Раді Вас бачити!

Але проблема була в тому, що тут наче був якийсь будинок стариганів, чи музей. Бо не було вайфаю, якихось гаджетів, щось щоб нагадувало що я все ще знаходжуся в двадцять третьому столітті, а не в Середньовіччі, бо дизайн маєтку, сам маєток наче вивалися з історичних фільмів. А це ускладнювало знаходження інформації. Бо я так не зрозумів де я конкретно географічно. Ну ліс поряд, а далі? А так я б через Глобалнет з легкістю про все що треба дізнався. А ще шкода, що десь дівся мій смарт браслет, бо він міг стати моїм містком зі зовнішнім світом. Взагалі без гаджетів, дронів і смартбраслету, я відчував себе безпомічним, та наче риба, яку викинули на берег. Тут не моя стихія. Це територія двох довбонутих. Я ще напочатку жартував, що цьому маєтку не вистачає лише привидів. Щоб доповнити готичну картину, а ось дожартувався, тільки це були не примари, а щось інше, могутніше, темніше.

 Але я все одно не здамся, щось вигадаю!

 Та ось мої проблеми не думали закінчуватися, а тільки починали концентруватися.

 Якось ми сиділи вечеряли. Розанна во главі столу, поряд Даріель з однієї сторони, і я з іншої. Я підперши рукою щоку, длубався виделкою в тарілці, бо із-за того що чекав нападу від темряви – погано спав, навіть з увімкненим світлом мені здавалось, що як тільки я засну світло згасне і мені хана. Тож із-за стресу недосипу – апетит пропав.

– Ти щось такий сумний, щось сталося? Ти повинен радіти ти вільний живеш гарних умовах. Чого сумуєш?– сила Розанна.

 Я пирхнув.

– Ага, вільний, тільки не можу вийти з будинку. Та навіть посяти сам сходити без нагляду цього, – і я кивнув на Даріеля, який грав свою традиційну гру, ігноруй мене. – А ще мої люди все ще в підземеллі!

– Ну милий, ти прямо бажаєш все і одразу. За більше благ, тобі доведеться попрацювати! От доведеш свою вірність і прихильність мені, отримаєш більше свободи. А твої друзі кращі умови, – запевнила відьма.

– Так...і що ти хочеш? Дай, вгадаю…когось вбити чи покалічити? – і я виразно вирячився на Даріеля.

– Ні, солоденький, лише ось...– і вона поклала коробочку і штовхнула мені.

 Я накрив її долонею і здивовано подивися.

– Розкрий.

 Я відкрив кришку та побачив витончене сріблясте кільце з візерунками.

– Хм...і що це?

– Просто кільце, надінь його, як знак приналежності служіння мені, – пояснила Розанна і хитро посміхається.

 Я нахмурився.

– Але ж це кільце не підійде ні на один мій палець, воно якесь занадто широке, – здивувався я.

 Розанна саркастично пирхнула, щось мені це не подобалося. Якесь погане передчуття прокинулося в мені.

 Даріель ледь помітно припідняв куток рота.

– Звісно, в цього кільця буде більший розмір, чим розмір пальця…бо це кільце не для пальця руки, а для іншого..– і Розанна виразно подивилася на мене і в її погляді виднілися бісики.

 Я спочатку не зрозумів, але коли як зрозумів – від’їхав прямо на стільці від подарунка, наче на мене темрява кинулася.

– Та ну на фіг! Я цю хрінь на свій...двадцять перший палець не вдіну! А то ще стисниться і відріже! Тьху, бридота! – обурився я, відчуваючи як все в мені палає та відчуваю як щоки червоніють. Мене трусило.

 А хвора уява вже намалювала – як це кільце стискає моє достоїнство і воно того… відвалилося. Та ну на фіг!

 Даріель нарешті згадав про моє існування і з цікавістю дивися виставу.

– Ой, не можу! Ти такий ніжний! Це просто гарна прикраса… Ну бувають прикраси для пальців рук, навіть ніг, шиї, а чого тебе обурює прикраса для члена? Ти вважаєш, що твій член не достойний бути прикрашеним? – перепитала єхидно Розанна.

 Даріель навіть, який завжди похмурий чи серйозний пирхнув в кулак.

 Я вже відчув, що в мене не тільки щоки червоніють, а й кінчики вух. Моє серце калаталось, що навіжене, а пульс застукав у в скронях.

 Я відчув сором, бо одне діло просто обговорити прикраси для інтимних місць, а інше переходити на обговорення мого…

 Я взагалі не люблю хтиві жартики чи обговорення сексу. А тут...

 Ще подвійне приниження – що мені доводиться свій член обговорювати з тою, що ледь мене не взяла силою. І тримає в заручниках.

 Це вже не просто порушення особистих кордонів, а щось ще глибше і інтимніше.

– Я це не вдіну! Моє достоїнство не потребує прикрас! – бовкнув я.

– Так? Що вважаєш свій член і так красивим?

– Так! – бовкнув я не подумавши.

– Ну тоді покажи свою красу мені… не ховай! Люблю дивитися на гарні члени! – і відьма хижо посміхнулася, подивившись мені на пах виразним поглядом.

 Щось навіть закортіло, прикрити руками там, наче я був голий, хоча це було не так насправді.

– Та пішла ти на хер! – випалив я.

– О, а це вже запрошення? Що прямо тут? І на твій?

 І тут я завалил хризло, бо мене тут урили, а саме паскудне – я сам допоміг це зробити, попередніми виразами. Я тільки шипів від гніву.

 Я в серцях пнув стілець, але тот час схопися за ногу, бо стало боляче. І почав стрибати на одній нозі.

 Відьма засміялася, хлопнув в долоні.

– О так! Мені цей тиждень так не вистачало цього. О, який ти кумедний, солоденький! Особливо коли гніваєшся! А коли ти червонієш від сорому це так зворушливо і ти ще більш виглядаєш солоденьким! – бовкнула ця стерва, пускаючи мені бісиків.

 Даріель відкинуся на синку стільця і прикрив лице рукою і тяжко видохнув.

– Вгомонись, істеричка! – гримнув Даріель.– Роби як кажуть!

– Та пішов ти…кхм…до лісу, – я різко згадав, що треба були обережнішим перед з посиланнями, – Раз тобі норм, то сам вдягай цю красу! Чи завелика?

 І тут я по погляду Даріеля зрозумів що мені звізда.

 Мої інстинкти мисливця волали про небезпеку. Я відчув рух повітря і його розігрів. Я рефлекторно схопив стілець та вгатив по противнику першим, поки мені не нанесли удар. Але Даріель перехопив стілець, в повітрі, обережно поставив його на підлогу, не відриваючи вбивчого погляду від мне.

 Він дивися прямо мені в очі, від цього погляду здавалось, душа кам’яніє від жаху, а бажає сховатися глибше десь в тілі.

 Даріель зробив випад, я увернуся в протилежний бік, і зробив йому підсічку. І ця туша досить гучно рухнула. Мабуть, він не чекав такої швидкості від мене. Бо останнього разу я був закований, поранений і виснажений – тож моя реакція була заторможена. Зараз мені вдалося відновитися.

 Я міг працювали по максимуму своїх сил. Але я не думав, що в мене є шанс якось перемогти цього довбня, поки не зрозумію що він таке. Я можу тільки увернутися від його випадів.

 А ще хотів йому від души дати з ноги, але він красиво увернувся, якось вивернуся і підхопився на ноги.

 Йой, тепер Даріель злий, знов проступила жила на лобі, і стиснулися куточки роту. Він кинувся на мене.