Раді Вас бачити!

Вони їхали вже понад годину.

Спершу напруга ще витала в повітрі між ними, як тонкий, прозорий дим: Амелія зважувала кожне власне слово, а Тимур відповідав стриманими, коректними реченнями. Та поступово щось невидимо зрушилося. Спільна дорога розтягнула час, а нічна тиша між ними з незручної та натягнутої перетворилася на дивовижно теплу, глибоку й майже затишну.

— Поверніть праворуч на перехресті, — сказала вона, звіряючись із навігатором у своєму телефоні. — Здається, ми згортаємо не туди.

— Навігатор показує прямо.

— Ваш навігатор вважає нас за легковірних дурнів. Ви бачите он той знак? Ремонт мосту й об'їзд.

Тимур примружився й глянув уперед. Там і справді серед кущів стирчав яскраво-жовтий знак із перекресленою дорогою.

— Добре, — з легкою, удаваною досадою мовив він. — Цього разу ви мали рацію.

— Я завжди маю рацію, Тимуре Андрійовичу. Це моя професійна деформація.

— Ой, не завжди. Учора під час звіту ви помилилися з розрахунками відсотків на два пункти.

— Я не помилялася! — збурено заперечила Амелія. — Я свідомо їх занизила, щоб мати запас для маневру!

— Це гірше, ніж помилка. Це маніпуляція.

— Ні, це далекоглядна стратегія!

— Це невиправданий ризик.

— Це...

Вона раптово запнулася на півслові, бо повернула голову й побачила, як він щиро посміхається. Він робив це навмисно! Спеціально дратував її, роздратовував і виводив із рівноваги, тільки щоб почути її гарячі аргументи й побачити, як палають її очі.

— Ви отримуєте від цього справжнє задоволення, так? — звинувачувально мовила Амелія, згортаючи руки на грудях.

— Безперечно, — Тимур плавно повернув кермо, виводячи позашляховик на вузьку, але мальовничу путівцеву дорогу. — Це перший день за довгі місяці, коли я щиро не можу передбачити, що вона відповість мені наступної хвилини.

— Вона?

— Ви, Амеліє.

Вона відчула, як гаряча хвиля рум'янцю миттєво заливає шию й щоки. Щоб сховати своє бентеження, дівчина швидко відвернулася й почала з удаваним інтересом розглядати барвисті пейзажі за вікном.

Дорога тепер петляла поміж густих лісосмуг. Крони дерев уже зайнялися золотом та помаранчем, подекуди спалахували яскраво-червоні язики дикого клену. Крізь густе листя пробивалося сонячне проміння, мереживом лягаючи на асфальт.

— Ой, дивіться! — раптом вигукнула вона, вказуючи пальцем у лобове скло.

Попереду, просто посередині дороги, повільно, важно й з неймовірною гідністю крокував величезний білий гусак. Він зупинився, повернув свою довгу шию і крізь скло зміряв величезне чорне авто таким презирливим і вимогливим поглядом, ніби був щонайменше господарем усієї цієї області.

Тимур плавно загальмував, зупинивши машину за метр від птаха.

— Це ще що за господар траси? — серйозно й озадачено запитав він.

— Це гусак.

— Я бачу, що гусак. Він... що, очікує, поки ми розвернемося?

— Здається, він вимагає плату за проїзд його територією.

Гусак ще раз оцінюючо огледів їх, голосно, образливо ґелґотав на всю вулицю і повільно, нікуди не поспішаючи, покрокував далі. А з високої трави обабіч дороги за ним слухняно вишикувалася ціла свита з чотирьох менших гусок.

Амелія прикусила губу, намагаючись стриматися, але не витримала й голосно, дзвінко пирснула.

— У нього... у нього є особиста охорона! — видихнула вона крізь регіт.

— Справжня кортежна гвардія, — підтримав Тимур, і його суворий голос наче здригнувся. — Цей дозвіл на проїзд нам точно не підписати!

— Ми зухвало порушили їхні демаркаційні кордони!

— Треба терміново виходити й вести переговори!

Вони засміялися обоє. Разом. Голосно, щиро, від щирого серця, як давно вже не сміялися. Амелія аж притисла долоню до живота, намагаючись перепочистити подих, а Тимур відкинувся на спинку шкіряного сидіння, вперше за весь час їхнього знайомства геть забувши про свою вічну сталеву стриманість і дистантність.

Коли птахи нарешті зникли в густих лопухах, а хвиля сміху трохи вляглася, у салоні авто запанувала тиша. Але це була зовсім інша тиша. Тепла, м'яка, наповнена невидимим флюїдним світлом.

— Боже, я вже й забув, коли востаннє так сміявся, — сказав Тимур тихо, повертаючи до неї обличчя.

— Справді давно?

— Роки, Амеліє. Роки безперервної гонитви за показниками.

Вона повернулася до нього. Його обличчя в осінньому сонячному світлі здавалося дивовижно розслабленим, очі трохи вологими від щирого сміху, а на щоках грали живі відблиски. І Амелія з раптовим острахом зрозуміла, що цей чоловік зараз — найпривабливіше, що вона бачила у своєму житті.

«Зупинися! — подумки наказала вона собі, затамувавши подих. — Негайно припини дивитися на його губи! Він твій бос. Він багатий, холодний і звик усе контролювати. Ти вже проходила подібне й знаєш, як боляче це закінчується!»

— Нічого, — промовила вона вголос, намагаючись надати голосу легкості. — Тепер у вас є чудова нагода надолужити змарноване.

— Вважаєте, варто спробувати?

— Я нікому не раджу довго стримувати емоції й сміх. Це дуже шкідливо для нервової системи.

Тимур м'яко усміхнувся, і в цій усмішці вже не лишилося ані крихти колишнього льоду.

— Майже нормально, — мовив він задумливо, дивлячись їй просто в очі.

— Що саме?

— Наша розмова. Вона нарешті стала майже нормальною. Без службових допитів, без дедлайнів і претензій.

— І без постраждалих гусей, — грайливо додала вона.

— Без особистої охорони того білого генерал-гусака, — підхопив він.

Вони знову тихо засміялися, а попереду, за черговим поворотом путівця, вже виднілися вишукані червоні дахи й високі ковані ворота садиби «Золота липа».