Раді Вас бачити!

Прокинулася вона від дивного відчуття спокою і яскравого світла.

Тонка золотава смужка ранкового сонця пробивалася крізь щілину між шторами і ліниво повзла по плетеному краю ковдри, повільно наближаючись до її плеча. Десь зовсім поруч хтось рівно і спокійно дихав. Амелія лежала з заплющеними очима, боячись поворухнутися, і кілька довгих секунд просто насолоджувалася цим ранковим звуком та тим, як вітер легко стукає у шибку.

А потім минулорічна пам'ять і реальність навалилися на неї потужною хвилею.

Вона різко розплющила очі і повільно повернула голову на сусідню подушку.

Тимур спав. Він лежав на боці, обличчям обернутий до неї, одна сильна рука недбало й розслаблено розкинулася на простирадлі, а друга ховалася десь під теплою ковдрою. Жодної звичної напруги в плечах, жодної задерикуватої складки між бровами, жодного сліду тієї крижаної, неприступної маски директора. Його темне волосся кумедно стирчало на всі боки, густа щетина вкривала щоки, а на красиво окреслених губах застигла ледь помітна, щаслива посмішка.

Амелія заворожено дивилася на нього довгі хвилини.

На цього живого, справжнього, теплого чоловіка. Зовсім не схожого на суворого дядька в чорному пальті біля кав'ярні у перший день їхнього знайомства чи на безжального боса з холодними сірими очима. Зараз це була просто людина, яка солодко спала в її ліжку і нічого від неї не вимагала.

І тут її накрило з головою.

Спочатку це відчувалося як легке передчуття чогось невідворотного. А за секунду перетворилося на справжню хвилю панічного, тихого жаху, що стрімко піднімався від самого серця до горла.

Я закохуюсь у нього.

Ці слова пролунали не вголос, а відгукнулися в кожному нервовому закінченні її тіла — у шаленому пульсі, у раптом охололих пальцях. Вона ж зовсім не планувала цього! Вона чітко знала, що робить, і ніколи б не дозворила собі вляпатися в подібне. Планувала спокійно прожити життя, не повторюючи чужих чи власних помилок, залишаючись гордою, незалежною та вільною.

А тепер вона лежить у власній постелі поруч із чоловіком, який якихось три тижні тому увірвався в її рутину і повністю перевернув усю її світобудову. І найстрашніше те, що без нього цей світ раптом здається неймовірно порожнім і сірим.

Вранці завжди набагато страшніше, промайнула в голові болісна думка.

Бо темна ніч завжди успішно приховує справжню глибину почуттів і наслідків. А от сонячний ранок немилосердно витягує на світло абсолютно все: і те, що було між ними вчора, і те, що неминуче чекає на них попереду.

Амелія дуже обережно, намагаючись не скрипнути пружинами ліжка, відсунула край ковдри. Якщо вона лишиться лежати тут ще хоча б хвилину, то просто здасться і втратить залишки самовладання. Їй терміново потрібне повітря. Їй треба вдихнути на повні груди, зібрати розсипані думки в купу і знайти ту точку опори, де вона знову стане сильною самостійною Амелією Сафроновою.

Вона навшпиньках, босоніж прослизнула до кухні, зачинивши за собою білі двері, швидко налила свіжої води в турку й поставила на плиту. Її пальці механічно й звично шукали на полиці баночки з кардамоном, корицею та цукром — усі ці звичні, рутинні домашні дії завжди рятували її від зайвих роздумів.

— Не поспішай панікувати, — шепотіла вона сама собі, дивлячись на металеву ручку турки. — Нічого ще остаточно не вирішено. Це просто ранкова кава. Це просто...

— Взагалі-то, я теж люблю каву, — раптом пролунав низький голос просто від дверей кухні.

Вона шоковано здригнулася і різко обернулася.

Тимур стояв на порозі в її занадто великому для нього сірому світшоті, босоніж, із неймовірно скуйовдженим після сну волоссям і сонними, але теплими очима. Він недбало сперся плечем об одвірок і дивився на неї з такою незбагненною ніжністю, що в Амелії в ту ж секунду спазмувало горло.

— Я... я просто не хотіла тебе будити, — виправдовувалася вона, ледь знаходячи слова.

— Ти мене й не будимила, Амеліє. Просто в ліжку раптом чомусь стало дуже холодно.

Він неквапливо підійшов ближче, м'яко обійняв її зі спини, зарившись обличчям у її волосся, і поклав підборіддя їй на плече. Від нього й далі пахло ранковим сном, її власним гелем для душу та спокійним чоловічим теплом. Амелія застигла на місці, дивлячись на маленьке синє полум'я конфорки, і раптом чітко усвідомила: це водночас найстрашніша і найпрекрасніша річ, яка будь-коли траплялася з нею в житті.

Це виявилося настільки просто. Настільки природно. Настільки нестерпно легко уявити собі, що такі ранки тепер повторятимуться щодня до кінця віку.

— Ти знову тремтиш, — тихо зауважив він, притискаючи її ще ближче.

— У мене просто трохи зимно...

— Брешеш.

Вона не стала сперечатися, бо знала, що він правий. Тимур міцніше загорнув її у свої обійми, і Амелія вперше в житті дозволила собі — хоча б на одну коротку мить — заплющити очі й щиро повірити, що весь її страх перед майбутнім зрештою мине.

А за вікном уже заливало місто яскраве сонце, і новий день невблаганно починався, навіть не підозрюючи, які бурі тепер розгортатимуться в серцях цих двох.