Раді Вас бачити!

Нічгород по праву вважали найгіршим місцем для життя. Найвищий рівень злочинності в країні: мафія, наркоторгівля, вуличні банди та божевільні маніяки — тут було все. Якби пекло мало земну філію, воно б виглядало саме так, і в ньому цілодобово намагалися вижити три мільйони людей.

Майже одинадцята вечора. Степан похмуро спостерігав за останнім клієнтом, який неквапливо цідив пиво з пляшки з таким виглядом, наче збирався тут ночувати.

Чорне волосся майже до плечей. Очі сірі, а в тьмяному світлі бару вони здавалися майже білими. Обличчя посічене шрамами, один з яких — особливо глибокий — проходив через брову та око. Диво, що воно взагалі вціліло. Єдина прикраса — сережка-хрест у вусі. Червона майка, чорний шкіряний плащ і такі ж штани. Степан одразу класифікував його як бандита, для якого людське життя не варте й ламаного гроша. Попри те, що бармен був утричі більшим за цього блідого хлопця, він про всяк випадок тримав руку ближче до дробовика під стійкою. В Нічгороді обережність була єдиним способом дожити до пенсії.

За вікном, поспішаючи додому, пройшла дівчина — модельна фігура, довге волосся, яскрава сукня. Вона нервово озиралася, боячись зустріти хуліганів або когось гіршого.

— Ба, яка краля, — процідив хлопець, ковтнувши пива, і ліниво почухав пах.

Степан нахмурився:

— Одинадцята. Ми зачиняємось.

Хлопець дістав старий кнопковий телефон:

— Ще десять хвилин, — відповів він, дихнувши на бармена запахом дешевого солоду.

— Як тебе звати? — запитав Степан, намагаючись прощупати грунт.

— Богдан, — здивовано кинув той, неочікувавши такого питання '.

— Послухай, Богдане. Ми закриваємось. Я не хочу проблем, і ти, думаю, теж. Допивай і вимітайся.

— Можна хоча б до вбиральні? Треба відлити, — він зустрівся з крижаним поглядом Степана й підняв руки, здаючись. — Ой, гаразд, зроблю це на вулиці.

— Тільки не біля мого бару! — гаркнув Степан навздогін.

Він провів поглядом постать Богдана, який, злегка похитуючись, перейшов дорогу й зник у темному провулку.

Богдан зайшов у глибину підворіття і поставив недопиту банку на сміттєвий бак. Він розстебнув штани і з полегшенням видихнув, коли струмінь вдарив у стіну будинку.

У цей момент із темряви почала виринати волохата потвора. Вовча морда, жовті ікла, очі, що світилися голодним вогнем. Істота підкрадалася майже безшумно, ледь чутно цокаючи кігтями по асфальту. Тварина вже готувалася до стрибка, пускаючи слину від запаху легкої здобичі.

Коли між ними залишалося кілька метрів, Богдан різким рухом вихопив з-під плаща важкий срібний «Магнум».

Гримнув постріл.

Потвора з хрипом звалилася на брудний асфальт, затискаючи лапами роздерті груди. Богдан спокійно застебнув штани, підійшов ближче і всадив звірові другу кулю прямо в череп.

— Навіть попісяти спокійно не дадуть, — буркнув він, забрав свою бляшанку з бака й вийшов із провулка, наче нічого не сталося.

*****

Криміналіст недовірливо розглядав Юну, на мить забувши про протокол.

Світле волосся, зібране у тугий хвіст, різко контрастувало з її азійськими рисами. М’які, але виразні вилиці, темні очі з витонченим розрізом і повні губи — вона була з тих дівчат, услід яким завжди обертаються. Смаглява шкіра здавалася теплою навіть у холодному неоновому світлі Нічгорода. Струнка, підтягнута постать: джинси сиділи ідеально, а біла футболка підкреслювала форми, які не могла приховати навіть важка коричнева косуха. Вона рухалася зібрано й впевнено. Їй би на подіумах дефілювати, а не працювати лейтенантом поліції в цьому болоті.

— Ви мене чуєте? — запитала Юна, стискаючи в руці паперовий стакан із міцною кавою.

— Так... так, звісно, — схаменувся експерт, відводячи погляд від дівчини до тіла. — Що відомо на цей момент: час смерті — у проміжку між десятою вечора та опівніччю. Один постріл в область серця, один контрольний — у голову. Одяг знайшли неподалік, він пошматований. Слідів сексуального насильства попередньо не виявлено.

Юна підійшла ближче й глянула на вбиту.

— Гарненька була... Шкода.

Лейтенант зробила кілька кроків углиб провулка і схилилася над купою речей. Одяг не просто розірвали — він був понівечений, наче його шматували чимось неймовірно гострим, як бритва.

— Дивно, — тихо промовила вона, розглядаючи клапті тканини.- Гвалтувати не стали... Просто розстріляли. Вбив професійно, але одяг рвав як звір. Хмм. Не розумію мотиву. Може психопат?

Юна випрямилася, вийшла з провулка і кинула погляд на протилежний бік вулиці, де тьмяно світилася вивіска бару.

— Дайте мені одне фото, де чітко видно обличчя дівчини.

— Тримайте, — криміналіст простягнув їй ще вологий знімок.

— Сходжу в той бар. Може, хтось щось бачив, — кивнула Юна. — Тим паче, вони працюють до одинадцятої, якраз перед самим убивством.

*****

Богдан повільно крокував у бік недобудов у промисловому районі. Колись тут планували звести сучасний житловий квартал, але чиновники, за своєю давньою звичкою, розікрали бюджет, і проєкт заморозили на невизначений термін. Тепер ці бетонні скелети слугували прихистком лише для щурів та покидьків.

Біля напіврозваленої огорожі стояв хлопець. Він хитався, закидавши голову до неба, і порожньо, але весело сміявся.

«Кляті наркомани», — роздратовано подумав Богдан, проходячи повз, але раптом призупинився. З кишені «веселуна» недбало стирчав шкіряний гаманець.

«А ось це вже цікавий бонус», — майнула думка.

Швидко озирнувшись, чи немає навколо зайвих очей, Богдан підійшов впритул і спритним рухом витягнув гаманець.

— Пшол геть! — гаркнув він, додавши наркоману важкого копняка для прискорення. Той, навіть не зрозумівши, що сталося, побрів далі, куди несли ноги.

— Тисяча гривень... Ну, принаймні на вечерю вистачить, — пробурмотів Богдан, перераховуючи купюри. Він засунув гроші до кишені, а порожній гаманець зневажливо жбурнув у іржавий сміттєвий бак.

Перемахнувши через паркан, Богдан увійшов усередину бетонної коробки. Під ногами хрустіло бите скло та шматки сухої шпаклівки; повсюди валялися старі газети й порожні пляшки. Він піднявся на третій поверх і рушив довгим темним коридором, аж поки не зупинився біля масивних залізних дверей, які виглядали тут абсолютно чужорідно.

Діставши ключ, Богдан відімкнув замок і увійшов до своєї «двокімнатки», одразу засунувши важкий засув. Усі вікна, крім одного, були наглухо замуровані цеглою. Останнє ж було забите дошками. Хлопець відірвав одну з них, дозволяючи слабкому денному світлу проникнути всередину.

Інтер’єр був специфічним. На обшарпаних стінах вугіллям та фарбою були виведені складні рунічні символи, а над входом висіло масивне розп’яття. Богдан звичним рухом поклав свій срібний пістолет на старий стіл. Слідом з-під плаща з’явився короткий меч, що нагадував вакідзасі — гострий, як бритва, і явно не сувенірний.

Знявши важкий шкіряний плащ, Богдан втомлено повалився на старий матрац у кутку. Його очі заплющилися майже миттєво.

*****

— Так, я бачив цю дівчину, — важко видихнув Степан, відводячи погляд від фотокартки. — Вона проходила повз саме тоді, коли я збирався зачиняти бар.

Юна подалася вперед, не зводячи з бармена уважних очей.

— Ви бачили ще когось? Хтось заходив у той провулок слідом за нею?

— То її вбили саме там? — Степан на мить заплющив очі й пригнічено похитав головою. — Бісів Нічгород... Якби ж я знав, я б скрутив того вилупка в баранячий ріг ще на порозі.

— То в барі ще хтось був? — швидко запитала лейтенант.

— Був один. Хлопець, років двадцяти п'яти, може, трохи старший — у них тепер важко розібрати. Блідий, худорлявий, волосся чорне, наче у гота якогось чи з цих емо, — почав згадувати Степан, витираючи стійку вже чистою ганчіркою. — Але прикмети в нього яскраві. На лівій стороні обличчя великий шрам, що проходить крізь брову та щоку, ще один — через перенісся. У вусі сережка — срібне розп’яття. Одягнений був у червону майку, шкіряний плащ і такі ж штани. Сказав, що звати Богдан, але в таких типах вірити на слово — себе не поважати.

— Ви так детально його запам'ятали? — Юна здивовано підняла брову.

— Таких важко забути, лейтенанте. Тим паче, він був моїм останнім клієнтом учора. Весь час пив дешеве пиво з таким виглядом, наче чекав на когось...

— Дякую, Степане. Ви дуже допомогли, — Юна сховала фото до кишені куртки й попрямувала до дверей. — Згодом я пришлю до вас нашого художника, спробуємо скласти фоторобот.

Степан лише мовчки кивнув, дивлячись у вікно на порожню вулицю. Юна вийшла з бару, відчуваючи, як ранкове повітря Нічгорода стає все холоднішим.

******

Богдан прокинувся в холодному поту. Йому часто снилися жахіття; везучим вважався той день, коли не снилося взагалі нічого. Сьогодні не пощастило. Він глянув на екран старої мобілки — перша година дня. Проспав п'ять годин. Ще пів години він просто лежав, мовчки вивчаючи тріщини на обшарпаній стелі й намагаючись ні про що не думати.

Врешті він підвівся, але зброю залишив на столі. Вдень шанси зустріти нечисть були мізерними, натомість поліція ставала занадто «хороброю». В сонячних променях копи завзято ганяли бабусь за торгівлю зеленню, наче ті продавали не петрушку, а добірну марихуану, або з суворим виглядом пресували п’яниць біля наливайок. З Богданом вони теж не церемонилися, постійно перевіряючи документи, тож світити стволом при світлі дня було нерозумно. Проте варто було сонцю сісти за горизонт, як уся ця «доблесть» кудись зникала: нічні патрулі чітко знали, кого можна чіпати, а повз кого краще проїхати з вимкненими сиренами.

Перелізши через паркан, Богдан попрямував до супермаркету за кілька кварталів звідси. Там він залишив майже всі гроші, «конфісковані» вранці у наркомана. Набір був скромним: дешеві сардельки, хліб, пара пляшок пива та з десяток батончиків «Рошен».

— Ну і ціни... Грабують посеред білого дня, — бурмотів він собі під ніс, уже вийшовши з магазину. Хлопець спритно дістав із-за пазухи поцуплену пляшку коньяку і сховав її на дно пакета.

Повернувшись у своє лігво, Богдан зробив ковток «трофейного» алкоголю, заїв його батончиком і пройшов до другої кімнати. На відміну від першої, тут панував відносний лад. На полицях вишикувалися флакони з дивними речовинами, пучки сушених трав, старий фаліант у чорній шкіряній палітурці та коробки з набоями. На трухлявому столі в центрі стояв ритуальний кинджал та невеликий вівтар із чашею, повною попелу.

Він дістав мапу міста й поклав її поверх чаші. Допивши залишки коньяку, Богдан додав у пляшку червону рідину з крихітного пухирця, ретельно збовтав суміш і рівномірно вилив її на папір. Клацнула запальничка. Шепочучи слова давньою, забутою мовою, він підпалив мапу з чотирьох кутів.

Вогонь жадібно вчепився в папір, просочений магічним розчином. За хвилину від мапи залишився лише попіл, окрім одного маленького клаптика, який полум'я вперто відмовлялося пожирати. Богдан уважно вдивився в уцілілий фрагмент.

Саме там, у цьому районі, зачаїлася його наступна ціль.