Раді Вас бачити!

 Я важко видихнув.

– Вибачте, я вас засмутила, – почув я мелодичний голос.

 Га? А ну так… я забув вже про відьму-паданку.

– Годі вже вибачатися, дістала! Ти мене не засмутила, ти мені око ледь книгою не вибила, – обурився я. – І сенс в вибаченнях? Це просто слова, вони не повернуть того, що я втратив.

– Ви...ой…а що ви втратили?

– Шанс…

– На що?

– Стати людиною….– відповів я і видихнув, опустив голову.

 Я наклеїв пластир і на друге коліно відьмі.

– Все закінчив.

– Дякую…а скажіть, будь ласка…ви мисливець? – спитала відьма.

– Ні, мисливці темним відьмам не служать, – і я не брехав, бо зараз не був мисливцем, так… шматок того Яро що був. Зараз я дійсно водій і хвойда, яка тимчасово на відновленні.

– Є ні… я бачила як ви дивилися на патрульну машину мисливців…

 І тут мене як по потилиці наче молотком стукнули, серце впало в шлунок. Я подивився на цю занадто уважну відьму, яка побачила суть. Невже я настільки розслабився? Чорт! Я допустив фатальну помилку…якщо Розанна чи Даріель взнають…що я все ж хочу вийти на зв’язок з своїми, мене запруть в маєтку і знищать моїх людей.

 Я вже пожалкував, що не вбив цю дрібному. В принципі ще не пізно…

– Плюс ви рухаєтеся, оглядаєтеся та і погляд у вас, як у мисливця. Але не бійтеся, я не видам вас. Я вмію зберігати секрети…. – зауважила тихо вона і дивиться на мене зворушливими очима оленятка.

– Що ти хочеш? – одразу перейшов до суті я, нервово сковтнув.

 Бо я вже знав наскільки багата та хвора фантазія цих довбаних відьом.

 От і сталося те чого я так боявся. Тепер ще одній щось треба.

 Я озирнувся і прикинув, що можу звернути її тонку шийку – вона пискнути не встигне, добре що я знаходжуся поряд.

 Повітря наелектрилезовалося, тривога стала второю тінню.

 А відьма опустила очі і почервоніла, підібрав під себе ноги, дивлячись як я обробив її рани. І важко видохнула.

– Нічого. Просто…– відповіла вона.

– Що просто?

– Допомогти вам, але не знаю як…– раптом буркнула вона.

 Я вигнув іронічно брову.

 Хрінасє, що вона меле?

– Ти мене не знаєш…звідки ти взяла, що мені потрібна допомога? – спитав я, прищурив з підозрою очі.

– Знаю…я бачу вашу темну енергію...і ви б не могли мене нею... Будь ласка не вбивати, я чесно вас не видам, – сказала незнайомка.

 Я округлив від здивування очі, бля, вона така як я? І вона права: під шумок я випустив темні змії темної енергії, які повільно підповзали до відьми і вже повзли по спині, і опутали їй шию.

 Відьма тихо застогнала і розчервонілася, торкнувшись тремтячою рукою темного плетива, що тримало її, відхилив голову вбік.

– А чого я тобі повинен вірити? – спитав я, взяв себе в руки.

 Я перевів зір в істинний і...охринів…так-то вона дійсно без магії чи світлої енергії, але в ній була темна енергія, менше ніж в мене, але була…а ще вона була підозріло схожа на мою. Я ще детальніше придивився… Точно, темна енергія в відьмі радісно заворушилась, коли темне плетиво тримало її сосуд за шию.

– Звідки? – спитав я…але швидко здогадався.

 Відьма ще більше знітилась і затремтіла.

 Я хмикнув,

– Ти та сама таємнича коханка Даріеля? – і я ще раз уважніше роздивився відьму.

 Ну так гарна, але її краса більш мила. Не хижа, як в Розанни. Такий собі весняний промінчик. Не дивно що Даріелю сподобалася.

 Кінчик темного плетива торкнувся червоних вуст відьми.

– Ти спеціально влаштувала цю виставу? – спитав я.

 Вона здригнулася і ледь замотала головою із сторони в сторону, настільки це можна було зробити, коли шию стискають.

– Ні! Я дійсно перечепилася за поділ сукні і впала…– сказала вона.

– Нащо носити такі незручні сукні, якщо в них можна вбитися? – спитав я.

– Ох, є причина…я ж бракована відьма... – тихо відповіла вона, пестячи темну енергію на своїй шиї, як любого котика.

– Є…це як? А, ти без магії…порожня, – знов здогадався я, бо вже бачив її порожнечу справжнім зором.

 Вона опустила очі, які заблищали і кивнула.

 Дивне відчуття, з однієї сторони це навіть краще що вона така як є – легше знищити, а з іншої…чи по честі вбивати супротивника, який не може дати опір. Та і щось в ній було дивно знайоме, наче я її десь вже бачив. Але не можу згадати де.

– Я можу від вас передати звістку вашим, якщо бажаєте? – спитала вона.

– Хм…ні дякую, – відмовився я.

 Я не довіряю цій відьми, раптом це пастка, тож поки сам буду намагатися вийти на зв’язок зі своїми.

 Але тут мій погляд впав на книжки і я зрозумів, що де чим ця дивна відьма мені може допомогти.

– Слухай, у вас тут є книжки про темну енергію? Особливо як нею користуватися? І про маніпуляторів нею? – спитав я.

 Відьма задумалась і оживилась.

– Так є… ти передумав мене вбивати? – зраділа вона.

– Просто не бажаю возитися з твоїм трупом. Живою будеш кориснішою, – відповів я і розвіяв темну енергію з її шиї.

– Оу...шкода, що ти їх прибав тепер так холодно без неї.

 Я подивився на цю дивачку, важко видохнув. Відьма мазохіста прекрасно! Життя мене до такого не готувало. Я різко підвівся на ноги і отрусився.

– Ти вже визначься, ти мене боїшся чи…– сказав я, потираючи втомлено переносицю.

– Боюся, того що ви мисливець…і мене тягне до вас як до маніпулятора темною енергією.

– Нагадую...в тебе вже є коханець. Даріель.

– Мене тягне не до тіла. З хіттю моє тяжіння не має нічого спільного. Скоріше науковий інтерес, – відповіла відьма.

– О, так я тобі цікавий як піддослідна тваринка? – вигнув я іронічно брів.

– Ні, це грубо.

– За те чесно...ну добре…може ми дійсно можемо бути корисними одне одному, – сказав я.– Тебе як звуть?

– Жадана, а вас?

– Можеш на ти до мене звертатися. Ярослав, – відповів я, поправив окуляри.

– Дуже приємно познайомитися, – повеселішала Жадана і хотіла підскочити на радощах на ноги, але пискуна від болю і ледь знов не рухнула.

 Я машинально підставив їй передпліччя, але сам пожалкував про це. Бо в самого на лопатках шрами погано загоїлись. Але я не подав виду, стиснув зуби. Жаді змогла втриматися, спираючись на мене. Вона подивилася мені в очі і в неї вирвалося:

– Ой…в вас…в тебе такі гарні очі...сині...космічна синєва, – зауважила відьма і знітилась її щоки зачервоніли.

 І я відчув, як моя темна енергія в є відьмі тягнеться до мене. Дивне відчуття, таке лоскочуще. Відьма права, це глибше, тонше ніж тілесне тяжіння чи звіриний магнетизм.

– І що тут відбувається? – почув я знов обридливий голос…Даріеля.