Раді Вас бачити!

Темна відьма Розанна

 Я знаходилась в лабораторії, переді мною під захисним куполом на столі утримувався найцінніший дарунок від мого любого Даріеля...таємничий камінь з небес, покритий древніми знаками, які я намагалась розшифрувати. Я гортала напрацювання, які притяг мій любчик з дослідницького центру, який як виявилось згодом, належав кому-то з верхівки мисливців.

 Колись давним давно, на Вільний народ напали демони, ті не могли впоратися самі, тож покликали на поміч своїх союзників з Древньої Сіалії, ті надіслали небесних лицарів – техноїдів. І моє око впало на малюнок на пожовклій сторінці древнього фоліанту, де зображувалися крилаті металеві істоти, які спускаються з небес. Космічні воїни розібралися з поставленою задачею, навіть занадто – так перелякав демонів, що загнали їх назад до пекла. Коли поміч від техноїдів більше не була потрібна – їх приспали, перетворили на такі от на перший погляд звичайні камінці. І сховали. Але люди були б не людьми, якби не докопалися навіть до сховку Вільного народу. В кургані знайшли поховання цариці, а поряд з нею були ці камінці. Скільки їх всього було невідомо. Один якось активували під час своїх дослідів вчені з дослідного центу. Так з’явися перший техноїд, якого потім собі підкорить сім’я вампірів, а після його знов собі повернуть мисливці. Другий камінь зберігся у частого колекціонера. Який вирішив переховати цінну реліквію. І для цього навіть найняв мисливців. Але камінь у мене.

 Я несказанно тішилася цьому факту. Нарешті, я стала ближче до мети!

 Залишилось зрозуміти як пробудити техноїда.

 Я почула знайомі кроки і відчула світлу енергію.

 Я посміхнулася.

 Нехай за століття свого прибування на Землі Даріель трохи втратив у силі і величчі. Колись нечисті просто було важко з ним знаходитися в одній кімнаті і взагалі його відчували за версту і тікали. Але навіть зараз він залишив при собі величний магнетизм, який притаманний небожителям. Ну звісно красу. До того ж краса його була досконала, наче з нього люди робили античні статуї богів. Але і відчуття своєї величності в Даріелі при ньому теж, не менш розвинене, ніж його краса та довершеність. Він намагається глушити свою ауру, особливо, коли покидає наш дім, але тут він ні в чому собі не відмовляє – бо це наша територія свободи де ми маємо право бути собою. Без сховку своєї істотності. Бо кожен має мати місце, де відчуває себе сильнім і в безпеці.

– Ти мене останній час радуєш, молодець так тримати! – похвалила я свого вірного помічника.

– Для мене радість служити, моїй пані, – прочеканив чергову фразу Даріель, він стояв біля стіни, опершись на неї спиною і схрестив руки на рельєфній груді, яку ледь витримувала тонка тканина ніжно-голубої сорочки, темно сині джинси обнімали спокусливі принади.

 Я можу не дивитися на нього і вже по тону голосу, зрозуміти, що він чимось незадоволений.

– Ти вважаєш, що я чудовисько? – перепитала я в нього, відчуваючи його колючий погляд.

– Я не можу критикувати свою пані, – знов його чергова фразочка, яка не несла ні грам емоцій.

– І все ж ти вважаєш, що я поступаю не правильно і я чудовисько, – вловила я суть, бо мені казати не треба, я вже за століття нашого з Даріелем співіснування разом навчилась розуміти хід його думок.

 Йому не сподобалась моя ідея проводити досліди на мисливцях. Коли я про це сказала, він вже тоді подивися своїм виразним поглядом на мене, але змовчав.

– Даріелю...ти пам’ятаєш якою була планета до того як люди забули про Богів? Зелена, чиста, здорова я ж бачила, як ти любив творіння свого Бога. Хіба, як палкий хранитель завітів Бога свого ти не повинен захищати творіння його? Бо подивись, що людство робить з планетою? Чим далі, тим гірше, – з жалем зауважила я.

– Так, я пам’ятаю Землю до того як цивілізація людей розквітла, планета була точною копією Раю…

– Ну от…а тепер це чи то пекло тут чи чистилище. Люди наче подуріли, вони змагаються хто яку найстрахітливішу і смертоноснішу зброю винайде, скільки душ, територій знищить. Хто більше захопить, скопить, сжере. Вони як ненаситні поглиначі і майже нічого не дають натомість. Ти не боїшся, що одного разу людство перейде межу? – перепитала я.

 Даріель нахмурився, наче задумався.

– Нічого планеті не буде, Небеса стримають людей в своїй кровожерливості, навіть якщо доведеться людство знищити, – відповів чітко той.

– Прекрасно. Тобто Небесам, твоїм браттям та сестрам нічого не загрожує, в любий момент ви можете натиснути чарівну кнопочку «вимкнути» людство. А що робити нам? Відьмам, вільному народу, вампірам? Як нам захистити себе від кровожерливих швидко розмножуючихся паразитів, під назвою люди? Вам добре, сидите собі на пухкеньких хмаринках і клопоту не знаєте, а на нас плювати, скільки нас було винищено і скільки ще буде! – сказала я, озирнувшись різко в сторону Даріеля, нахмурившись.

 Я яскраво згадала своє минуле і мене сіпнуло. Пройшли століття, але рани на серці ще не загоїлися, вони ниють і періодично кровоточать.

– Скажи, мій милий, люди спалювали тобі подібних? Чи відчував сморід смажених крил? Чув передсмертні крики? Скоріше за все ні, але ти бачив на що спроможне зараз людство: їх ядерна зброя, може знищувати цілі міста іншосвітян. Один спалах і тисячі душ розвіяні в попіл, – додала я після паузи, моє серце швидше закалатало.

 Ох, ця відірваність від реальності цих небожителів! Їх непомірна пиха і не бачення проблеми перед носом їх погубить.

 Дарієль нічого не сказав, тільки стиснув куточки прекрасного рота, опустив голову, між його світлими бровами пролягла задумлива складочка.

– О, тобі просто плювати. Ви в принципі століттями спокійно дивилися на геноцид відьом і інших містичних істот від людей, і нічого не робили. Бо вам так навіть краще – мінус конкуренти. Ви бажаєте бути єдиними панами на планеті? І щоб тільки люди лишилися, бо вони вас обожнювали та боялися? – поцікавилась я, вигнув іронічно брів.

 Очі Даріеля потемніли приховуючи важкі думи.

– Ото ж бо. Тобі просто нічого на це відповісти, бо я права. Тож вибач, не тобі мене судити! Так… мої методи жорстокі, але я така, рівно якою мене виковало життя. Я не сиділа століттями на хмарах, купаючись в любові та благодаті! – кинула я.

 Я себе підняла з попелу і зробила сама. Все що я маю – я добилась своїми силами. Мій талант, знання, сила. Коли я була молода, навіть Академій для магічних істот чи шкіл для відьом не було.

– Янголу не зрозуміти мою біль, мою самотність, коли ти сама йдеш по темряві і ніхто не запалить для тебе маяк, щоб ти вийшла з темряви і не загубилась. Тож я сама собі здобула маяк…отримавши тебе! – закінчила палку сповідь я.

 Я відвернулася і далі продовжила зосереджено вивчати папери, знайшла малюнок зображуючий механічну, крилату істоту з молотом в руці і підписом «Чорний коваль», я торкнулася пальцями зображення.

 Я почула тяжкий видих Даріеля і кроки.

 Я думала він піде, бо я не дала команди залишатися, але він підійшов до мене з заду. Я відчула, спочатку його тепле світло істотності, яке ніжно торкнулося спини і ковзнуло від лопаток до поясниці. Це викликало мурахи по шкірі і наче електрична напруга пробігла вздовж хребта. Потім міцні руки смикаються на тонкій шиї, наче тугий, гарячий нашийник. Я відчула як в низу живота приємно затремтіло. Його руки тримають міцно, а потім різко розслаблюються і сковзають до плечей, пестячи однини пальцями.

– Що ти робиш? Я тут якби зайнята, – нагадала я.

– Я бачу...але ж ти сама казала, що я молодець…тож мені належить нагорода? Чи ти вже собі обрала нового фаворита? – спитав Даріель, його голос зараз мав хрипливі, пестячі мій чуткий відьомський слух нотки.

 Від одного голосу по моїй спині знов пішов, наче розряд, а в низу стрімко закрутився тугий, вузол бажання.

 Вуста торкнула загадкова посмішка.

– А чого тебе це раптом хвилює? – спитала я, все ще вивчаючи папери, але все ж повела плечами, під його тонкими, рухливими пальцями і звабило зарухала стегнами.– В мене цілий клуб чоловіків на всі смаки і чогось за них ти не питав.

– Інших ти не притягала в дім, – щось промайнуло в його тоні, а хватка стала міцна на моїх передпліччях, а потім знов розслабилась.

 Він інтимно близько, я навіть відчуваю його приємний аромат і тепло лоскочущого дихання на шкірі, наче він схилився і вивчає, щоб поцілувати чи прихопити зубами.

 Я чую як завжди спокійний ритм його серця, зараз прискорився.