстинкти про це волали.

– Є….я дико звиняюсь...а можна писдити, але не ламати ребра? Лади? – попрохав ввічливо я.

 Я почув позаду хмикання. А відьма приснула.

 І в наступну мить я відчув удар, який навіть не встиг заблокувати, вибив спиною з грохотом металеві двері з камери. Я не знаю хто таки гучніше був: ляснули двері, що ледь з петель не зірвалися – чи хрустіли мої ребра.

 Мій вільний політ спинила стіна, в яку я благополучно влетів. Ай….йоп….та нащо, сука….мої кісточки…

 От на кой я до вилупка поліз? От що в мене мозок є чи нема?

 Як боляче! Я відкашлююсь і спльовую кров, і мабуть частину легень. Поправляю окуляри.

– Ну просив же по-людські не ламати ребра, – бовкнув я крізь кашель, ледь дихаючи.

 Я відчув як мене підіймають за шкварки і готуються вгатити ще. Ну і реакція в нього! Він швидкий, я не встигаю реагувати чи якось блокувати його випади. Може, якби я був менш виснажений, я б не так лажав. Але маємо, що маємо.

– Гей, у нас домовленість з твоєю пані! Ти не можеш мене вбити! – вигукнув я.

 І тут Даріель спинився, та подивився з питанням в погляді на свою пані.

– Так, він правий. Я гарантувала йому життя, тож відпусти його! – підтвердила Розанна.

– Та нащо тобі ця тварина Господня! – запитав Даріель, ще раз мене окинувши таким поглядом, наче відьма притягла з помийки полу дохлого, плюгавого кота і просить лишити його.

– Він кумедний і змушує мене посміхатися. Тож я подумала і вирішила завести котика! Ось і він… – і вона радісно вказала на мене.

 Даріель здивовано подивився на господарку, а потім знов на мене, гидливо скривив вуста.

– Ну припустимо… няу….– брякнув я і знов кашлянув, і випадково моя кров потрапила на лице Даріелю.

 Даріель скам’янів лицем, його очі потемніли. Він повільно витер лице долонею, стиснув губи в одну лінію і поглянув вбивче на мене.

 Мені від того погляну закортіло негайно стати опосумом, ну той що прикидається мертвим.

– В-ви..ибачаюсь...– тільки злетіло злякано з моїх вуст.

 Я бачив як на Даріелю жувала заграли і його рука повільно стинулася аж кістяки пальців зблідли, його погляд став колючим.

– Даріелю, ні, якщо ще раз влупиш він точно помре, – наказала сурово відьма.

 Я побачив як жила на шиї Даріеля напружилася, але він скорився наказу відьми, хоча явно неохоче. Тож мене просто легенько відкинуло, як дохлого щура, з такою гидливістю точно. Даріель ще демонстративно витер ту руку, якою мене тримав.

 Я приземлився на четвереньки і спробував швидко підвестися, але гострий біль прошив судомою все діло. Я вишкірився і стиснув зуби від болю. Навіть перед очима потемніло.

 Я витер кров, що стікала по підборіддю з куточка роту і злизав її, немигаючі дивлячись на Даріеля. Все ж не вірю, що він припинив спроби мене ще влупити. Здається, він заспокоївся.

– Відчуваю, нам трьом буде тепер весело, – підсумувала нашу перепалку відьма.

 Ми з придурком на неї красномовно подивилися. Кожен залишився при своєму висновку.