Раді Вас бачити!

– Тихо-тихо, твій захист мене пропустив. В мені з частина твоєї енергії. Забув? Не нервуй, я прийшла допомогти, – сказала вона таким голосом, що наче переспів дзвіночків, її тон був заспокійливим.

 Її погляд намагався показати турботливість.

– Сцуко! Ти як то отруйний плющ, як причепишся, оплутаєш, що не виплутатися! Геть звідси! Тут небезпечно! – палав я.

– Піду…як тільки ти вип’єш моє зілля, воно заживить твої рани і внутрішні пошкодження, і дасть тобі можливість втримати відкат від сили. Ти нейтралізуєш ефект перегріву, – запевнила вона, дістала флакончик з якоюсь гидотою.

 Да як бісить! Ще з нею воюй! Я не можу і з тим вилупком битися, і з нею собачитись. А вона це бачить! Вирішила мабуть, використати шанс і під благородним поводом турботи підсунути якусь бридоту, щоб я став в її владі.

 Ненавиджу! Довбані відьми! Як стерв’ятниці – чують поживу злітаються.

– Пішла ти! Я не буду пити твою бурду! – гримнув я.

 Бо це вже був крик душі. Вона мене дістала!

– Йди свого коханця отпоюй! А від мене відчепись! – прошипів я, відштовхнув її легенько.

 Але Жаді була вперта, вона знов наблизилась, стиснув губи в нитку.

– Ти ж так помреш.

– І по фіг, зате здохну вільним від вас! – випалив я.

 Вона опустила погляд, задумалась, а потім знов підняла – її очі блищали.

– Ні! Ти не помреш, я тобі не дозволю! – заявила відьма.

 Жаді відкрутив кришечку, хильнула все з бутилочки, а потім прожогом опинилася біля мене. Відьма обхопила за обличчя, чим змусив мене нахилитися, бо вона нижча на голову. Я напружився.

 Ця навіжена впилась мені в уста поцілунком, я так охринів, що вона змогла змусили мої вуста впустити її. Я відчув смак якоїсь настоянки, яку ковтнув, хоча не хотів – вийшло рефлекторно. Мені треба було її відштовхнути та замість цього моїм тілом пройшов струм. Я наче випав на мить з реальності, перед очами появились дивні образи: якийсь храм, оплетені стіни синіми трояндами. Космос, зорі, вівтар, я чув шум власної крові в ухах і гупання серця, і тихий солодкий стогін.

 Мені не було гидко…було… Відчуття правильності, так і повинно бути. Все на своєму місці. Наче я отримав необхідне. Біль зникла, на її місце прийшов спокій, а потім якесь солодке і млосне відчуття.

 Я відчув аромат ружі.

 Коли відкрив очі, зрозумів що Жаді пригортає щось…і воно відходить з мене…Сцуко...крила…бля...моє крило! Воно наче було зіткане з тканими космосу, там можна побачити як мерехтять зірки.

 Я відчув Жаді як востаннє насолодилась цим поцілунком, а потім зі зусиллям відсторонилась.

– Вибач…знов я порушила твої кордони, – і вона знітилась, опустила очі.

– Ти їх проламала, – кинув я.

 Пригораючи її крилом, так що Жаді уткунулась носом мені в груди.

– Йой...

– Раз приперлася, стій тут, щоб не зачепило, – буркнув я, бо ще дійсно Маркус мене атакувавши: вдарить по цій навіженій.

 Жаді підняла на мене очі, її щоки червоніли.

– Ой…який ти гарний...ой...твої крила повернулись! – помітила вона, потершись щокою о крило і посміхнулась.

– Ага, гарний в крові, як побитий собака, – я більше тверезо оцінював свій зовнішній вигляд.

 Бо яким він повинен бути, після зіткнення з іншим маніпулятором?

– Що ти таке? Ти не людина?! – обурився Маркус.

 Щось він якийсь переляканий.

– Людина я...трохи мисливець. І маніпулятор темної енергії, як ти!

– Ти не як я…ти щось інше! Довбана погань! Що ти таке? – викрикнув Маркус.

 Я чув як його бар’єр тріщить, о яка це приємна пісня для моїх вух.

– Ти довбень! Я людина! – огризнувся я.

– Яро...вибач, але...ні...– і Жаді дістала з сумки дзеркало, і показала мені.

 Я як кинув туди погляд – охринів.

– Це не я! Я людина!

 Я побачив, що моє волосся посивіло, очі стали синіми, а склери чорні. Дивні візерунки, що були на тілі добрались до обличчя, смахували на якийсь дивний грим, ці довбані крила і…того… руки, що тримали меч стали покриті наче темним матовим металом.

Бля…

– Це все твоє зілля! Ти! Бля, відьма!

– Це не я! Чесно! – не погодилась Жаді.

– Я людина! Це не я! – обурився я.

 Та ось бар’єр Маркуса тріснув і розсипався. І той хотів напасти, але я був швидшим – вирвав меч з землі і вгатив в супротивника.

– Д...довбана сіалська погань…– прошипів той, зтікая кров’ю.

– Ти помиляєшся! Я людина! – випалив я, пенделем зняв тіло Маркуса з меча.

 І я відштовхнув маніпулятора – по ньому почався обстріл та мій бар’єр захищав від куль, і уламків. Та про всяк випадок, я ще прикривав Жаді крилом, вона зворушливо притискалася до мене. Відьма оперлася щокою о груди лоскочущі віями мою чутливу шкіру. Моя темна енергія, тягнулася до неї, наче магнітом, намагаючись огорнути. Ще помітив – земля, бруківка, все палало, димилось. Але з-під землі плавно пробилися стебла плетистої троянди, зріли листочки, пробивались пуп’янки квітів і вони розквітали пронизливо сапфіровим квітом.

 Це було лякаюче і в той же час зворушливо, і чарівно. Наче життя пробивалось крізь пекло вогню смерть і поспішало квітнути.

– Яка дивовижна краса! – здивувалась Жаді.

– Так… ця ружа вперта, як і одна відбита на глухо травниця, – буркнув я, облизав вуста, де ще зберігався присмак того довбаного зілля і хвилюючий присмак тої хто всучила мені його.

– Хех…який ти дурень! Ті кого ти захищаєш тебе ж знищать! Ніколи маніпуляторів не приймали і тебе не приймуть! – попередив хрипло Маркус, валяючись в бруді і власній крові, нею ж кашляючи.

 Я подивився похмуро на нього.

– Думаєш, я не знаю? Але ми і неповинні були існувати. Наша сила занадто руйнівна. Тож…– і я опустив очі, задумавшись. – Якщо мене вб’ють мої ж люди: так тому і бути.

– Ні, Яро, ти не правий, темна енергія не зло, не хаос і руйнація. Вона дарує життя, рятує його і захищає, – не погодилась Жаді. Вона підняла на мене очі і уважно подивилась знизу вверх.

 Ця нахаба, стягнула з мене окуряли, протерла їх, повернула назад.

 Я на неї подивився – не знаю прибити, чи дякувати.

– Дякую – прошипів я.– Але то тільки в тебе так. В мене темна енергія приносить одні проблеми і смерть.

– Ну ні…помиляєшся, ти врятував своїх. Зупинив іншого маніпулятора. І ці квіти…я таких не бачила. Наче з легенд…я не можу…цікаво, які лікарські властивості вони мають? – оживилась Жаді.

 Я важко видихнув, закотив очі, травниця! Бляха, така травниця.

 Одна з вцілілих енергетичних сов підлетіла та вихопила квітку зі стебла, і принесла Жаді, кинув до рук.

– Йой, дякую, але я зрізані квіти не люблю. Одну квітку думаю, можна, – просяяла Жаді, милуясь ружею.

– Тут їх купа. Накопай саженців, скільки треба, – іронічно сказав я.

– Ой…а що правда можна?! Тоді мені потрібна лопата! – подивилася на мене Жаді з таким виразом обличчя, як дитина якій пообіцяли купити улюблену ляльку.

 Яка ж Жаді притрушена…і кого ж вона мені нагадує? Я важко зітхнув, пригадуючи як сам носився з дронами і всіх замахуав ними.

 Але здається, той веселий і завзятий Ярик вмер таки в камері – те що вийшло, явно не він. Це щось важке. Похмуре і загрозливе. Воно тільки імітує життя, насправді це просто живий метал.

 Я з сумом подивився на свою руку. Дивне покриття було ідеально підігнано пластина до пластини, ні одного зварочного шову чи заклепки. Повна копія оригіналу. Тільки в металі.

 І тут я згадав, того нещасного пацюка. Це була не випадковість, а ілюстрація того, що чекає на мене.

 Я пацюк, якого пожирають.

– Вибачте, а вам треба ж надати допомогу? – почув я Жаді.

 Я важко видихнув і вигнув крило знов повернув відьму до себе, бо вона вже пішла дійсно допомогати Маркусу.

– Обійдеться. Тим паче, він ворог, може напасти. Ти, співчутливе, – обурився я, притискаючи знов її до грудей.

 Жаді знітилась і почервоніла.

– Вибач, але лікарка повинна допомагати всім, в не залежності від моральних якостей пацієнта, – непогодилась Жаді.

– Прекрасно, але я не дозволяю допомагати тому, щоб подолати кого ледь не вмер. Ясно? – прошипів я, обхопив металевою рукою її за лице намагаючись це зробити обережно, бо там були гострі кігті, – Не послухаєшся, я тебе вб’ю. Бо все одно твоя доброта тебе погубить, так нехай це буле зараз від моїх рук.

– Угу, – і відьма опустила очі долу, вони заблищали.

– Тим паче, раз він одразу не здох, в нього припасен десь амулет зцілення, тож без твоєї допомоги обійдеться, – запевнив я.– А от мені ти знадобишся, бо в мене немає ніяких амулетів.

 Брови Жаді взметнулись вверх, а очі округлилися, червоні вуста її привідкрилися, вона облизнулась. Я провів великим пальцем по її нижній губі, ніжно натискаючи, відводячи. А відьма почала чуттєво лизати мій палець, а потім прихопила плавно губами, прикрив очі наче в насолоді.